Міст у вічність - Сторінка 19

Вибач, що збудив. Дякую за вчорашній вечір.

– І тобі спасибі. Бувай.

Я взявся пакувати валізку. Невже надто пізно, щоб вилетіти з Лос-Анджелеса й до смерку дістатися на місце?

Не люблю літати на своєму Т-33. З сопла двигуна б'є сліпуче полум'я. Вимушене приземлення важкого швидкісного літака досить марудна процедура навіть за дня, а в темряві вона вдвічі неприємніша.

Якщо відірвусь од землі ще до полудня, подумав я, то в Остіні, штат Техас, буду о п'ятій за їхнім часом; вилечу о шостій, у Флориді буду о дев'ятій тридцять, десятій за місцевим часом. О десятій ще трохи видно? ні.

Ну, то що ж? Досі цей літак був надійним... Єдина проблема – загадкове протікання в системі гідравліки. Втім, я можу втратити всю гідравлічну рідину – й нічого страшного не трапиться. Швидкісні гальма не працюватимуть, елейронами керувати буде дуже важко, гальма шасі ослабнуть, але все так або так лишиться під контролем.

Коли я спакував речі і обдумував майбутній політ, мене охопила незрозуміла тривога. Я не міг уявити свого приземлення у Флориді. Що ж може трапитися? Зіпсується погода? Я дав слово ніколи не літати в негоду, отож не став би цього робити й зараз. Відмовить електрообладнання?

Це справді могло б обернутися халепою. Якщо не стане електрики, то відразу припиниться надходження пального з основних резервуарів у крилах і з бічних баків. Діятимуть лише носовий і фюзеляжні баки. Більшість приладів вийде з ладу. А якщо відмовить усе радіообладнання й навігаційні прилади? Тоді я лишуся без швидкісного гальмування, без закрилків. Розлад електрообладнання означатиме приземлення на високій швидкості, а для цього потрібна довга посадкова смуга. До того ж, певна річ, прожекторів я теж не матиму.

Генератор і електросистема ще ніколи мене не підводили. Навіть натякали, що мають намір підвести. Цей літак – не "Мустанг", чого мені турбуватися?

Я сів скраю ліжка, заплющив очі, розслабився й постаравсь уявити, як відбуватиметься політ. Подумки уважно оглянув літак від носа до хвоста, стежив, чи не побачу чого підозрілого. Вирізнив лише кілька дріб'язкових пошкоджень... Лиса покришка на одному шасі, зносився клапан камери збагачення, десь усередині відсіку просочується гідравлічна рідина. Ми так і не знайшли, де саме. Однозначно жодного телепатичного попередження про вихід з ладу електричної чи будь-якої іншої системи літака. І все ж, коли я спробував уявити своє сьогоднішнє прибуття до Флориди, в мене нічого не вийшло.

Звичайно. Я ж не полечу до Флориди. Ще не смеркне, й приземлюся деінде.

А хоч би й так. Однаково я не міг побачити, як відходжу ввечері од свого Т-33, хоч би де це було. Здавалось, уявити найближче майбутнє так просто. Але я осьдечки, двигун мовчить. Ти бачиш, Річарде? Ти заглушиш двигун в аеропорту...

Але цього я не міг побачити...

А заходження на посадку? Поворот у напрямку посадкової смуги, що гвалтом наближається до тебе, штурвал – униз, на панелі управління загоряються індикатори шасі, – вони випущені... хоча б це ти можеш побачити?

Нічого.

Ну й Бог з ним, подумав я. Сьогодні мені відмовила не система електропостачання, а психічні здібності.

Я підняв трубку телефону й набрав номер метеорологічної служби. Телефоністка повідомила, що на всьому шляху аж до Нью-Мехіко погода залишатиметься гарною. Потім доведеться перетнути холодний фронт і грозу на висоті тридцять дев'ять тисяч футів. Я пройду грозову зону на висоті сорок дві тисячі, якщо літак підніметься так високо. Чому ж не можу уявити свого благополучного приземлення?

Ще один дзвінок. До ангара.

