Мій прадідусь, герої і я

Джеймс КРЮС

МІЙ ПРАДІДУСЬ, ГЕРОЇ І Я

Короткий посібник з героєзнавства

з віршами і розмаїтими оповідками,

що його створили на горищі

ми вдвох із прадідусем,

переписав на чистовик

задля розваги і в науку дітям

та їхнім батькам із матерями

Джеймс Крюс,

а художник для наочності

оздобив численними малюнками

ПОНЕДІЛОК,

у який я, скалічівши на одну ногу, перебираюся до свого скалічілого на обидві ноги прадідуся; цього дня згадано про любий господиням хатній лад і про поетичний нелад; розказано про те, як боязкий Ян Янсен зумів повестися героїчно; доведено на прикладі одного рицаря, що й сотня трупів ще не є свідченням героїзму, показано, як добре можна використати зворотний бік шпалер.

Коли мені було чотирнадцять років, прадідусеві минуло вісімдесят дев'ять. Та він був ще міцний тілом і бадьорий духом. Улітку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонів там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сіті або вирізував поплавці до линв, на яких спускають у море верші — ловити омарів.

Та невдовзі після того як йому минуло вісімдесят дев'ять (народився прадідусь у жовтні), з ним стався удар — як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадідуся (наш старий був, нівроку, міцненький), проте на два місяці прикував до ліжка. А коли прадідусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.

Через те йому купили крісло на колесах.

Спочатку прадідусь на чім світ лаяв те "трикляте покотьоло", однак із часом воно дедалі дужче припадало йому до смаку. Незабаром він уже ганяв у своєму кріслі на колесах по всьому помешканню.

Та це зовсім не припало до смаку моїй бабусі, в якої він жив. Тому вона взяла собі до помочі мене, — сказати б, як гамівний засіб для "цього коліщатого дідугана". Бо я був, по-перше, прадідусів улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтві розповіді й віршування.

Крім того, в мене саме тоді наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тісні черевики), я не ходив до школи й міг цілком присвятити себе прадідусеві.

Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорі, на скелястій частині Гельголанду. Тому її ми прозвали горішньою бабусею. А другу, ту, що жила під горою, в долині, прозивали, звісно, долішньою бабусею.

Я перебрався до горішньої бабусі в грудні. Днів за два перед тим вона прийшла до нас і сказала моїй матері, що Великий Хлопчак із своїм кріслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далі, то ще, гляди, доведеться чіпляти по всьому помешканню дорожні знаки.

— Пошліть-но ви йому Малого Хлопчака, — сказала вона наостанку. — Тоді вони собі вдвох віршуватимуть, і в господі знов настане спокій.

(Великий Хлопчак — то був не хто інший, як прадідусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, — я. Так нас прозивали.)

Тож однієї ясної холодної неділі я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й він, вітаючись, змовницьки підморгнув до мене.

— Жіноті хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повіршували, — сказав він. — То що, зробимо їм таку приємність?

— Звичайно, — відповів я.

— А коли це ми востаннє віршували й придумували оповідки?

— Та ми ж часто віршуємо, прадідусю!

— Ні, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє віршували по-справжньому?

— Чотири роки тому, прадідусю. Тоді, як у Аннекен з Йоганнекен був кір.

— А, так, так.

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі й сказав своїй дочці, моїй горішній бабусі:

— Натопи лишень завтра обидві кімнатки на горищі. Тоді ми собі там віршуватимемо й не крутитимемось у тебе під ногами.

— Обидві кімнатки на горищі? — вигукнула горішня бабуся. — А ти знаєш, скільки це треба вугілля? Чи ми, по-твоєму, мільйонери?

— Ну добре, — сказав прадідусь, — тоді ми віршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.

— Тут унизу? — обурилась горішня бабуся. — Ні, цього не буде. Як почнеться віршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, — віршуйте в спальні, на другому поверсі.

— Навлежачки віршується непогано, — сказав Великий Хлопчак. — Але спальні душать будь-яку творчу думку. На другому поверсі ми не можемо віршувати аніяк.

— Аніяк! — підхопив я.

— Усі чоловіки однакові! — промурмотіла горішня бабуся. Й за мить, так само собі під ніс, додала: — Натоплю завтра на горищі.

Це була наша, двох поетів, цілковита перемога. Раді та веселі побралися ми на другий поверх спати.

Проте вранці другого дня — в понеділок — годі було й думати перебиратись на горище. Бо моя горішня бабуся саме цього дня разом із чотирма сусідками робила з розкішного неладу, що панував у кімнатках під дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господині називають "лад". І так — до самісінького обіду. Спочатку пішли в роботу віники, ганчірки для підлоги та мастика, тоді принесено нагору й припасовано на вікна метри й метри гардин, потім вимощено цілу кучугуру подушок на кожній постелі й нарешті скрізь заходили мітелочки для порохів.

