Міст у вічність - Сторінка 25

Важче було мені вибачити собі самому. Але так воно й буває зазвичай.

Ми скинули швидкість і приготувалися до приземлення. Приблизно таку ж картину я побачив того дня, коли вийшов з автобуса й прямував до аеропорту. Чи зможу зараз побачити себе тодішнього? Того, який крокував дорогою зі спальним мішком, звикаючи до новини, що став мільйонером? Що я повинен йому сказати? О Боже, що йому сказати!

Приземлятися було так само легко, як було важко підніматись у повітря. Мій БД-5 утихомирився під час останнього заходу, торкнувся смуги мініатюрними шасі, довго котився до останньої доріжки. Потім акуратно звернув, і за хвилину ми опинилися в ангарі. Запалювання вимкнене, турбіни ще трохи пооберталися й зрештою зупинились.

Я поплескав долонею по фюзеляжу, – подякував машині за політ. Так заведено в пілотів, які вважають, що літають уже набагато довше, ніж їм відпущено долею.

Інші літаки поглядали на нас із заздрістю. їм теж кортіло в небо, вони потребували польотів. Бідолаха "Віджен" і собі, хоча в його правому двигуні протікає мастило. Навіть його обтюратори підсохли, – так довго він був без ужитку.

Чи зміг би я дізнатися про майбутнє цих літаків так само, як про своє? Якби постарався й довідавсь лише про майбутнє "Віджена", то теж не став би сумувати. Він цілком міг стати літаком-телезіркою, з'являючись на початку кожної серії надзвичайно популярного телесеріалу, у якому літатиме на живописні острови, сідатиме на морську поверхню, підпливатиме до пристані, такий блискучий і симпатичний. І мастило не протікатиме. Зрештою, в нього б не було такого майбутнього без теперішнього часу, в якому він існує, вкритий порохом, нидіє в ангарі після того, як провів зі мною в повітрі кількасот годин.

Так само і в мене попереду залишається якесь майбутнє, яке б не могло здійснитися, якби спершу я не побував у теперішньому стані свободи й самотності.

Я піднявся східцями до хати. Повністю заглибивсь у роздуми про можливість контактів з іншими втіленнями самого себе, з Річардами колишніми, з Річардами прийдешніми, з собою, яким я є в інших життях, на інших планетах іншого примарного часу-простору.

Чи займається хтось із них пошуками спорідненої душі? Чи пощастило комусь із них розшукати її?

Інтуїція – моє майбутнє-минуле незмінне "я" – шепнула мені у відповідь: "Так".

ДВАДЦЯТЬ ТРИ

Я заглянув до шафи, дістав бляшанку юшки, локшину, вирішив нашвидкуруч приготувати для себе італійський обід. Ну, можливо, не зовсім італійський, але гарячий і поживний. Саме такий, як люблю.

Озирнись навколо себе, Річарде. Чи можна назвати те, що побачиш, життям, якого ти прагнеш?

Страшенно самотньо, подумав я й поставив каструлю на плиту, забувши запалити вогонь. Мені не вистачає Леслі.

Почувся брязкіт металевих лат, і я важко зітхнув.

Не турбуйся, заспокоював я себе, не переймайся; я знаю все, що ти можеш сказати, не маю жодних сумнівів щодо твоєї логіки. Бути разом – означає повільне нудне руйнування. Можливо, мені бракує зовсім не Леслі. Мені бракує того, що вона зараз утілює для мене.

Воїн зник.

Натомість заворушилась думка зовсім іншого ґатунку: Протилежність самотності, Річарде, це не можливість бути разом. Це – близькість.

Слово вільно попливло, наче срібна бульбашка, що відірвалась од морського дна.

Ось воно!

Ось чого мені бракне!

Моя досконала жінка в багатьох особах не тепліша, ніж лід у морозильній камері. Вона безтурботно підтримує спілкування; займається сексом без любові; її дружба не знає про обов'язки.

