Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 2

Я зажадав пояснення.

— Залюбки все тобі поясню, Хлопчачок, — відповів старий. — Але це довго. Власне, це буде оповідка. Коли в тебе стане терпцю…

— Стане, стане, — перебив я: мені дуже кортіло довідатись, як це Ян Янсен зробився героєм…

— Ну, то слухай…

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі, присунув до себе попільничку, що стояла на столі, ще раз затягся з люльки й почав розповідати:

ОПОВІДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДІ ВАЙОЛІТ

Ян Янсен був свого часу, в середині дев'ятнадцятого сторіччя, віщуном погоди на острові Гельголанді. Ніколи не налетів на острів шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегідь, ніколи не вдарила посуха, якої б він не провістив людям наперед. Він збагнув закони неба й моря і відчував їхній настрій. Моряки, перше ніж вирушити в плавання, ішли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедців минали острів або коли омари несподівано кидали рифи, на яких жили десятки років.

Ян Янсен був собі низенький на зріст чоловічок і такий полохливий, що це увійшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало відваги щось зробити, всі казали:

— Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся і собак, і котів, і мишей; боявся англійського намісника не менше, ніж аптекаря, що завжди глузував із нього. Він страхався й темряви і весь тремтів, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.

Зовсім не така була вродлива леді Вайоліт із Лондона, сестра англійського намісника, що жила на острові у свого брата. Ян Янсен у душі захоплювався нею, бо вона була наділена саме тим, чого йому бракувало: сміливістю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя і левине серце.

Одного разу Ян побачив зі скелястого горішнього Гельголанду, що леді Вайоліт запливла човном далеко в море, хоча на щоглі причалу вже давненько з'явилася чорна куля — знак близького шторму. Янові Янсену не треба було ніяких застережних знаків — наближення шторму він давно вже вичитав по хмарах і воді, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як леді Вайоліт пливе все далі й далі у широке море. Він навіть замахав руками, сподіваючись, що леді його помітить і послухається остороги. Проте вона не помічала Янового махання. Міцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далі й далі в море.

— Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мідяка, — промурмотів Ян. — Добра з цього не буде.

І він, зітхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березі, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з леді Вайоліт. Тепер її човен дрібною цяточкою мрів далеко в морі, а шторм, — Ян добре бачив, — був уже ось-ось. Щоправда, в бінокль Янові Янсенові пощастило додивитися, що леді Вайоліт уже повернула човна й пливе до берега.

— Та яке з того пуття? — промимрив він. — Буря вже ось-ось-ось, а леді Вайоліт аж де!

Він ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вітер, а незабаром упали перші краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-дві зірветься така буря, якої ще не переживали гельголандці. Він побіг додому, взув гумові чоботи, вбрався в брезентові штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремінець під підборіддям і подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долішню частину острова, він мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вітрюган валяв із ніг. Дощ посипав рясніший, понад морем спалахнули перші блискавиці.

Коли Ян нарешті підійшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен і рибалки саме кидають монету — кому доведеться пливти.

"Це ж божевілля! — подумав Ян. — Шестеро людей важать своїм життям через шалену жінку, у якої й човен куди кращий, та й спритністю вона перевершить усіх шістьох разом!"

Полохливість, що увійшла в приказку, не давала Янові Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнів. Ян підійшов до гурту чоловіків, — вони стояли в холодному літньому музичному павільйоні, — й, не стримуючись більше, сказав:

— Безглуздо зараз вирушати в море, хлопці! Шторм іде такий, який буває один раз на сотню років, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевілля зараз вирушати в море!

— Ми повинні зробити все, що можна, тату, — відповів Янів син Бродер. — Ми зобов'язані принаймні спробувати її врятувати.

— Ніхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тільки ще початок! Якщо бурею потопить човен леді, загине одна людина, а як ваш — то шестеро!

Але один з рибалок просто відіпхнув Яна Янсена набік.

— Геть, старий! Це не твого розуму діло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

І тоді Ян Янсен ніби не той став. Він ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокійно, тільки побілів, як мрець:

— Ти неповнолітній. Я забороняю тобі вирушати в море. У мене тільки один син.

— Коли так, то я більше не син вам, — сказав Бродер.

— Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тільки зостанься живий! — вимовив Ян. — Перед усіма оцими людьми я забороняю тобі вирушати в море. Закон на моєму боці.

Він пустив хлопця й вийшов під дощ і вітер на причал.

Чоловіки в павільйоні перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усі побачили на власні очі, який з нього боягуз, — і все ж таки чимсь він викликав у них повагу. Замість Бродера в рятувальному човні поплив інший рибалка, а хлопець, затамувавши в серці гнів на батька, мусив залишитися на березі.

