Міст у вічність - Сторінка 22

хочеш почути музику свого прадідуся?

– Ти можеш мене витурити з хати, – сказав я, – але я здатний його слухати не довше як півгодини. Потім уже не можу слідкувати за музикою й мені набридає.

– Набридає? Слухати Баха? Ти просто не вмієш слухати, ти ніколи не вчився слухати його! – Леслі натисла на клавішу, й полинула музика: не інакше як мій прадідусь на велетенському органі. – По-перше, треба правильно сісти. Ось тут, між динаміками. Якщо хочеш почути повне звучання, сідати треба саме так.

Я почувався, наче на уроці музики в дитячому садку, але мені подобалося бути поряд з Леслі, сидіти дуже близько від неї.

– Сама лише складність цієї музики може стати для тебе непоборною. Більшість людей слухають музику "горизонтально", слідкують тільки за мелодією. Але ж можна слухати цю саму музику структурно.

– Структурно? – перепитав я. – Та невже?

– Вся рання музика була лінійною, – пояснювала Леслі на тлі різкої зміни в розповіді голосів між партіями. – Прості мелодії йшли одна за одною, розвивалися примітивні теми. Але твій прадід став брати складні теми, вживати різноманітні хитрі ритми, об'єднував у незвичних для свого часу інтервалах так, що вони разом утворюють структурне хитросплетіння звуків, яке розгортається вертикально, – тобто гармонійно! Деякі гармонії Баха такі ж дисонантні, як і в Бартока, а сам Бах уперше застосував дисонанси – на цілих сто років раніше, ніж на них почали звертати увагу.

Леслі зупинила плівку, підсіла до піаніно й, не зморгнувши оком, узяла останній акорд, який щойно прозвучав з динаміків.

– Ось. – На піаніно акорд прозвучав виразніше, ніж з динаміків. – Бачиш? Ось одна тема... – вона зіграла кілька тактів. – А ось інша... й ще одна. Тепер слухай, як він будує твір. Спочатку в правій руці починається тема А. Ліва рука підхоплює тему на чотири такти пізніше. Чуєш? Вони продовжують разом аж... до появи теми Б. Тепер їй підпорядковується тема А. Ось тут, у правій руці, знову звучить тема А. А тут... тема Б!

Леслі одну за одною вводила теми, потім вони зазвучали разом. Спочатку поволі, потім швидше. Я ледве встигав стежити. Те, що для неї було арифметикою, для моїх вух звучало, наче вища математика. Я заплющив очі й стиснув пальцями скроні – тільки так ледве-ледве розумів, про що йдеться.

Вона повторила ще раз, пояснюючи кожен крок. Грала, а в моєму внутрішньому симфонічному залі, в якому за все життя ні разу не вмикали світла, почало розвиднятися.

Леслі мала рацію! Теми перепліталися з темами, танцювали разом, наче у свою музику Йоганн Себастіан уклав таємниці для особливої насолоди тих, хто навчиться занурюватися в неї.

– Ти – диво! – вигукнув я втішено, бо спромігся збагнути, про що вона розповідає. – Я чую! Я справді чую!

Вона зраділа не менше, геть забула про те, що час одягатися й давати лад зачісці. З полички над піаніно вона дістала аркуші з нотами. Вгорі стояли три слова: Йоганн Себастіан Бах, а нижче – водоспад нот, ліг, крапок, стакато, легато, з'єднань, тріодів і несподіваних приміток італійською мовою. З самого початку, ще до того, як піаніст відриває шасі від землі і вторгається у цей водоспад, йому наказують грати соп brio, що, як на мене, може означати що завгодно, – грати яскраво, чи стримано, чи з широкою усмішкою на обличчі.

Просто жах. Моя приятелька, з якою я щойно вибрався з-під теплого простирадла, з-під пологу пристрасних тіней, з якою запросто перемовлявся англійською, іспанською зі сміхом, німецькою і французькою з подивом, вигадками і словесними експериментами, – зараз моя приятелька звернулася до мене новою, зовсім незбагненною мовою, яку я щойно почав засвоювати.

Музика лилася з піаніно, наче водоспад прозорої холодної води зі скелі, якої торкнувся скіпетром месія. Звуки розливалися й переливались навколо нас, а пальці Леслі стрибали, розбігалися, змагались між собою, застигали, танули, миготіли, наче блискавиці в магічних пасах над клавіатурою.

Досі вона не грала ніколи для мене. Відмагалася тим, буцімто давно цим не займалась, казала, соромиться навіть підняти кришку піаніно, коли я в кімнаті. Однак щось із нами сталося... Тепер, коли ми були коханцями, вона просто дозволила собі заграти або ж стала вчителем, якому так не терпиться допомогти глухому почути, що ніщо вже не може втримати її від музики?

Очі Леслі встигали слідкувати за кожною краплиною уваги на нотному папері. Вона забула про своє тіло. Залишалися тільки руки, майже невидимі у вихорі рухів пальців, дух, який віднайшов своє звучання в серці людини, котра померла двісті років тому й тепер тріумфально піднімається на її бажання з могили, покликана живою музикою.

– Леслі! Боже мій! Хто ж ти така?

Вона ледь скосувала в мій бік. Її вустами блукав усміх. Очі, свідомість і руки лишались у полоні урагану музики.

Потім Леслі обернулася до мене. Ту ж мить музика стихла, однак струни піаніно ще тремтіли.

– І так далі, й так далі, – сказала Леслі. Музика сяяла в її очах і в її усмішці. – Тепер ти бачиш, що це таке? Розумієш, що зробив Бах?

– Здається, розумію. Я гадав – знаю тебе! А зараз просто тону в твоєму сяйві! Ця музика... це... ти...