Так само, як не може вразити когось і сама бути враженою, вона не здатна кохати або сприймати любов. Не здатна на близькість... А близькість... невже це так само важливо для мене, як свобода? Невже лише завдяки цьому я провів сім тижнів з Леслі, пам'ятаючи, що з іншими жінками мені вистачало не більше трьох днів?

Я залишив незварену юшку на плиті, сів у крісло, підтягши коліна до підборіддя, й виглянув у вікно, що виходило на озеро. Грозові хмари дісталися вже сюди й затулили сонце. Влітку в Флориді за грозами можна перевіряти годинник.

Через двадцять хвилин я вже не бачив нічого за стіною дощу, не помічав і самого дощу.

Сьогодні я побалакав якимось чином із Річардом з далекого минулого; невідомо як мені пощастило передати йому своє послання. Як же тепер увійти в контакт із Річардом з майбутнього? Що він знає про близькість? Чи пізнав кохання?

Очевидно, інші втілення нас самих повинні бути ближчими друзями, ніж хай там хто... Хто може бути ближчою людиною, ніж ми самі в інших тілах, ми самі в інших духовних формах? Якщо кожен з нас обертається навколо внутрішнього золотого осердя, й те, що суто моє, стає надбанням усіх інших?

Я важчав, важчав, дедалі глибше опускавсь у крісло й одночасно піднімався над ним. Яке дивне відчуття, встиг я подумати. Тільки не треба чинити опору, не рухайся, не думай. Нехай ця сила несе тебе, куди хоче. Вона допоможе тобі зустрітися...

Я ступив крок з мосту, зітканого зі спокійного сріблястого світла, на велетенську арену, навкруг якої півколом стояли ряди крісел. Вільні проходи йшли від центру арени, наче промені. Не на самій арені, а поряд з нею сидів самотній чоловік, спершись підборіддям на коліна. Я, напевно, зопалу щось вигукнув, бо він підвів очі, всміхнувся, випроставсь і помахав мені рукою.

– Ти з'явився не тільки вчасно, – сказав він. – Ти навіть трохи випередив події.

Я не міг розгледіти його обличчя, але він був приблизно мого зросту, вдягнений у щось схоже на темний комбінезон лижника з яскравими жовтими й оранжевими смугами на грудях і рукавах. Кишені та шкіряні черевики – на змійках. Щось до болю знайоме.

– Аякже, – сказав я, намагаючись зберігати невимушеність. – Щось не схоже, ніби ось-ось почнеться вистава! Де це я опинився?

Він засміявсь.

– Вистава вже почалася. Саме набирає розгону. Ти не проти, якщо ми вийдемо звідси?

– Залюбки, – відповів я.

Позаду арени, на галявині парку, стояв маленький, стрункий літальний апарат, який важив щонайбільше двісті фунтів у повному спорядженні: високо підняті крила, вкриті оранжевим і жовтим нейлоном, високі яскраві керма на кінцях крил, пофарбований у ті ж кольори й прилаштований на алюмінієвому каркасі попереду сидінь підйомник, невеличкий двигун позаду. Мені доводилося бачити багато літаків, але я не бачив нічого схожого на цей.

На пілотові виявивсь не лижний комбінезон, а одяг авіатора, до пари літакові.

– Ліве сидіння, якщо ти не проти. – Яка ввічливість і яка довіра – запропонувати мені сидіння пілота!

– Я сяду з правого боку, – відповів я й примостився на сидінні для пасажира. Досить тісно. Бо все в цьому літаку було дуже мініатюрним.

– Як хочеш. Ним можна керувати з обох сидінь. Управління стандартне, але, як бачиш, педалей тут немає. Все – на штурвалі. Літак чітко слухається штурвала. Уяви, що літак так само чутливий, як гелікоптер, і легко впораєшся з управлінням.

Пілот вигукнув звичне "від ґвинта", дотягся до вимикача над головою, щось натиснув, і запрацював двигун. Тихо, наче електровентилятор. Пілот обернувся до мене:

– Ти готовий?

