Міст у вічність - Сторінка 24

Я зможу врятувати тебе тільки тоді, коли ти слухатимешся моїх порад. Можеш назвати бодай один щасливий шлюб? Бодай один! З усіх чоловіків, яких знаєш, є хоча б один, чиє життя не обернулося б на краще завдяки розлученню, поверненню до простих дружніх стосунків?

Довелось погодитися:

– Жодного.

– Таємниця моєї могутності, – сказав він, – полягає в тому, що я не говорю неправди. Я лишатимуся з тобою, вестиму й захищатиму тебе доти, доки ти переконаєш мене, спростуєш мої факти. Леслі подобається тобі сьогодні. Інші жінки подобалися вчора. Кожна з них могла знищити тебе в шлюбі. Для тебе існує одна-однісінька досконала жінка, але вона знайшла притулок одразу в різних тілах...

– Знаю. Знаю.

– Він знає! Я щезну не раніше, ніж ти розшукаєш єдину на світі жінку, яка зможе дати тобі більше, ніж багато різних жінок.

Він мені не подобавсь, але мав рацію. Він урятував мене від багатьох навал, які мене теперішнього неодмінно знищили б. Не подобалася його пиха, та її породжувало почуття правоти. Було важко перебувати з ним в одній кімнаті, від нього віяло холодом, але попросити його забратися геть – однаково, що признатись у поразці в кожному з випадків, коли я дізнавався, що та чи та жінка зрештою не була моєю спорідненою душею.

Скільки себе пам'ятаю, свобода означала для мене щастя. Трохи самозахисту – не надто велика плата за нього.

Очевидно, думав я, Леслі має власну сталеву почвару для самооборони... Набагато більше чоловіків мали намір завоювати її й одружитися з нею, ніж жінок, які чигали на мене. Якби обходилася без сталевих лат, сьогодні вона б уже була заміжня й не відала б молитви радісного кохання, яке ми віднайшли разом. І в неї радість життя залежала від особистої свободи.

Ми часом хмурніли, коли одружені заздро поглядали на нас, як на можливі об'єкти позашлюбних романів! Робіть те, в що вірите. Байдуже, що це. Якщо вірите у шлюб, то чесно живіть у шлюбі. Коли ні, – якомога швидше розлучайтеся.

Одружитись із Леслі й позбутися свободи?

– Вибач, – сказав я закутому в крицю приятелеві. – Я більше не забуватиму.

Перш ніж піти, він зміряв мене довгим похмурим поглядом.

Я годину відповідав на листи, працював над статтею для журналу, з якою ще можна було не поспішати. Затим, не знаходячи собі місця, почвалав униз, до ангара.

У просторому приміщенні панувала незбагненна атмосфера, легкий серпанок, майже непомітний для очей.

Маленький реактивний БД-5 треба вивести за хмари, аби поздувати павутиння з його приладів.

Я теж у павутинні, майнуло мені. Зовсім нерозумно втрачати вміння пілота, так довго уникати літаків. Маленьке реактивне дитинча кликало до себе: єдиний літак, яким більш небезпечно підніматись у повітря, ніж приземлятися.

Дванадцять футів од носа до хвоста. Його викотили з ангара, наче візок вуличного торгівця сосисками, але без парасольки й жодних ознак життя. Не зовсім без ознак життя, подумав я. В нього скоріше понурий вигляд. Я б теж набурмосився, якби про мене не згадували кілька тижнів і не змітали з мене павутиння.Чохол із кабіни знято, пальне перевірено, передполітний огляд виконано. На крилах осіла пилюка.

Мені треба найняти когось, щоб змітав з літаків пилюку, подумав я й невдоволено пирхнув. Яке ж я ледащо – зумисне наймати людину змітати з літаків пилюку!

Колись я тримавсь одного літака, а тепер у мене цілий гарем цих бляшанок. Я наче шейх, що вряди-годи навідується до сералю. "Твін-Чесна", "Віджен", "Меєрс", "Мос", "Рапід", гідроплан, "Піттс-Спешісл"... Я прогріваю їхні двигуни раз на місяць, якщо не менше. І тільки в бортовому журналі Т-33 зовсім свіжий запис: повернення з Каліфорнії.

Обережно, Річарде, подумав я. Не слід надовго забувати про машину, якою літаєш, якщо хочеться пожити довше.

Я зайняв своє місце в кабіні реактивного малюка й утупився в панель управління, яку вже став забувати.

Колись я щодня бував з "Флітом", обмацував усі закутки кабіни, визбирував травинки з підлоги, бруднив рукави, змащуючи двигун, регулюючи клапани, підтягуючи кріплення циліндрів. Зараз я так само віддаливсь од своїх багаточисленних літаків, як і від своїх багатьох жінок.

Що б подумала про це Леслі, яка дуже високо цінує прив'язаність до улюблених речей і справ? Ми ж теж були близькими? Шкода, що її зараз нема поряд.

– Від сопла! – за звичкою скомандував я і натиснув кнопку запуску. Озвалося запалювання – Цик! Цик! Цик! – нарешті заревіло паливо у камерах згорання. Поповзла вгору температура сопла, стрілка на шкалі частоти обертів двигуна обійшла повне коло.

От що таке звичка. Коли вже вивчив машину, то руки й очі самі пам'ятають, як керувати нею, навіть хай голова давно, забула, як це робиться. Хай би хтось став поруч і поцікавився, як запустити двигун, я б не міг одразу відповісти... Відповів би тільки після того, як руки самі виконають завчену послідовність рухів.

Терпкий дух чаду проник у кабіну... разом з ним усередину проникли спогади про тисячі інших польотів. Безперервність і спадкоємність. Цей день – тільки частина життя, що минуло переважно в небі.

