Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 3

Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян і навіть презирства свого сина, непохитною розважливістю врятував йому життя.

— Перемогти себе самого, свою вдачу — на це потрібен справжній героїзм, — сказав мій прадідусь. — Оце мене, наприклад, і приваблює в грецькому героєві й напівбогові Гераклі. Він, щоправда, надто величався своєю силою, але всі свої подвиги вчинив не з гордості, а з відданості верховному богові Зевсу.

— То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадідусю?

— Гірше, Хлопчачок: з наказу Зевса він мусив служити нікчемному, боягузливому, кволому цареві Єврисфеєві. Оцей-то молодець вигадував Гераклові чимраз небезпечніші завдання.

— І Геракл їх завжди виконував?

— Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навіть колись описав був Гераклові подвиги у віршах. Вони в мене в отому зошиті в цератовій обкладинці. Він тут, на горищі, в скрині отамо, ліворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти ліхтарика.

Ліхтарика я не забув, знайшов зошита й приніс Старому Хлопчакові. Він тут-таки почав його гортати.

— Ну ось, приміром, вірш про те, як Геракл здобув Кербера, пса підземного царства, — мовив він трохи згодом. — Гераклові довелося для цього спуститися в підземний світ. Напівбог, що народився й жив нагорі, в царстві дня, звичайно, відчував до цієї роботи величезну нехіть. Та Єврисфей звелів йому принести підземного пса — і той приніс. Хочеш послухати?

— Авжеж, прадідусю!

— Ну то ось! — Старий начепив на носа окуляри, підняв зошита ближче до лампи й прочитав:

Балада про Геракла в підземному царстві

Геракл у дні старовини,

Як з міфів нам відомо,

Геройські подвиги чинив

На чужині і вдома.

Одного разу, ледь зоря

(Нагадую таке я:

Геракл служив тоді в царя

Лихого Єврисфея),

Героя раптом цар гукнув

І закричав із серця:

— Ми волимо, щоб ти здобув

Нам Кербера-підземця!

Бував герой наш по світах,

Зазнав уже чимало, —

А вірите? — по тих словах

Йому аж лячно стало.

Бо Кербер, триголовий пес,

В Аїді жив — країні,

Де цар, цариця й люд увесь —

То тільки мертві тіні!

Ні зір, ні місяця вгорі

На тім глибиннім світі

Аніже-ні, ще й ліхтарі

На вулицях не світять.

Та не Гераклові тремтіть!

Уже Тенар-горою

Зійшов він у підземний світ —

Умить, як слід герою.

Приплив через ріки глибінь

В човні з Хароном-дідом,

Де цар-тінь і цариця-тінь,

Що правлять тим Аїдом.

Ясне подружжя тіней тих

Геракла привітало:

Чого прийшов герой до них,

Воно вже добре знало.

— Іди ж і Кербера візьми, —

Промовили обоє, —

Але не бий, благаєм ми,

Собачки булавою.

А в пітьмі страховинний пес,

Роздерши всі три писки,

Так гавкав, наче били десь

В сто три бляшані миски!

І раптом — ось він! Ой-ой-ой!

Кусає й жалить люто

Жалом зміїним. Та герой

Уже почвару спутав:

Скоренько, не ловивши гав,

Схопив її, мов клунок,

І навхрест замотузував,

Немов який пакунок.

Підземний цар сказав:

— Ну ось.

Ти ж пошануй корону:

Гляди собачку та принось

Хутчій до мого трону.

— Аякже! — відповів Геракл,

Чемненько уклонившись.

А далі — Кербера за карк

І в путь, не забарившись.

Харон в човні куняв якраз,

Старечу мавши звичку, —

Він Кербера й героя враз

Поправив через річку.

А там уже й Тенар-гора,

І світ, і днина біла!

— Герой із Кербером! Ура! —

Скрізь слава полетіла.

Міста і села він минав —

Усяк тікав від жаху,

Лиш де-не-де хтось визирав

З-за рогу чи там з даху.

Цар Єврисфей, забрівши в сад,

Побачив пса крізь грати.

— Ой лишенько! Неси назад!

Він може покусати!

— Назад, назад його! Ой-ой! —

Придворні підхопили.

Зареготався наш герой

І в путь, як повеліли.

В далеку до Аїду путь…

Пливуть, пливуть століття,

А й досі ще Геракла звуть:

Приборкувач Страхіття.

Прадідусь згорнув зошита й сказав:

— Звісно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Гераклові, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це — виконувати завдання, коли розумієш, що воно безглузде. Я хотів тобі тільки показати, як цей ясний напівбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тіней.

— А щоб побороти самого себе, інколи треба героїзму.

— Оце я й хотів сказати, Хлопчачок! — засміявся прадідусь. — Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, відкопилив уже спідню губу. То що тобі там спало на думку?

— Я собі думаю, прадідусю: мабуть, весело було б звіршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпізнаватимеш героїв несправжніх, тим ясніше бачитимеш справжнього.

— Розумна гадка, Хлопчачок!

Старий присунув до мене свою тарілку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повів далі:

— Нумо складати вірші про фальшивих героїв, про тих, що тільки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твій апетит, — а тоді розстелиш на столі шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарілці, тоді поставив посуд на комод, розстелив на столі шпалери — чистим боком догори — і взяв у прадідуся теслярський олівець. Стіл тепер уже був не стіл, а чудова, простора паперова рівнина. Ми вирішили писати, так би мовити, обабіч від середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку — стос "Моряцьких щорічників".

— Про героїв, — сказав перед початком писання прадідусь, — заведено складати балади. Зробимо так і ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

— А я тоді — про рицаря.