– Уперед, – відповів я.

Він додав газу, й машина стрімко, майже безгучно, наче легкий бриз, рушила вперед. Пробігши землею не більше п'ятдесяти футів, літак піднявся в повітря й став набирати висоту, наче потужний винищувач. Земля падала вниз широким зеленим килимом зі швидкістю не менше тисячі футів за хвилину. Пілот штовхнув штурвал уперед, зменшив газ, і пропелер позаду тихо зашелестів у потоці повітря. Пілот зняв руки зі штурвала й дав знак, щоб управління польотом узяв на себе я:

– Будь ласка!

– Дякую.

Здавалося, ніби летиш із парашутом, якщо не зважати на те, що ми не знижувались. Ми рухалися зі швидкістю приблизно тридцять миль на годину, – судячи по силі зустрічного потоку повітря, – в мініатюрній зграбній машині, яка була скоріше схожа на дешевий шезлонг, ніж на літак. Без стінок і підлоги кабіна була такою відкритою, що проти неї кабіни біпланів можна було б назвати домовинами.

Я розвернув літак і заходився підніматись. Як мене й попередили, він чудово слухався штурвала.

– Чи можна вимкнути двигун? Чи можна на ньому літати, як на планері?

– Звичайно. – Пілот сягнув до вимикача, й двигун замовк. Ми безгучно планерували в потоці теплого повітря... При цьому, здається, не втрачали висоти.

– Який досконалий літачок!Як чудово! Де можна такий придбати?

Пілот здивовано поглянув на мене:

– Ти ще не здогадався, Річарде?

– Ні.

– Знаєш, хто я?

– Здогадуюся... – Мені стало кепсько.

– Просто цікаво, – сказав він. – Переберемося через стіну між тим, що тобі відомо, й тим, що зважишся вимовити вголос. Потім скажеш, чий це літак і разом з ким ти зараз летиш.

Я повернув штурвал праворуч, літак м'яко нахилився, звернув у бік скупчення хмар, тримаючись висхідного потоку повітря. Сила звички: при вимкненому двигунові я намагався піднятися вище, хоча невагома машина й так не втрачала висоти.

– Якщо я повинен висловити своє припущення, то сказав би, що цей літак належатиме мені в майбутньому, а ти – той, ким я колись стану. – Я не зважувався звести на нього очі.

– Незле, – сказав він. – Бувши тобою, я б теж так подумав.

– Ти б подумав?Хіба ти не знаєш?

– Усе набагато складніше. Я – один з багатьох варіантів твого майбутнього, а ти – один з моїх минулих варіантів. Я гадаю, ти – Річард Бах десь із середини фінансового шторму, чи не так? Популярний письменник? Дев'ять літаків, щоправда... й на додачу бездоганна ідея про досконалу жінку? Ти беззастережно відданий цій ідеї, а вона ніяк не стає тобі в пригоді?

Ми торкнулися правим крилом висхідного потоку, і я різко нахилив літак, щоб не загубити повітряну течію.

– Не треба так різко, – сказав він. – Все одно в літака дуже малий радіус повороту. Щоб залишитись у потоці, досить незначного маневру.

– Гаразд. – Треба було сповна натішитися цим літаком, як і його власник. А він – це я. Скільки ж усього він знає!

– Розумієш, – сказав я, – виникає багато запитань. Наскільки ти далеко в майбутньому? Років на двадцять попереду?

– Можна сказати, я випереджую тебе на п'ять років. Але з іншого боку – на всі п'ятдесят. Я б міг заощадити тобі сорок дев'ять, якщо б ти вислухав мене. Між нами є різниця. Я знаю відповіді, яких потребуєш, але немає таких слів, до яких прислухався б, перш ніж по тобі не пройдеться Великий Коток Досвіду.

Защеміло серце.

– Ти гадаєш, я боюся того, що ти мені скажеш? Ти впевнений, що я не послухаю тебе?

– А ти зможеш?

– Кому ще, крім тебе, зможу довіряти? – сказав я.