– Теде, ти? Привіт, це Річард. Десь за годину я буду у вас. Ти б не викотив мого Т-33? І перевір, будь ласка, пальне. Кисень і мастило в нормі. Можна долити півпінти гідравлічної рідини.

Я розклав мапи на ліжку, зробив необхідні для польоту нотатки про навігаційні частоти, курси та висоти. Вирахував час проходження маршруту, витрати пального. Ми зможемо піднятися на висоту сорок дві тисячі футів, якщо доведеться це робити, але вже – на грані можливостей.

Я склав мапи та речі, розрахувався за готель, узяв таксі до аеропорту. Гарно буде знову побачитися зі знайомими жінками у Флориді. Принаймні я на це сподівався.

Багаж на своєму місці в літаку, всі люки зачинено. Я піднявся до кабіни, дістав з футляра шолом і повісив його на штурвал. Навіть не віриться, за двадцять хвилин я й літак підійматимемося вгору до висоти чотири милі, наближаючись до Арізони.

– РІЧАРДЕ! – вигукнув Тед з дверей службового приміщення. – ТЕБЕ ДО ТЕЛЕФОНУ! БУДЕШ РОЗМОВЛЯТИ?

– НІ! СКАЖИ, ЩО Я ВЖЕ ПОЛЕТІВ. – Але цікавість узяла гору. – А ХТО МЕНЕ ЗАПИТУЄ?

Він щось промовив у трубку, тоді-таки крикнув мені:

– ЛЕСЛІ ПЕРРІШ!

– НЕХАЙ ЗАЧЕКАЄ ХВИЛИНКУ! – Я скинув шолом і кисневу маску й побіг до апарата.

Доки вона добралася до аеропорту, щоб забрати мене, фіксатори літака знову були на місці, на сопло та повітрозабірний отвір натягли чохли, й машину закотили до ангара ще на одну ніч.

Ось чому я не міг побачити приземлення, подумав я. Не міг передбачити такого майбутнього, бо воно не судилося!

Я закинув речі до багажника автомобіля й умостивсь на сидінні поруч із Леслі.

– Привіт, маленька крихітко Вукі. Дуже схожа на всіх інших Вукі, але набагато менша, – сказав я. – Радий тебе бачити! Як сталось, що твій розклад змінився?

Леслі їздила фешенебельним автомобілем кольору піску з плюшевою оббивкою салону. Після того як ми подивилися фільм про Вукі, автомобіль дістав назву "Банта" на честь кудлатого мамонта, персонажа цієї кінокартини. Він безшумно відірвавсь од узбіччя, вливаючись у потік різнокольорових "бант", що мігрували відразу в протилежних напрямках.

– У нас із тобою не було так багато часу, щоб провести його разом, і я розпорядилася своїми планами трохи інакше. Мені ще треба дещо забрати з академії, а потім я вільна. Куди ти мене запросиш на обід?

– Куди завгодно. Скажімо, до "Меджік-пену", якщо там не надто людно. Ти говорила, що там є зал для тих, хто не палить.

– В обідню пору там доводиться чекати на обслуговування добру годину.

– А скільки в нас часу?

– Час необмежений, – сказала Леслі. – Обід? Кіно? Шахи? Розмови?

– Ну, ти просто – диво! Невже задля мене скасувала всі зустрічі? Ти навіть не здогадуєшся, що це для мене означає!

– Це означає, що я віддаю перевагу Вукі. Але більше ніякого шоколаду, ніякого печива й взагалі – нічого шкідливого! Якщо хочеш, можеш їсти всяку погань, але я повертаюся до дієти, аби спокутувати свої гріхи!

Поки ми їхали, я розповів їй про цікавий уранішній експеримент, про екстрасенсорні переживання пілотів, про ті дивні випадки в минулому, коли передчуття справджувалися з надзвичайною точністю.