– Я давно не грала, – сказала вона, – руки вже не слухаються так, як колись...

– Ні, Леслі. Облиш. Те, що я тільки-но почув, це найчистіше... ти послухай!.. Чисте проміння, яке ти зібрала у піднебессі, позичила в сонячних ранків, перелила в світло, а я зміг його почути! Чи знаєш ти, яке гарне і дивне те, що ти видобула з інструмента?

– Цього я й прагнула. Знаєш, колись мала намір стати професійною піаністкою.

– Одна справа знати про це зі слів, але ж досі ти жодного разу для мене не грала! Ти подарувала мені ще одні, цілком інші... небеса!

Леслі насупилася:

– ТОДІ НЕХАЙ МУЗИКА ТВОГО ПРАДІДА БІЛЬШЕ НЕ НАБРИДАЄ ТОБІ!

– Більше ніколи не набридне, – потупився я.

– Певна річ, ніколи, – сказала вона. – За складом розуму ти дуже схожий на нього, отож повинен його розуміти. До кожної мови існує ключ. Є він і в мови твого прадіда. Ви бачили? Йому набридає!

Леслі прийняла мою обіцянку виправитися, вселила в мене благоговіння й пішла розчісувати волосся.

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

Вона підвела очі від друкарської машинки й усміхнулася. Я сидів з чашкою шоколаду за чорновим варіантом сценарію.

– Не треба пити шоколад одним духом, Річарде. Його треба пити маленькими ковточками. Так довше смакуватиме.

Я розсміявся з самого себе. Разом із нею. Мені спало на думку, що в очах Леслі я, напевно, здаюсь опудалом.

На її столі панує порядок, течки акуратно складені, жодної картки не на своєму місці. І сама вона така ж акуратна, облягаючі кремові штани, прозора блузка, такий самий невагомий ліфчик, обрамлений білими квітамипавутинками. Золоте, старанно розчесане волосся. Втілення охайності.

– На смак – наче прес-пап'є, – сказав я. – Маю на увазі гарячий шоколад. Як його п'ють люди? Дякую за пригощення. Цієї однієї чашки мені вистачить на все життя. Смак гарячого шоколаду огидний.

– Чому б тобі не випити чогось звичного, – сказала вона, – щоб не пити над силу?

Її шоколад, музика, садок, автомобіль, будинок, робота, – все стало мені дуже близьким. Мереживо шовкових ниток злютувало мене з багатьма речами. Її з ними пов'язували міцні срібні троси. Леслі високо цінувала все, що її оточувало.

Сукні, в яких вона знімалася, решта одягу висіли в шафах, посортовані за кольорами та відтінками. Кожна окрема річ – у прозорому пластиковому мішку. До кожної дібране належне взуття, – черевички вишикувані внизу. На верхніх поличках – капелюшки. Теж для кожної сукні.

Книги на стелажах посортовані за тематикою, платівки та плівки – за композиторами, диригентами й виконавцями.

Нещасний незграбний павучок спіткнувся й зваливсь у раковину? Час зупиняється. На допомогу приходить паперова серветка, і коли павучок хапається за рятівну драбинку, його підносять у повітря, а згодом обережно опускають на землю в садку, підштовхують, щось примовляють, ніжним голосом попереджують, що раковина – не найкраще місце розваг для павучків.

Я ж зовсім не такий. До прикладу, та ж акуратність не мала для мене великої ваги. Павучків справді слід рятувати з раковин. Що правда, то правда. Але при цьому їх не слід розбещувати. Досить винести за двері і покинути на ганку, – вони все одно будуть вдячні, що народилися під щасливою зорею.

Речі мають властивість щезати миттєво й безслідно. Здіймається вітер – і по всьому. Її срібні троси... вони так міцно прив'язують нас до речей і до людей. І коли щезають речі, то чи не відходить разом з ними і якась частина нас самих?

Краще прив'язуватися до вічних ідей, а не до речей, які сьогодні з нами, а завтра – бозна-де, – сказав я, коли Леслі везла нас до музичного центру.

– Хіба не так?

Леслі кивнула у відповідь головою, на п'ять миль перевищила швидкість, аби встигнути на зелене світло.

– Музика – одна з таких вічних речей, – сказала вона.

Мене, наче врятоване від голодної смерті кошеня, годували добірними вершками класичної музики. Леслі наполягала, ніби в мене для цього є й слух, і схильності.

Вона торкнулася радіоприймача, й одразу озвалися скрипки, – десь посеред стрімкого пасажу. Ще одна вікторина, здогадався я. До чого ж люблю наші вікторини.

– Бароко, класика чи сучасність? – запитала Леслі, звертаючи у вулицю, яка вела до центру міста.

Я вслухався в музику, покладаючись на інтуїцію та здобуті нещодавно знання. Надто глибоко струкгурована як на бароко, не настільки прилизана й не надто витримана за формою, щоб назвати її класичною, й не така мудрована, аби бути сучасною. Романтична, лірична, легка...

– Неокласика, – сказав я наздогад. – Здається, якийсь відомий композитор, але цей твір він написав для розваги. Скажімо, у 1923 році?

Я був певний, що Леслі відомо все: епоха, дата написання, композитор, назва твору, оркестр, диригент, концертмейстер. їй вистачало раз прослухати музичний твір, щоб запам'ятати його назавжди. Вона супроводжувала співом кожен з тисячі музичних творів своєї колекції. Мугикала собі під ніс, не здогадуючись про це. Навіть Стравінського, такого непередбачуваного, як необ'їжджений кінь у родео.

– Майже влучив! – сказала вона. – Дуже близько! Назви композитора.

– Точно не німецький. Замало ваги.