Міст у вічність - Сторінка 23

Як на німецьку, цій музиці бракує тривкості. Грайлива – отож не російська. На французьку теж не схожа. Ні на італійську, ні на англійську. їй не вистачає австрійського колориту – мало золотих відтінків. Затишна, я б і сам міг її наспівувати, але то не американський затишок. Схожа на танок. Це польський композитор? Звучить так, наче написано на просторах на схід від Варшави.

– Чудовий здогад! Але це не польська музика. Трохи далі на схід. Це російська музика. – Леслі була вдоволена моїми успіхами.

"Банта" не сповільнювалася: світлофори сприяли Леслі.

– Російська? А де туга? Де пафос? Російська! Ото ще!

– Не поспішай з узагальненнями, Вукі, – сказала вона. – Ти ще не мав нагоди чути життєрадісну російську музику. Тут маєш рацію. Але музика грайлива.

– А хто її написав?

– Прокоф'єв.

– Хто б міг подумати! – обурився я. – Рос...

– БІСІВ ІДІОТ! – завищали гальма, "Банта" різко крутнулась і на якийсь ярд розминулася з чорною блискавкою вантажівки, яка не знати де й взялася. – Ні, ти бачив цього сучого сина? Пре на червоне світло! Він міг нас розчавити... що, у БІСА, він собі гадає...

Леслі зреагувала миттєво, наче учасник авторалі, й ухилилася від вантажівки, яка зараз уже була на відстані чверті милі від нас, далі бульваром Грешоу. Але не вантажівка ошелешила мене, а слова Леслі. Все ще люта, вона глянула на мене, побачила вираз мого обличчя, глипнула ще раз здивовано, спробувала приховати посмішку – й не змогла.

– Річарде! Я тебе вразила! Я тебе вразила своїм бісовим ідіотом? – Неймовірним зусиллям волі Леслі притлумила свої веселощі. – О, моє бідне дитя! Я вилаялася при тобі! Вибач!

Я одночасно лютував і збиткувався над собою.

– Гаразд, Леслі Перріш, усе нормально! Краще запам'ятай цей момент, бо більше ти ніколи не побачиш мого здивування отим бісовим ідіотом!

Тільки-но вимовив два останні слова, я відчув, що в моїх вустах вони прозвучали дуже дивно, як розрізнені неоковирні звуки. Так само непитущі вимовляють слово мартіні; ті, що не палять – сигарети, зілля; те ж саме відбувається з іншими жаргонними словами, які легко зриваються з язика людей із згубними звичками. Хоч би яке було слово, якщо ми його ніколи не вживаємо, воно звучить неприродно. Навіть слово фюзеляж видається смішним у вустах людини, яка ставиться з відразою до літаків. Але хай там яке слово – це тільки слово, набір звуків, і нема підстав уважати, що я не можу вимовити якогось слова, не почуваючи себе при цьому дурнем.

Кілька секунд я мовчав, а вона одно позирала в мій бік.

Як набувається звичка лаятися? Під музику Прокоф'єва, що й досі линула з автомобільного приймача, я став потихеньку вправлятись: "О... бібі-сів-сів-бі-бі-сів-егей-бі-бі-сів-сів, о... бісівввв... ідіот!"

Коли почула, що я наспівую, й побачила, з яким зосередженням і серйозним виглядом я це роблю, Леслі схилилася над кермом у знемозі від сміху.

– До біса, смійся, коли хочеш, Вукі, – сказав я. – Маю намір як слід вивчити цю трикляту науку! Хай їй чорт! Як, у біса, називається ця музика?

– О Річарде... – Вона перевела подих і втерла сльози. – Це – "Ромео й Джульетта"...

Незважаючи ні на що я не припиняв свої вокальні вправи, і, річ зрозуміла, після кількох повторів слова геть утратили свій зміст. Ще кілька вправ – і я лаятимусь на всі заставки! А потім осягну ще кілька лайок! Чому я не взявся за науку лаятися ще років тридцять тому?