Леслі ввічливо слухала мою розповідь, як і завжди, коли я розповідав їй про свої експерименти з паранормальними явищами. Втім, я відчував, що за її чемністю ховається ще щось: Леслі намагалася знайти тлумачення подіям, над якими раніше не наважувалася замислюватись. Слухала мене, наче воскреслого з мертвих Лейфа Еріксона, наче перебирала фотографії із земель, про які доводилося чути, але в яких сама не побувала.

Припаркувавши автомобіль біля Академії кіномистецтва, вона сказала, що довго не затримається:

– Я миттю. Зачекаєш тут чи піднімешся зі мною?

– Зачекаю. Не поспішай.

Я поглянув на неї збоку. Вона влилась у юрбу пішоходів розігрітими обіднім сонцем тротуарами. На Леслі був скромний одяг: біла літня блузка, біла спідниця, але ж, о Боже, всі озиралися за нею! Кожен чоловік у колі радіусом сто футів сповільнював ходу, аби помилуватись нею. Осяйне медово-пшеничне волосся вільно спадало на плечі й хвилювалося в такт її прудких кроків, коли вона поспішала перейти вулицю на зелене світло. Легким помахом руки Леслі дякувала водієві, який чекав на неї, й той, отримавши щедру винагороду, махав їй услід.

Яка принадлива жінка! – подумав я. Тим гірше, що ми такі несхожі.

Вона зникла в будинку, а я вигідно вмостився на сидінні, випростав ноги, позіхнув. Чому б не скористатися вільною хвилею, майнуло мені, й не компенсувати собі нічний відпочинок? Для цього потрібно провести п'ятихвилинний сеанс автосугестії.

Я заплющив очі, глибоко вдихнув. Моє тіло зараз повністю розслаблене. Ще раз. Я міцно сплю. Я прокинуся, тільки-но повернеться Леслі, прокинусь повністю відпочивши, як після повноцінного восьмигодинного сну.

Автосугестія для відпочинку особливо незамінний спосіб, якщо ви попередньої ночі спали не більше двох годин. Моя свідомість провалилась у темряву; вуличні звуки стихли. Зупинився час, загрузнувши в глибокій смолі. І тут серед антрацитової темряви – СВІТЛО!

Наче зірка вибухнула перед очима. В десять разів яскравіша від сонця. Вибух світла заглушив мене.

Жодної тіні, жодних спалахів неба й землі, простору, часу, людей і слів... нічого, тільки – СВІТЛО!!

Я гордо ширяв у небутті. Знав, що це не просто світло – неохоплене невпинне сяйво, що пронизує те, чим колись був я; це не просто світло. Воно тільки символізує світло, тільки представляє якусь іще яскравішу сутність, котра є предтечею Любові! Такої палкої і всесильної Любові, що саме поняття всесильності – не більше, як примха розуму, незрівнянна з грандіозним почуттям кохання, що поглинуло мене.

ЦЕ Я!

ЦЕ ТИ!

І КОХАННЯ – ЄДИНЕ, ЩО ДОРОГЕ НАМ!

З мене виплеснула радість, від любові я розпорошився на атоми, наче сірничок – на сонячній поверхні. Нестерпна радість, я не витримаю! Мені стало нічим дихати! Прошу, досить!

Тільки-но я скрикнув у знемозі, як Любов відступила, розчинилась у місячній ночі над Беверлі-Гїлзом у північній півкулі третьої планети маленького сонця крихітної галактики другорядного всесвіту, в примхливій свідомості з уявного простору-часу. Я був безмежно великою мікроскопічною формою життя, що спіткнулася на порозі свого іграшкового будинку, на одну мікросекунду встигла побачити свою власну природу й ледь не випарувалася від шоку.

Я прокинувсь у "Банті". Серце стугоніло в скронях, обличчя тонуло в сльозах.

– Егей! – гукнув я. – Гей, гей, гей!

Кохання! Всепоглинаюче кохання! Якщо б воно було зеленого кольору, то було б таке трансцендентально зелене, що годі уявити з допомогою Принципу Зеленого... Наче стоїш на велетенській кулі, як на сонці, але не на сонці, ніде не видно її країв, ніяких обріїв і таке сліпуче світло без світіння, я на власні очі бачив найяскравіше...