Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 4

Гарний віршик. Змістовний.

— Дякую за лаври, Гаррі! — засміявся прадідусь. — А тепер послухаймо, що там звіршував Хлопчачок.

І тоді прочитав свого вірша я:

Пісенька про кота й сардину

Котові якось мовила сардина,

Коли на мол прийшов котюга цей:

— Я все в воді, лиха моя година,

А як би я ловила тих мишей!

Ти знаєш що, котусю? Поміняймось:

Ти в воду, я з води бодай на мить.

Я половлю мишей, а ти, звичайно ж,

Лови сардин, і хай тобі щастить!

Та кіт, сардину змірявши очима,

Нічого не сказав їй, тільки: "Няв!"

Ще облизався, ще повів плечима,

Крутнувся й геть із молу почвалав.

Дядько Гаррі підвівся, похитав головою і сказав:

— Ну таке ж розумне! Аж не віриться! І просто вмить тобі! Але тепер я вже справді піду, віднесу посуд. На добраніч вам!

Він поскладав посуд на тацю й з ліхтариком у другій руці рушив наниз. Уже в дверях він пошепки мовив:

— Про шпалери я анічичирк, Хлопчаки!

Тим часом надворі стало темно хоч в око стрель. Вуличний ліхтар біля будинку вихоплював з пітьми лише невеличкий клаптик черепиці на сусідньому даху.

— Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, і вкладатися спати, — сказав прадідусь. — За перший день нашого дослідження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрість — ще не героїзм і що навіть сотня трупів — ще не доказ геройства. Знаємо також, що іноді героєм є той, хто зміг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.

Мені спати не хотілося ані ось стілечки, а старого наше віршування помітно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допоміг прадідусеві спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелі й вишукував у "Моряцьких щорічниках" надруковані там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррі, що ночував у моїй кімнатчині, заснув, я навіть склав баладу й записав її на звороті обкладинки одного з "Моряцьких щорічників". І, радесенький, миттю запав у сон.

ВІВТОРОК —

день, коли ми з прадідусем перебираємося до кімнатки з вікном на південь, розмірковуємо про салонний героїзм, громадянську мужність і про хитрощі й одну оповідку задля науки переказуємо двічі; з'ясовуємо, як важливо дивитися у вічі небезпеці, й показуємо першого свого справжнього героя, а я несамохіть підслуховую, як дві бабусі читають одну баладу; закінчується цей день трохи сумно.

Другого дня було холодно. Мороз розмалював вікна білими квітами. Я вмився в холодній спальні — злегенька повезькав по обличчі мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, — адже вони сьогодні вирушали до Гамбурга. Мабуть, горішня бабуся знов надавала їм стільки харчів, що вистачило б на дорогу до Південної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й сніданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тоді чотирнадцятирічним хлопцем, що міг простісінько вм'яти за обідом вісім смажених камбал. Ще й цілу гору картопляного салату на додачу.)

Добре спочивши вночі й гарненько поснідавши вранці, ми, два скалічілі поети, знову побралися на горище. Сьогодні наша ощадлива горішня бабуся натопила тільки в прадідусевій кімнатці, з вікна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крісло, чи вкорочена канапка), на ній ти напівсидів-напівлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав мені до вподоби — через мою хвору ногу — і я зразу взяв його у своє володіння. Прадідусь розташувався по другий бік столу в своєму кріслі на колесах. У кімнатці було тепло й затишно. І мимоволі на тебе спадав баладний настрій.

"Моряцький щорічник" із своїм віршем на звороті обкладинки я заздалегідь поклав на столі. Тепер я перевернув його віршем догори й сказав.

— Дивіться, прадідусю, що я написав уночі.

Прадідусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:

— Коли ти гадаєш, що хтось інший учора вночі не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.

Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишені штанів порожню паперову торбину, списану з обох боків, і сказав:

— Осьде моя нічна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото світляки. Ану ж, чи не побліднуть наші рими вдень. Ти читатимеш перший?

Я сказав:

— Гаразд.

І прочитав свого вірша з обкладинки "Моряцького щорічника":

Балада про Генрі та вісімнадцять тіток

Генрі мав їх вісімнадцять.

— Вісімнадцять?! Ви скажіть!

Через те було, признаться,

Дуже Генрі сумно жить.

Ледве сонце зайнялось:

"Генрі! Генрі!" — Й почалось.

Генрі вранці йде до школи —

І тітки за ним рядком.

Вийде грати у футбола —

Всі тітки біжать слідком.

Влучать Генрі по ногах —

Всі тітки вереснуть: — Ах!

Міг би Генрі їздить скачки,

Мати коней вороних,

Бо тітки його багачки, —

Та втомився він од них.

(Ще й купили наперед

Сто один велосипед!)

Так проживши вісімнадцять,

Генрі взяв і з дому втік.

Час настав тіткам дізнаться,

То зчинили ґвалт і крик.

Пролили такого сліз —

З головою б Генрі вліз!

— І чого він нас покинув

Та й подався, де не слід!

Під таку лиху годину,

Без пальта і без чобіт!

Вже, мабуть, десь там охрип!

Принесе додому грип!