Коли ми заходили до концертного залу, їй уже довелося стримувати моє блюзнірство.

Я не виказував своїх почуттів, поки ми знову повернулися до автомобіля після закінчення концерту, який слухали в першому ряді – Чайковський, Самуель Барбер, Зубін Мета у виконанні Лос-Анджелеського філармонічного оркестру під диригуванням Іцхака Перельмана.

– То була, з біса, класна музика! Тобі не здається, що вона божест... диявольськи гарна?

Леслі благально звела очі до стелі:

– Що я наробила? Кого створила собі на лихо?

– Хоч би кого ти створила, хай йому чорт, – сказав я, – в тебе це вийшло до дідька гарно!

Залишаючись партнерами в справах, ми вирішили провести протягом кількох тижнів певну роботу. Тому дібрали для дослідження фільм і виїхали з дому раніше, щоб дістати квитки на денний сеанс. Коли прилаштувалися в чергу, на вулиці стогнав і гув потік машин. А втім, автомобілів наче й не існувало, немов навколо нас клубочився чарівний серпанок, а все, що лишалося поза ним, здавалось примарним і не заважало нашій розмові, яка відбувалася на далекій планеті.

Я не помітив жінки, яка спостерігала за нами. Вона стояла зовсім поряд, у сфері нашого зачарованого кола. І ось прийняла рішення, яке налякало мене: підійшла просто до Леслі, торкнулася її плеча і зруйнувала наш відокремлений світ.

– Ви – Леслі Перріш!

Яскрава усмішка моєї приятельки відразу згасла. Від неї ще залишився слід, але це був досить холодний усміх. Леслі внутрішньо завмерла й насторожилася.

– Вибачте, але я бачила вас у фільмах "Велика долина", "Зоряна дорога" і... мені подобається, як ви граєте, ви – просто чарівна... – Жінка говорила щиро й трохи соромилася, тому стіна між нею й нами ледь потоншала.

– О... дякую!

Жінка відкрила сумочку.

– "Ви б не могли... якщо вам не важко, чи не могли б ви дати автограф для моєї дочки Керрі? Вона мене вб'є, коли дізнається, що я була так близько коло вас і не змогла... – Жінці ніяк не щастило розшукати клаптик чистого паперу. – Десь тут у мене було...

Я запропонував їй свій записник, і Леслі схвально кивнула.

– Ну, ось, – сказала вона жінці, а мені кинула: – Дякую, добродію.

Вона черкнула кілька вітальних слів для Керрі і підписалася під ними, видерла аркушик і простягла жінці.

– Ви ще грали Дейзі Мей у фільмі "Ділі Абнер", – нагадала жінка, немов Леслі могла про це забути. – І ще в "Маньчжурському кандидаті". Ці фільми мені дуже сподобалися.

– Ви пам'ятаєте їх? Цетак люб'язно з вашого боку...

– Дуже дякую. Керрі буде щаслива!

– Цілуйте її від мене.

Жінка повернулася на своє місце в черзі.

– Сцена була дуже зворушливою! – сказав я.

– Хоча б ти вже помовчав, – жартівливо пробурчала Леслі.

– Я не жартую. Серйозно.

Вона пом'якла:

– Ця жінка приємна й щира. А тим, хто запитує: "Чи ви, бува, не знаменитість?", я просто кажу "ні" й намагаюся швидше відчепитись од них. "Ні, я ж вас знаю, я десь бачив вас, – наполягають вони. – Стривайте, що це могло бути?" Вони хочуть, щоб я ще й сама перерахувала свої заслуги... – Леслі розвела руками й похитала головою: – Що тут удієш? Як можна залишатися чемною з неввічливими людьми?

– Цікаво. З такою проблемою мені ще не доводилося стикатись.

– Не стикався, Вукі? Хочеш сказати, жодна безцеремонна особа не вдиралася в твоє особисте життя?