Незабаром кожен із нас уже сидів, відкопиливши спідню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далі, то підкидав у грубку вугілля, дивився якусь хвильку у вогонь — і фантазія моя знов оживала.

Ми скінчили майже одночасно, кинули жеребок — кому читати першому. Випало мені, і я прочитав зі шпалери:

Балада про рицаря Зеленжаха

Пан Зеленжах на світі

За давніх жив часів.

Любив усіх побити

І щоб усяк тремтів.

Такий геройський рицар, —

Нема таких тепер, —

Хто зваживсь подивиться,

То глянув і помер!

Коли він на турнірі

Свій хист являв панам,

Тремтіли навіть звірі, —

А що ж казать про дам!

Самого ж не збороло

Ніщо за сотні днів.

Палав під заборолом

В очах неситий гнів.

Та змалечку — ні слізки

В очах отих його.

Він мав куценькі мізки,

А силу — ого-го!

Крізь морок і завію

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав він горду мрію —

На всіх наводить жах.

Та що з тобою, мріє,

Трапляється, бува,

Коли вже постаріє

Немудра голова!

Наш рицар, повний злості,

На дужчого напав,

Та так старечі кості

Безславно в лісі й склав.

Безславно світ покинув,

А був же гордий — страх.

Як жив, так і загинув

Пан рицар Зеленжах.

— Браво, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь і аж у долоні заплескав. — Ти добре розкусив рицарів такого гатунку. Вони були вбивці за фахом і зналися на своєму ремеслі. Та навіть сотня трупів — то ще не свідчення героїзму. Послухай тепер мого вірша. Старий начепив окуляри й прочитав із звороту шпалер:

Балада про ландскнехта у Фландрії

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрії в давнину

Ходив і мало не плакав —

Так шукав, неборак, війну.

Як мир — ландскнехтові тісно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звісно,

Він прожити не міг ніяк.

Війни все нема й не чути…

Ландскнехт, мов який агент,

Надумав розвідать майнути:

Може, з Брюгге воює Гент?

І ходить він, ходить, ходить,

Самотній, забутий всіма,

І Фландрію вже переходить, —

А війни все нема й нема!

Вже геть стоптав черевики

І вдяганку всю подер

Та й заплакав:

— Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

Аж тут негода настала,

Завихрився буревій,

І на голову паморозь впала —

Йде ландскнехт — білий дід старий.

І враз біля самого вуха

"Війна!" — загув йому дзвін.

Та ландскнехт уже того не слухав —

Ледве дибав, сердега, він.

— Був із мене ландскнехт хороший, —

Яке ж із того пуття?

Ані честі, ні слави, ні грошей, —

Змарнував я своє життя!

Прадідусь скинув окуляри, а я сказав:

— Бідний ландскнехт!

— Дурний ландскнехт! — мовив мій прадідусь. — Тільки дурень у мирний час покладає всі надії на війну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами — то ще не героїзм.

За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподівано перед нами де не взявся дядько Гаррі. Він стояв і спантеличено дивився на встелений шпалерою стіл.

— Що це ви робите? — спитав він.

— Віршуємо, — відповів я йому щиру правду.

— А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?

— Та як який настрій, Гаррі, — пояснив йому прадідусь. — Зараз настрій у нас той, що треба. Ми добре, але не надміру попоїли, в кімнатці в нас тепло, а надворі мороз. Люлька мені смакує. Отож можна віршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?

— Ні-ні, — наче аж злякано замахав руками дядько Гаррі. — Я прийшов тільки забрати посуд і сказати вам, щоб довго не сиділи. Та й мені завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.

— А все ж таки я хотів би скласти тобі вірша, Гаррі. Сідай отам на канапі. Подушок тут є доволі. Сідай, сідай!

Цього разу дядько Гаррі таки скорився прадідусевим наполяганням. Він бухнувся на подушки.

— Отак, — сказав прадідусь. — Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому віршику. Морякові ми, звісно, звіршуємо щось про море.

— Тільки щоб там було й про справжніх чи фальшивих героїв, — додав я. — У нас тепер така тема.

— Балади — це для дядька Гаррі надто довго, — сказав прадідусь. — Може, звіршуймо щось про дурість і про розум. Бо, скажімо, інколи так звані героїчні вчинки — то насправді дурість та й годі. Наприклад, рибина, що плаває під носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.

— Ось уже й є два вірші! — зрадів я. — Один про чайку, а другий — про кота. Про кота пишу я!

Прадідусь засміявся й сказав:

— А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррі?

Дядько Гаррі мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олівцями, вже заходилися коло віршів.

Спершу нас трохи бентежила присутність дядька Гаррі, який дещо нетерпляче сидів на канапі. Та коли написалися перші рядки, то далі все пішло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррі нагадав нам, що горішня бабуся чекає посуду, прадідусь уже закінчив свого вірша, а через хвилину і я свого.

Ми тут-таки й прочитали їх дядькові Гаррі. Спочатку — прадідусь. Він, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого віршика:

Пісенька про чайок

Як угледять чайку діти —

Ну стрибати, ну радіти!

А рибинки — навпаки —

Так і порснуть навтіки.

Діти кажуть:

— От сміхота!

Ну й дурненька ця дрібнота! —

Але рибки ці дрібні,

Їй-же богу, не дурні!

Дітям втіха, не печалі,

А макрелям і так далі

Анітрохи не до втіх —

Чайка з'їсти може їх!

Дядько Гаррі, що слухав віршик, трохи розтуливши рота, сказав:

— Авжеж, макрелі розумно роблять.