Міст у вічність - Сторінка 46

Якщо це трапилося з нами, Вукі, а ми бачимо тільки невелику частку загальної картини, то скільки ж мільйонів кидає уряд на вітер взагалі? Не розумію, чому урядові так легко дається робити дурниці?

– Мене теж це дивувало, – погодилася Леслі. – Я вже давно себе про це запитую. І зрештою знайшла єдино можливу відповідь.

– Яку саме?

– Чималий досвід, – сказала вона. – Уряд невтомно й неослабно накопичує негативний досвід.

Ми полетіли до Лос-Анджелеса, зустрілися з адвокатами та бухгалтерами й востаннє спробували досягти порозуміння.

– Мені шкода, – виправдовувався Джон Маркарт, – але ми не можемо піти в обхід їхнього комп'ютера. Нема до кого звернутися за відповіддю на лист, ніхто не відповідає на телефонні дзвінки. Бо офіційні повідомлення висилає комп'ютер. Не так давно ми отримали повідомлення, що справу передано іншому агентові. Цього разу – якійсь міс Фомпайр. Це вже дванадцятий агент. Готовий битись об заклад, що вона пошле нам запит про фінансові звіти.

Усе зрозуміло, подумав я. Вони хочуть змусити мене оголосити себе банкрутом. Втім, я все одно тримаюся переконання, що несправедливості не існує. І знаю – життя дається нам для науки та розваг. Ми створюємо для себе проблеми, щоб випробувати власні сили... Не було б цієї халепи, обов'язково знайшлося б щось інше, однаково непосильне. Не складаючи іспитів, школу не закінчиш. Але часто виходить так, що на іспитах правильними бувають несподівані відповіді, а вряди-годи единоправильною є найнеймовірніша.

Один з консультантів спохмурнів.

– Я працював у податковій службі Вашингтона, коли в Конгресі винесли на голосування закон, який ви хочете застосувати. Тобто федеральний закон про скасування заборгованості у випадку банкрутства, – промовив він. – Податкова служба відразу зреагувала на цей закон, і коли його ухвалили, ми поклялися, що заллємо сала за шкуру кожному, хто спробує скористатися цим законом!

– Коли це закон, – обурилася Леслі, – то як можна не дозволяти людям удаватися до нього?!.

Консультант похитав головою:

– Я чесно вас попереджаю. Закон чи не закон, а податкова служба посяде вас, скористається з будь-якої нагоди, щоб допекти.

– Але ж вони самі бажають мого банкрутства, – сказав я. – Я ні в чому не винний!

– Можливо.

Я поглянув на Леслі, на її напружене обличчя й сказав:

– Хай вона западеться, та податкова служба!

Леслі схвально кивнула:

– З нас досить чотирьох утрачених років. Треба повертатися до життя.

Правникові, який спеціалізувався на банкрутствах, ми принесли списки всього, що в мене було: будинок, вантажівка з трейлером, рахунки в банку, комп'ютер, одяг, автомобіль і авторські права на всі написані книжки. Все це в мене відберуть.

Адвокат Маркарт мовчки перечитав списки.

– Судові зовсім нецікаво, скільки в кого пар шкарпеток, Леслі.

– В посібнику про банкрутство говориться, що до списку слід заносити все майно, – відповіла вона.

– Про шкарпетки там ні слова, – наполіг адвокат.

Ми опинилися в обценьках: з одного боку нас опосіли набундючені циклопи з податкової служби, а з іншого боку – бюро з питань землекористування загрожувало бензопилами. Ми провели чотири роки у безперервній боротьбі то з одним монстром, то з другим, то з обома відразу.

Жодного оповідання, жодної книжки, жодного сценарію, жодного кінофільму, – ми сиділи склавши руки, не займалися нічим, до чого звикли в попередньому житті, до того як поклали ввесь свій час на боротьбу з урядом.

Упродовж цих баталій, упродовж найважчих за все життя випробувань ми спостерігали неймовірне явище: відчували себе щасливими як ніколи...

Успішно склавши іспити на спільне виживання під дахом трейлера, ми насолоджувалися життям у маленькій хатині, яку збудували на версі груня. Нарізно провадили лише стільки часу, аби з'їздити до містечка за провізією й повернутися назад.

Я здогадувався – Леслі й сама добре знає про мої почуття, але виходило так, ніби все частіше й частіше я повторював, що кохаю її. Наче молодята – рука в руці – ми разом ходили на прогулянки до лісу. Чи міг би я кілька років тому уявити собі, що почуватиму себе нещасним, якщо не триматиму її руку в своїй під час прогулянки?

Здавалося, наш шлюб діяв навпаки: замість того щоб відчувати взаємну прохолоду й віддалятись одне від одного, ми ставали чимраз ближчими, а наші стосунки – теплішими.

– Ти ж передбачав прихід нудьги, – час від часу підколювала мене Леслі.

– Гаразд, але де ж утрата поваги? – вимагав я у відповідь.

– Незабаром у нас поселиться взаємна апатія, – під'юджували ми одне одного. Те, що колись неабияк страхало нас, тепер стало предметом клинів, які не могли не викликати щирого сміху.

День у день ми краще розуміли одне одного, зростали взаємне захоплення й радість від спільного буття.

Ми жили в справжньому шлюбі ще з часу нашого експерименту в прерії чотири роки тому, коли поклали вважати себе спорідненими душами.

Втім, з погляду закону ми лишались неодруженими. Маркарт попередив, щоб ми навіть не думали про офіційний шлюб, поки не вирішиться питання з податковою службою.

– Не одружуйтесь, будь ласка, – попросив він. – Нехай Леслі побуде осторонь, інакше її затягне у трясовину разом з тобою.