– В особисте – ні. Якщо йдеться про письменників, то всілякі нечеми надсилають їм письмові вимоги, а також рукописи. Таких листів десь відсоток, а може, й менше. Решта пошти приємна.

Мене дратувала швидкість, із якою просувалася черга. Менше ніж за годину нам довелося перервати обмін думками, ввійти до кінотеатру й зайнятися справою: ми повсідались, і сеанс розпочався. Скільки всього можна від неї взяти, думав я, тримаючи в темряві її руку, притулившись плечем до її плеча, – а скільки всього можна розповісти. Як нікому досі! Тепер нас поєднувала ще й невгамовна ніжність сексу, вона змінювала нас, доповнювала.

Ось жінка, якій не було рівної в моєму житті, думав я, косуючи на неї в сутінках залу. Не міг уявити, що могло зруйнувати нашу єдність чи загрожувати близькості. Ось вона, єдина жінка з усіх, яких мені довелося зустрічати. З нею ніколи не виникатимуть запитання, сумніви щодо наших стосунків. Ніколи, доки ми житимемо.

Чи не дивно, що впевненість завжди передує руйнуванню?

ДВАДЦЯТЬ ДВА

І знову було озеро у Флориді, знову віддзеркалювалося сонце в хвилях під моїми вікнами. Гідроплани, наче строкаті блискучі метелики, виконували вправи, ковзали по воді й пливли в повітрі. Тут нічого не змінилося, подумав я, кидаючи торбу з одягом на канапу.

Щось мелькнуло на межі поля зору, я стрепенувсь: на порозі стояв я, інший я, про існування кого був забувся. Постать в обладунках, захищена від зовнішнього світу. В очах невдоволення й осуд. Наче я щойно повернувся з прогулянки луками, у волоссі лугові квітки, в кишенях залишки яблук і кусочки цукру, які я роздавав оленям, а тут мене зустрічає холодним поглядом воїн у латах.

– Ти спізнився на сім тижнів! – сказав він. – Ти нічого не повідомляв про себе. Тобі буде неприємно почути те, що я тобі скажу. Я міг би позбавити тебе болю й раніше. Річарде, ти вже задосить надивився на Леслі Перріш. Невже позабував усе, чого навчився раніше? Невже не помічаєш небезпеки? Ця жінка загрожує твоєму способові життя! – Голова в сталевому шоломі ворухнулася, скреготнули лати.

– Вона – вродлива жінка, – сказав я й відчув, що йому годі це збагнути, він нагадає мені про багатьох інших вродливих жінок, яких я знав раніше.

Мовчання. Знову брязнули лати:

– Де твій щит? Ти, здається, загубив його. Добре, хоч сам повернувся цілий.

– Ми багато розмовляли...

– Дурню, ти гадаєш, ми носимо лати для розваги? – Під шоломом зблиснули очі. Сталевий палець торкнувся латок і вм'ятин на металі. – Кожна з цих зарубок – слід жіночих намислів. Шлюб ледь не знищив тебе, ти дивом урятувався, якби не лати, тебе б уже щонайменше разів десять пошматували на кусники стосунки, які могли перейти в обов'язки, а затим – у гноблення. Досить із тебе одного дива, на десятки краще не розраховувати.

– Я вже носив лати! – огризнувся я. – Невже хочеш... щоб я носив їх завжди? Не знімаючи? Для квітів теж повинен бути час. А Леслі – особлива.

– Леслі була особлива. Жодна жінка не може лишатись особливою довше одного дня, Річарде. Зрештою особливе перетворюється на банальне, приходить нудьга, щезає повага і – прощавай, свободо! Якщо втратиш свободу, то вже більше не буде чого втрачати.

Надзвичайно дужа постать горою нависала наді мною, але меткістю вона не поступалася драпіжному котові.

– Ти, Річарде, створив мене, щоб я був твоїм найближчим другом. Не створив привабливим, усміхненим, м'яким і поступливим. Створив, щоб я захищав тебе від романів, які ставали осоружними, створив, аби гарантувати собі, як вільній душі, виживання.