Але Генрі не вертався, —

Там чи грип уже, чи два.

Підбігав, співав, сміявся,

Хоч боліла голова.

Ще й гукав, як тільки міг:

— Слава богу, слава богу —

Я таки позбувся їх!

Тільки-но я скінчив читати, як за дверима щось начебто… та ні, таки справді! — кахикнуло. І зараз же після цього до кімнатки зайшла горішня бабуся.

— Я не хотіла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вірша під дверима, — сказала вона. — Якщо, може, це натяк і ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої праці, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю ліжка й…

Аж тут прадідусь урвав її.

— Отямся, Маргарето! — сказав він з докором. — Хіба ж можна рівняти твоє піклування про нас із нерозумною любов'ю цих вісімнадцяти тіток. Вони ж були тягарем у Генрі на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.

— У вас — крила! — пробурчала горішня бабуся. — Не смішіть людей!

Підкидаючи в грубку вугілля, вона через плече спитала:

— І до чого цей ваш вірш?

— У нас мова про героїв, Маргарето.

— Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрі — ще й герой?

— У тому, що пещений Генрі проміняв усі вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вільне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всі мости й піти в незвідане — це таки героїчний вчинок.

— Я інакше уявляю собі героїзм, — сказала горішня бабуся, захряснувши дверцята грубки. — Родина є родина! З неї не тікають!

Виголосивши це, вона пішла з кімнатки.

— Жінки завжди міцно держаться землі, коли наш брат поривається злетіти під хмари, — зітхнувши, сказав прадідусь. — А все ж таки добре, що вони є на світі.

— Хоч би вже через смажену камбалу, — підхопив я, бо я її найдужче любив, а горішня бабуся найкраще її готувала. — Читайте, прадідусю, тепер ви свій вірш.

— Згодом, згодом, — замахав руками прадідусь. — У мене зараз крутиться на думці одна казочка, вона мені згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрі. Я чув її від одного капітана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогодні нам до речі. Та чого там, вона нам дуже до речі. Ото тільки, що герой цієї казки не герой.

— Як-як?

— Я сказав, Хлопчачок, що герой цієї казки — не герой.

— Однаково я не розумію, прадідусю.

— То я спершу розповім тобі її, а тоді поясню. Прадідусь знов добре затягся з люльки, а тоді, потроху пускаючи дим, почав розповідати.

КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПІНГВІНА

Білий ведмідь на ім'я Балдуїн, який разом із своїм двоюрідним братом Робертом нещодавно перебрався з рідного Північного на Південний полюс, сидів з тюленем Рікардо на крижині й бубонів:

— На Південному полюсі так рідко бувають свята. Добре, що пінгвіни влаштовують вечір.

— Туди ж треба йти у фраку! — прогавкав тюлень. — А в тебе він є?

— Нє-е-е! — прогув білий ведмідь.

— Ну то ніхто тебе й не запросить.

Балдуїн мерщій подався до свого двоюрідного брата Роберта. Той був перукарем у салоні для білих ведмедиць і знався на світських тонкощах.

— Чи ти б не допоміг мені роздобути фрак? — запитав Балдуїн. — На вечір до пінгвінів треба йти у фраку.

— Пардон, мон шер, — відповів Роберт, що навчився закидати по-французькому від своїх витончених клієнток — білих ведмедиць, — де ти бачив ведмедя у фраку?

Тоді Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обізнаної із світським життям вищого полярного кола.

— Мій любий Балдуїнчику, — всміхнулася вхожа у вищі кола Південного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою, — ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?

— Як схочу, то зможу, — гарикнув ведмідь. — А я будь-що хочу піти до пінгвінів на вечір. Тут, на Південному полюсі, так рідко бувають свята.

— Тоді я дам тобі одну пораду: спитай у лосося Людвіга. Він саме тепер прибув у наші краї. Людвіг багато подорожував, і взагалі, це великий мудрець.

Отож ведмідь Балдуїн подався шукати лосося Людвіга. Де тільки міг, він, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвіга. Але так ніде й не побачив.

Аж на другий день у салоні-перукарні свого двоюрідного брата Роберта дізнався Балдуїн, де можна знайти Людвіга. (В жіночій перукарні можна дізнатися майже про все.) Правда, порозумітися з лососем Людвігом було не так просто, бо той погано знав говірку Південного полюса. Проте він таки дав Балдуїнові пораду:

— Великий каракатиця робить свій канікуль на Південний полюс, — сказав він білому ведмедеві. — Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.

— Чудова ідея! — ревнув білий ведмідь. — А де вона, та каракатиця?

— Найчасто південь від Тюленячий острів… у один малий підводний житло в скелі, що зветься "Тиха ущелина".

Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пірнув, знайшов у скелі ущелину й попросив каракатицю, що там сиділа, випливти на поверхню для важливої розмови.

Каракатиця, що була страшенно до всього цікава, не забарилася і справді випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз біля крижини, на якій сидів навпочіпки ведмідь.

— Сцо сталося, ведмедю? — спитала вона. — Яка там у тебе до мене важлива розмова?

— Пінгвіни влаштовують вечір, — відповів Балдуїн. — Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає.