Міст у вічність - Сторінка 47

Нам були потрібні в'єтнамські олово й вольфрам!.. Маю право протестувати, думала я. Тому брала участь у маршах за мир, у цілком законних і ненасильницьких заходах. Ми не були ні божевільні, ні мародери із запалювальними бомбами, були абсолютно законослухняні мешканці Лос-Анджелеса: юристи, лікарі, батьки, вчителі, бізнесмени. Поліція посіла нас, наче скажених собак, нас били до крові. Я на власні очі бачила, як лупцювали кийками матерів з дітьми на руках, бачила, як тими ж кийками викинули якогось старого з його інвалідського візочка, як хідниками текла кров! І це в самому Лос-Анджелесі! А я все думала, як таке могло трапитися! Ми ж американці, а нас переслідує наша власна поліція! Мене дістали кийком, коли я кинулася навтьоки. Більше нічого не пам'ятаю. Додому привезли друзі.

Добре, що мене там не було, подумав я. Нестримне бажання вдатися до сили, зазвичай надійно й глибоко сховане, за таких обставин могло вибухнути сліпою люттю.

– Коли мені у газетах трапляли на очі фотографії, на яких поліцаї когось лупцюють, то я вважала, що їхні жертви заслуговують такого ставлення через якісь жахливі вчинки, – вела далі Леслі. – Але того вечора я зрозуміла, що не погоджуватися з урядом – так само жахливий вчинок. Вони хотіли, щоб війна тривала, а ми – ні. Й через те нас нещадно били!

Я тремтів од обурення, міцніше стиснувши кермо, промовив:

– Ви становили неабияку загрозу для уряду: тисячі законослухняних громадян, які протестували проти війни. Війна... Ми витратили стільки коштів на смерть і руйнування! На своє виправдання згадували про оборону, сіяли страх і зненависть до народів і країн, які чимось нам не догодили. Ми рубали їх під корінь, якщо нас не задовольняв їхній уряд і якщо вони не були достатньо міцними, щоб вистояти перед нами. Самовизначення – для нас, а не для них.

– Про що це свідчить? Скільки доброти й розуміння залишається в нас для інших народів? Скільки коштів ми витрачаємо на підтримання миру?

– Половину того, що витрачається на війни? – закинув я.

– Навіть не сподівайся! – заперечила Леслі. – На заваді святенницький менталітет: Бог і Держава – передусім. Ось що стоїть на перешкоді миру в усьому світі. Бог і Держава, Закон і Порядок – це пройшлося кийками по наших спинах на демонстрації в Лос-Анджелесі. Якби на світі знайшлася добра країна, часто думала я, то я б обов'язково переїхала туди, – сказала Леслі. – Але, хоч хай би якою неотесаною й заляканою була наша країна, кращої я все одно не знаю. Я вирішила лишитися й зробити все від мене залежне, щоб вона стала кращою.

І ти не перестаєш її любити, хотів сказати я.

– Знаєш, чого мені найдужче хочеться? – запитала Леслі.

– Чого?

– Хочеться дивитись на наш прапор з почуттям гордості.

Вона пересіла ближче до мене з наміром змінити тему розмови.

– Оскільки уряд ми вже усунули з нашого шляху, то про що ще тобі хотілось би побалакати в день одруження, пане Бах?

– Про що завгодно, – відповів я. – Хочу бути з тобою. – Але в душі я вже ніколи не забуду: ті там били цю чарівну жінку кийками, коли вона кинулася навтьоки!

Законний шлюб став ще одним кроком геть від того Річарда, яким я був колись. Від Річарда, який терпіти не міг примусу і який тепер узяв на себе обов'язок перед законом.

Я приміряв до себе цю етикетку, котра ще чотири роки тому пасувала б мені, як корові сідло. Ти – Чоловік, Річарде. Ти – одружений. Решту свого життя перебудеш тільки з однією жінкою, яка ось сидить поруч із собою. Більше не житимеш так, як хочеться тільки тобі. Ти відмовився від незалежності. Відмовився від свободи. Ти в законному шлюбі. Як себе почуваєш?

Кожна з цих думок колись могла б поранити серце, могла б пробити сталевою стрілою мої лати. Віднині вони були істинними – кожна з них. Почуваєш себе, наче в солодкому вершковому кремі.

Ми приїхали до будинку моїх батьків на околиці містечка, де я жив з народження аж до того дня, коли дременув з дому, щоб навчитися штати. Я пригальмував, зупинив машину на такій знайомій з часів дитинства та юності вулиці.

Та ж сама темно-зелена хмара евкаліптів над головою, та ж галявина, яку я зазвичай лінувався підстригати. Ось гараж із пласким дахом, де я встановив свій перший саморобний телескоп, аби спостерігати за Місяцем; ось той самий плющ пнеться по стіні, і ті самі дерев'яні ворота з просвердленими дірочками для собаки, який уже давно здох.

– Ото вони здивуються! – Леслі простягла руку й торкнулася воріт.

Я застиг, час зупинився. Її рука на воротях, полискує золото нової обручки. Картина вибухає в голові й миттєво випаровує останні тридцять років.

Хлопчина знав напевно! Хлопчина, яким я колись був, сам тоді стояв біля цих воріт і знав, що одного дня тут стоятиме жінка, яку він покохає. В цю мить ворота належали не просторові, то були ворота часу. На одну мить я побачив його, того хлопчину. В темряві минулого він стояв здивований, – перед його очима промайнула осяйна Леслі. Так, хлопчині було відомо все!

Моя дружина прочинила ворота й побігла назустріч батькові та мачусі, в їхні обійми.

Постать хлопчини стала прозорою й розчинилася. В останню мить я встиг помітити здивовані очі, роззявлений рот.

Не забувай! – подумки гукнув я йому навздогін у глибину десятиліть. Завжди пам'ятай про цю мить!

СОРОК ДВА

Коли тієї ночі ми роздягалися в готельному номері, я розповів Леслі про ворота, про те, як щось багато років тому торсонуло моїм життям. Вона слухала й розправляла блузку на вішаку, перш ніж повісити її до шафи.

– Чому ж ти так довго втримував мене на відстані? – запитала вона. – Чого боявся?

Я кинув сорочку на спинку крісла – й одразу підхопив її: ледь не забув, що вирішив бути не менш охайним від Леслі; простяг руку по вішак.

– Боявся, що доведеться змінюватись. У такий спосіб я захищав свій усталений, майже правильний порядок.

– А звідси й лати?

– Так, то був захист. Авжеж.

– Захист. Мало не всі чоловіки, яких я знала, шукали захисту, – сказала Леслі, – Ось чому навіть найпривабливіші з них були такими жахливо бридкими!

– Вони відштовхували тебе. І я теж.

– Ти ні, – сказала вона, але я нагадав їй деякі випадки, й вона була вимушена погодитися: – Ти ледь не відштовхнув мене. Але я знала, що та холодна крижина, яку я побачила, це не ти.

Я поклав її в ліжко, вдихаючи золоте волосся.

– Яке тіло! Ти така... неймовірно чарівна і ти – моя дружина! Як усе це об'єднати?

Я дуже легенько поцілував її в кутик рота:

– Прощавай, моя гіпотезо!

– "Прощавай"?

– У мене була гіпотеза, майже теорія, в якій я не сумнівавсь аж до часу, коли ти припинила мої дослідження: вродливих жінок не дуже цікавить секс.

Її розсмішила моя несподівана заява:

– Ой, Річарде, ти жартуєш! Ти справді так думав?

– Справді. – Мене охопили суперечливі почуття. Я хотів їй усе розповісти, але водночас хотілося торкнутись її. Пора зробити й одне й друге, думав я, пора.

– Знаєш, де хиба в твоїй теорії? – запитала Леслі.

– Думаю, з нею все гаразд. Просто вона має винятки, і ти – один з них, дякувати Всевишньому. Але в більшості випадків моя теорія справджується: вродливі жінки дуже втомлюються від того, що їх розглядають виключно як об'єкт сексуального домагання, оскільки ж вони цінують себе набагато більше, то в них наче спрацьовує вимикач.

– Цікава теорія, але це не так, – сказала вона.

– Чому не так?

– Це нічим не обгрунтований сексизм. Розгляньмо Цю теорію від протилежного. Скажімо, в мене, Річарде, склалося враження, що вродливих чоловіків не дуже цікавить секс.

– Нонсенс! До чого ти ведеш?

– Послухай: "Я, наче фортеця, захищена від вродливих чоловіків, я холодна з ними, я не дозволяю їм наближатися до мене, не дозволяю ставати частиною мого життя, й мені чомусь видається, ніби вони й не отримують такого задоволення від сексу, як би мені хотілося..."

– Нічого дивного, – відповів я, бо, зіставивши свої слова з її, збагнув, про що вона говорить. – Нічого дивного! Якби ти не була з ними такою холодною, Вукі, якби відкрилася трохи більше, якби показала їм свої почуття, свої думки... зрештою, жоден вродливий чоловік не хоче, щоб до нього ставилися, як до секс-машини! А якщо жінка не пошкодує для тебе трохи тепла – це зовсім інша справа!

Леслі міцніше пригорнулася до мене.

– Хіба ж це не урок? – сказала вона. – Яка ж мораль з цього випливає, Річарде?

– Там, де немає близькості, не може бути досконалого сексу, – відповів я. – Така мораль, моя вчителько?

– Ти стаєш таким проникливим філософом!

– І якщо чоловік зрозумів це, якщо розшукав жінку, яку кохає й поважає, якою захоплюється, на пошуки якої пішло все життя, то є в нього шанс знайти водночас і найтепліше в світі ложе? І навіть, якщо та, котру він розшукав, дуже вродлива жінка, то чи можливо, що її дуже хвилює секс саме з ним і що вона насолоджуватиметься цим таїнством плоті так само глибоко, як він сам?

– Так само глибоко, як ти, – засміялася вона. – А можливо, й глибше!

– Вчителько! – вигукнув я. – Не може бути!

– Якби ти міг стати жінкою, ти, напевно, був би дуже здивований.

Щойно одружені, ми лежали в обіймах і розмовляли цілу ніч, яка знищила всі стіни, розметала імперії, відкинула в забуття нашу сутичку з урядом, банкрутство. Одна така ніч з багатьох, вона підіймалася з минулого, вигиналась аркою над нами сьогоднішніми, розсипала відблиски над майбутнім.

Що для нас найважливіше в кожному з життів, які ми обираємо для себе? – запитував я себе. Невже це просто близькість із людиною, яку кохаєш?

За винятком тих годин ще в пустелі, коли ми сердились одне на одного чи валилися з ніг, перевтомлені сидінням за комп'ютерами, всюди й завжди над нами розливалася пружна й блискуча аура взаємного бажання. Спалах в очах, усмішка, випадковий дотик руки закликали нас одне до одного постійно, день у день.

Колись мені подобалися виключно початкові стадії романів, коли ще не зникав невагомий магнетизм взаємного тяжіння. На моє щастя, бажання бути з цією одною жінкою не спадало. Моя дружина ставала чимраз вродливішою, чимраз бажанішою.

– Це все суб'єктивні судження, правда? – сказав я, втрачаючи голову від принад її тіла й золотого сяйва голови.

– Так, – відповіла Леслі, вгадуючи мої думки. – Ми не знали, як діє наш телепатичний зв'язок. Просто дуже часто нам одразу ставало відомо, що в другого на думці.