Чи відомо тобі, Річарде, ще одне значення слова "літати"? Воно означає рятуватися втечею. Втікати. Від чого я рятуюся втечею останнім часом і що знаходжу натомість?

Правуючи на злітну смугу, я побачив, як біля огорожі летовища зупинилося кілька автомашин. Знайшлися цікаві поспостерігати. А спостерігати не було за чим. Мій реактивний літак настільки мізерний, що під час авіашоу без прилаштованої на ньому димової шашки він розтає в повітрі вже в кінці злітної смуги.

Пам'ятай, що головне відірватись од землі. Легенько потягни на себе штурвал, Річарде, дуже легенько. Прискорюйся до вісімдесяти п'яти вузлів, потім піднімеш ніс на один дюйм, і нехай далі літак підіймається сам. Варто трохи більше натиснути – й ти мрець.

Літак зорієнтовано на осьову лінію смуги, фюзеляж закрито і встановлено на запобіжник. Я даю повний газ, і машинка повзе вперед. Мініатюрний реактивний двигун набирав швидкість так само прудко, як індійська хура, запряжена волами. До половини смуги якось рухався, але сонно... Щоб піднятись у повітря, ще не вистачало шістдесяти вузлів. Трохи згодом швидкість зросла до вісімдесяти п'яти вузлів – межі можливостей двигуна. Більша частина смуги лишилася позаду.

Я відірвав переднє шасі від бетону, й за кілька секунд ми опинилися в повітрі, летіли ледь-ледь, низько й незграбно. Нам назустріч неслись дерева.

Підняти шасі!

Поросле мохом гілля пронеслося під нами на відстані якихось десяти футів. Швидкість сто, сто двадцять, сто п'ятдесят вузлів. Нарешті машина прокинулась, і я з полегшенням зітхнув. На швидкості сто вісімдесят цей малюк зробить усе, що я захочу. Для повного задоволення потрібні тільки швидкість і чисте небо.

Можливість літати дуже важлива для мене! Вона символізує все, що я люблю. Політ має щось від магії, однак уміння літати приходить разом із знаннями, з практикою, разом з улюбленим літаком-партнером, особливості якого можна вивчити. Треба знати принципи, підкорятися законам, керуватись нормами, які, хоча це й дивно, ведуть до свободи. Польоти дуже схожі на музику! Леслі обов'язково сподобалося б літати.

Геть від авіакоридорів, на північ до лінії грозового фронту. Ще десять хвилин – і ми ковзаємо м'якими верхівками хмар, скочуємося їхніми схилами в чисте повітря і вниз, у серце стихії.

Малим я залазив у густі бур'яни й спостерігав за хмарами, уявляв, як інший "я" з такої ж, як оця, висі розмахує хоругвою й кричить хлопчині, що внизу, в бур'янах: "Агов, Річарде!" Але висота заважала почути його. З очей котилися сльози, – так хотілось бодай на мить опинитися серед хмар.

Літак послухавсь команди, піднявся вище, метнувсь до верху хмари, наче австрійський лижник у стрибку з трампліна. На дуже коротку мить крила пірнули у важку мряку, піднялися вище й понесли нас далі. Позаду, авжеж, затріпотів кучерявий хмаркоподібний слід, позначаючи траєкторію стрибка.

– Егей, Річарде! – подумки вигукнув я. Набагато голосніше, ніж міг би крикнути насправді. Привіт Річардові, хлопчикові в бур'янах, тридцять років тому. Тримайся свого прагнення до неба, синку, і я обіцяю: те, що ти любиш, знайде спосіб одірвати тебе від землі, підняти в лячну й радісну височінь, де ти знайдеш відповідь на всі свої запитання.

Ми піднялися високо-високо. Навколо миттєво змінились обриси хмар.

Чи почув він мене?

Чи можу згадати я, ніби колись давно почув з неба обіцянку, яку допіру дав хлопчині, що колись спостерігав за мною з бур'янів? Можливо. Але то були не самі слова, а лише тверда переконаність, що настане час і я полечу.

Ми сповільнилися, перекинулись і стали прямовисно знижуватися. Цікава думка! От якби ми могли перемовлятися з собою, але з різних часів. Річард сьогоднішній підбадьорює колишнього, малого Річарда, торкається його душі не словами, а глибоко захованими згадками про пригоди, які ще попереду. Наче з допомогою радіостанції, що працює на частоті мозку й передає бажання та приймає інтуїтивні почуття.

Скільки всього можна було б довідатися, якби була можливість провести бодай годину, бодай хвилин двадцять із собою майбутнім! Скільки всілякого можна було б розповісти собі колишньому!

Поволі-поволі, якомога легше торкаючись ручок управління, виводжу літак з прямовисного падіння. На максимальній швидкості не можна вдаватися до різких маневрів, інакше літак розпадеться на друзки, які потім одна за одною попадають у болото. Нижня межа хмар майнула за спину низкою мирних вибухів, унизу в полі зору на мить з'явилася дорога. Це був би славетний експеримент! Привітатися з усіма Річардами, які випереджають мене в часі, й знайти спосіб почути, що вони скажуть. А інші мої втілення в альтернативних майбуттях? Ті, які прийматимуть зовсім інші рішення, ніж я, ті, котрі повернули ліворуч там, де я звертатиму праворуч? Що б могли повідати мені вони? Краще в них життя, ніж у мене? Як змінили б його вони, знаючи те, що їм уже відомо зараз? Не кажучи вже, подумав я, про Річардів в інших життях, у далекому майбутньому, якщо відраховувати від Тепер. Якщо усі ми існуємо Тепер, чому не можемо спілкуватися?

Поки в полі зору знову з'явилася злітна смуга, реактивний малюк устиг пробачити мені давню неувагу, й ми знову подружилися.