На той час, коли човен із шістьма рибалками відплив, на причалі вже зібрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Перші високі хвилі ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човнові взагалі пощастило відпливти, здавалося скоріше дивом, аніж наслідком людських зусиль. Незабаром після цього його ще єдиний раз помітили в розбурханому морі — на гребені велетенської хвилі. В серцях у остров'ян, що зібралися на причалі, у їхніх розмовах між собою переплелися страх і гордість за відважних рятувальників. Ян Янсен, що заборонив своєму синові попливти з рибалками, викликав у всіх зневагу.

А буря шаленіла чимраз дужче. Людям довелося розійтися, бо море кидало на причал дедалі більші хвилі, вода вже ринула до найближчих підвалів. Тепер заворушилися всі остров'яни. З горішнього Гельголанду декотрі дивилися на море в зорову трубу. Але суцільна дощова заслона ховала все від очей. Часом кому-небудь здавалося, ніби він бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тінь водяної гори. Незабаром запала темрява. На острові позасвічували ліхтарі й гасові лампи. Люди, що спинилися біля причалу, ставали все мовчазніші.

І враз усі, як одна душа, гукнули:

— Пливуть!

Човен несподівано показався недалечке від причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потім він знов пропав.

— Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальні пояси! — вигукнув хтось.

Тієї ж таки миті на гребені хвилі знову замрів човен — невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледіти. Здавалося, тепер до нього дістанеш рукою — та раптом його рвучко підхопило й нестримно помчало вкупі з піною на затоплений берег. І перше ніж хвиля, відступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, — це всі добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.

Двоє чоловіків зважилися кинутись у воду і вже були б схопили потерпілого, коли це нова грізна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, і цим разом чоловікам пощастило її підхопити, перше ніж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бідолаху врятували й винесли на сухе. То була леді Вайоліт.

Шістьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кілька днів їхні тіла прибило поодинці до берегів Північного моря.

Через тиждень після того, як сталося лихо, шістьох моряків ховали на малому кладовищі острова. Леді Вайоліт була на похороні. Від імені свого брата-намісника, що був тоді в Лондоні, вона виголосила надмогильну промову.

— Ви вирушили в море через мене, — звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. — Я необачно важила своїм життям і не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живі, — леді обернулась до скорботної громади, — вам, живі, я скажу, що це був не героїзм, а божевілля — вирушати в море. В таку бурю й у такому човні ніхто не міг повернутися назад. Лише один із вас, малий Ян Янсен, мав мужність протистояти цьому божевіллю. Він знав обидва човни, знав і веслярів. Він бачив, що в мене більше надії на порятунок, ніж у моїх шістьох рятувальників. Він слушно сказав, що шестеро життів за одне — це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалі вас спонукає до дії не сліпа, а розумна відвага. А тепер помолімося за душі загиблих.

Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної леді Вайоліт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очі, аж поки скінчився скорботний обряд.

Тимчасом як дідусь розповідав, у кімнатчині на горищі поволі стемніло. Тому я клацнув вимикачем, і ми обоє на мить заплющилися від яскравого світла.

— Ну, — сказав старий, — як тобі наш Ян Янсен?

— По-моєму, прадідусю, тих шестеро чоловіків, що попливли рятувати леді Вайоліт, таки були герої. Вони й самі знали, як це небезпечно. І все-таки попливли рятувати людину.

— А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадійне діло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними відчайдухами. А відчайдушність і нерозважливість — то ще не героїзм.

Я хотів був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось іде сходами на горище. Прадідусь і собі повернув голову, дослухаючись, а тоді сказав:

— Сховай мерщій шпалери під канапу, Хлопчачок! Та відімкни тихесенько двері! Та спусти гардини!

Як я міг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горішня бабуся ввійшла до наших покоїв, ми зустріли її невинними усмішками. Гардини висіли на вікнах, як улиплі, шпалер наче й не бувало.

Горішня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.

— Годі вже вам віршувати, — сказала вона, повівши очима довкола, так мовби чогось шукала. — У вас що — й паперу немає? — недовірливо запитала вона. — Чи ви знов пишете вірші на дошках, як ото тоді, чотири роки тому?

— Ми пишемо в повітрі, Маргарето, — усміхнувся прадідусь. — А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собі для цього знайдемо.

Горішня бабуся видимо хотіла сказати щось дуже насмішкувате, коли раптом помітила, що я сиджу на всіх подушках зразу.

— П'ятеро жінок провітрювали ці подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, — мовила вона. — А ви за п'ять хвилин що з них зробили?

— Ложе поетів, — засміявся прадідусь. — Хіба ж це не гарно чи не зручно?

— Я не таким собі уявляю гарне й зручне, — відрубала горішня бабуся й ущипливе стиснула вуста.

Потім вона знов зникла вкупі з кишеньковим ліхтариком, без якого на горище поночі не втрапив би: на сходах не було лампочки.

За вечерею ми з прадідусем повели далі свою чоловічу розмову про героїв.