А тим часом ми, поети, безправно сиділи в куточку вітальні, попоїли якогось сумнівного супу, що нікому з нас не смакував, і зітхнули з полегкістю аж тоді, як горішня бабуся, — вже десь близько третьої години, — повідомила:

— Ну, перебирайтеся нагору. Крісло на колесах вам винесе туди Яспер.

Обидва кульгаві та незграбні, полізли ми, Хлопчаки, крутими сходами під дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крісла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, — бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кінець кінцем і ця колісниця поета опинилась нагорі, й прадідусь негайно у неї вмостився.

Горище просто не те стало! Посередині, там, де звичайно чіпляли білизну, й далі, де сушили рибу, на підлозі лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Він прослався від дверей моєї кімнатчини, що виходила вікном на північ, аж до дверей прадідусевої, що дивилась на південь.

— Отже, поетів таки визнали, — промовив Великий Хлопчак. — їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчості наші покої ще не зовсім добрі. Доведеться, мабуть, зробити тут необхідний нам ліричний нелад.

Прадідусь, як завжди, казав діло. Обидві кімнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблів. На столах і на комодах красувались плетені серветки, на невеликих вікнах висіли рясні гардини, заслоняючи від нас і так скупеньке світло й краєвид, а на канапах і на кріслах лежало такого подушок, немов тобі в гаремі, ще й попідбивані так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезії, це "Моряцькі щорічники", рівнісінько поскладані стосиком у кожній із кімнат. Та на таку кімнату тільки глянь — і в тебе зразу відпаде охота віршувати!

— Де панують хатні господині, там гинуть поети, — зітхнув прадідусь.

Підпихаючи руками колеса свого крісла, він під'їхав до мене. Було тепло — в маленькій залізній грубці гоготіло полум'я.

— Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, — сказав старий. — З другого боку. Я надибав тут, на горищі, шпалери. За дверима в тебе.

— Та то ж бабуся хоче поклеїти у вітальні до різдва!

— На стінах видно тільки один бік шпалери, Хлопчачок. Зворотний бік речей у цьому світі взагалі не часто можна побачити, ось що я тобі скажу.

Що я міг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадідуся, я вніс до кімнатки сувій шпалери, з обережності замкнув за собою двері й сказав:

— Можна починати.

— Нісенітниця! — буркнув прадідусь, витягаючи з задньої кишені своїх синіх рибальських штанів два великі теслярські олівці. — Нісенітниця! Отак ні сіло ні впало починати! — знову сказав він. — По-перше, мені кортить закурити; по-друге, до лиха оці подушки й гардини; по-третє, я не можу віршувати за графіком; по-четверте, мені потрібна ідея!

— До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть ідеї!

Я попідкочував гардини й поскладав на карниз під стелею, тоді поскидав усі чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадідусеву кімнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою двері, ліг на кучугуру подушок на канапці й відкопилив спідню губу.

Я ще й тепер, як колись мій прадідусь, відкопилюю спідню губу, коли в мене з'явиться ідея. На жаль, навпаки майже ніколи не виходить: хоч би скільки відкопилював я спідню губу, ідея звичайно не з'являється.

Так було мені й тоді, в кімнатці на горищі. Поки прадідусь пускав із люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крісло на колесах, я лежав на купі подушок, дивився в маленьке вікно на дахи сусідніх будинків, і мені не набігала ну аніякісінька ідея.

Зате прадідусеві нібито щастило більше. Бо я вгледів, як у нього спідня губа почала повільно, немовби в такт з народженням доброї ідеї, відкопилюватись дедалі виразніше, аж поки він зненацька підібгав її, знову затягся з люльки й мовив:

— Є, Хлопчачок!

— Що є? — спантеличено запитав я.

— Ідея, Хлопчачок! І здається, навіть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру — складали оповідки й вірші про мову?

Я кивнув головою.

— А тепер підемо далі: поговоримо з тобою про поважніше — про світ, про життя, про те, які бувають люди.

— Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один ніс, двоє очей, двоє вух, один рот і четверо прадідусів.

— І дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творів, — докинув прадідусь. — Мова в нас ітиме про героїв.

— По-моєму, герої нудні, — пробурчав я. — Я не люблю всіх отих пригод Зігфріда.

— І я не люблю, — засміявся прадідусь. — Як на мене, то Зігфрід взагалі не герой.

Отепер уже я зацікавився.

— Як-то — Зігфрід не герой? — вихопилося в мене.

— От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя ідея ось яка: ми складатимемо оповідки й вірші, в яких спробуємо показати, що воно таке — герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цілий вік, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Мені, приміром, здається, що наш Ян Янсен один раз у житті зумів повестися героїчно.

Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому острові гуляли анекдоти. І мені здалося страшенно кумедним, що прадідусь згадав про якесь його геройство.