Коли я подав заяву про банкрутство, зникла загроза з боку податкової служби й ми нарешті отримали можливість офіційно зареєструвати свій шлюб.

У телефонному довіднику я знайшов номер шлюбної контори, а сама подія відбулася за нашим графіком невідкладних справ в останню суботу в Лос-Анджелесі:

9.00 – Спакуватись і розрахуватися з готелем;

10.00 – Аптека: сонцезахисні окуляри, записники, олівці;

10.30 – Одруження.

У неприбраній кімнаті, схожій на магазин, ми відповіли на запитання реєстраторки. Почувши ім'я Леслі, вона підвела погляд від своїх паперів і примружилася:

– Леслі Перріш?.. Знайоме ім'я... Ви бува не знаменитість?

– Ні, – сказала Леслі.

Жінка знову примружилася, стенула плечима й надрукувала ім'я на бланку.

На каретку друкарської машинки хтось приклеїв гасло: "Християни не є досконалими, але вони будуть урятовані". На стіні пришпилили оголошення: В НАС КУРЯТЬ. Контора була завалена недопалками, тонкий шар попелу вкривав столи й підлогу.

Я кинув погляд на Леслі, звів очі до стелі й зітхнув. Мене ж не попередили телефоном, що ця контора така занедбана, – виправдовувався я перед Леслі своїм виглядом.

– Що ж, у нас є прості свідоцтва про шлюб, – сказала реєстраторка. – Вони коштують три долари. Є ще особливі, із золотими літерами. Такі коштують шість доларів. А ще є стильні з золотими літерами на папері з полиском, по двадцять доларів. Вам яке? – На корковій дошці оголошень були пришпилені зразки всіх трьох свідоцтв.

Ми переглянулись, ледве стрималися, щоб не розреготатись і поважно закивали у відповідь. Хоч хай там як, з погляду закону ми зважилися на дуже серйозний крок.

Тож одночасно сказали одне одному: ПРОСТЕ.

– Нас цілком улаштує просте свідоцтво, – відповів я. Жінка й оком не повела. Вона заклала скромненький бланк у машинку, наклацала, підписала свідоцтво, гукнула в приймальню за свідками і обернулася до нас.

– А тепер підпишіться ось тут...

Ми підписались.

– Послуги фотографа коштують п'ятнадцять доларів...

– Можемо обійтися без цього, – відповів я. – Фотографії нам не потрібні.

– Священик теж бере п'ятнадцять доларів...

– Ми можемо обійтися без нього. Взагалі без церемоній.

– Без церемоній? – На обличчі в жінки читалися запитання, на які вона так і не отримала відповіді. Вона знову стенула плечима: – Гаразд. Тоді оголошую вас подружжям.

І на одному подихові додала:

– Плата за свідків... місцевий податок... збір за реєстрацію... усе разом тридцять вісім доларів, містере Бах. А це – конверт для пожертов, якщо бажаєте.

Леслі дістала з сумочки гроші: тридцять вісім доларів за шлюбне свідоцтво й п'ять – у конверт. Вона передала їх мені, а я – реєстраторці. Покінчивши з формальностями, моя дружина й я покинули заклад, не зволікаючи ні миті.

Опинившись у потоці автомобілів, ми обмінялись обручками й відкрили вікна, щоб вивітрити сморід тютюнового диму, яким просяк наш одяг. Перших кілька хвилин подружнього життя ми від душі реготали.

Перші слова Леслі в якості законної дружини були:

– А ти, виявляється, вмієш забивати баки дівчатам!

– Погляньмо на це з іншого боку, пані Перріш-Бах, – сказав я. – Адже буде що згадати, правда? Чи ми забудемо про день одруження?

– На жаль, ні, – засміялася вона. – О Річарде, ти такий романтик...

– За сорок три долари романтики не купиш, люба. Романтика додається до стильних посвідчень, це полиск і блискітки, за які треба платити додатково. Ти ж знаєш, нам тепер слід заощаджувати кожен цент.

Якийсь час я вів машину мовчки, потім запитав:

– Ти відчуваєш якісь переміни? Відчуваєш, як зміцнився твій статус заміжньої жінки?

– Ні. А ти щось відчуваєш?

– Можна сказати й так. Щось змінилося. Наше суспільство всерйоз ставиться тільки до того, що з нами допіру відбулось у тому прокопченому тютюновим димом закладі. А все те, що з нами було досі, – наші радість і сльози, – для них не має жодного значення. Для них важить тільки підписаний документ! Схоже... я відчуваю, що ми позбавили уряд ще однієї сфери, де він може втручатися в наші справи. Знаєш, Вукі? Що більше я дізнаюся, то менше мені подобається те, чим займається уряд. Чи це тільки в нас такий уряд?

– Прислухайся до натовпів, любий. Колись у мене сльози на очі виступали, коли я бачила державний прапор, я дуже любила свою країну. Думала: я щаслива, що живу тут. Не маю права приймати цей факт як належне. Не маю права залишатися бездіяльною – треба працювати на виборах, брати участь у демократичному процесі! Я багато вчилася й поволі прийшла до розуміння, що насправді все не зовсім так, як нас навчали в школі: американці не завжди були добрими хлопцями, наш уряд не завжди виступав на боці свободи й справедливості!.. Саме набирала обертів війна у В'єтнамі, й що більше я дізнавалася, то більше не могла повірити... Сполучені Штати заважають провести вибори в чужій країні тільки через те, що результати виборів заздалегідь уважаються небажаними; Америка підтримує маріонеткову диктатуру; американський президент робить публічну заяву про те, що наша присутність у цій країні викликана зовсім не бажанням домогтися справедливості у В'єтнамі.