Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 20

І от знову в моїй уяві почали зринати похмурі картини історії людства. Я бачив, як жерці розгортали перед народами віровчення за віровченням, щоб прикрити ними, мов завісами, жорстоку дійсність; я бачив, як та торгівля

надіями раз у раз занепадає й раз у раз відроджується. Я думав про довгу низку моїх предків, незліченні покоління, що пробивались крізь століття, крізь життєві бурі до оцього химерного фіналу над спокійними, певними своєї здобичі водами, під палючим сонцем та холодними зорями, що неквапно кружляють по небосхилі, і доля мого роду ввижалась мені тільки застережним символом долі всього людства. Ну що ж, принаймні умру без ілюзій!

Я пригадував, у що вірив малим, і дивувався з власної наївності. Але ще дивніша здавалась мені самопев-ність молодості. Єдина природна релігія людства, ба й не тільки людства, а всього живого на землі, зводиться до найпростішого догмату: "Все гаразд",— поки який-небудь удар або цілий град ударів не розіб’є тої віри вдрізки. А що лишається тоді, питав я себе?

А нічого. Доля біологічного виду не залежить від долі окремої особи. Життя завше може початися спочатку. Народження й смерть для нього ніби основа й піткання. Воно схоже на шахрая-купця, що може провадити свої махінації, тільки знищуючи старі рахунки. Отже, я — ніби неакцептований вексель, одурений кредитор, несплачений борг.

Я думав про переможний шлях християнства, цієї останньої для нас, людей Заходу, запони над дійсністю, такої всеосяжної, такої щедрої на обіцянки, такої ще свіжої в людській історії й такої всевладної в тому світі, де я зріс. Я силкувався оцінити його вартість як учення-розради. Звичайно, воно давало розраду. Звичайно, воно заспокоювало. Мільйони душ воно надихало спокоєм і певністю. Та доки зможе воно встояти перед спустошливими пошестями, страхітливими трагедіями життя, що знищують людей міріадами й лишають тільки небагатьох щасливців розповісти про катастрофу? Звісно, щасливець змальовуватиме трагедію з яснішого боку. Адже над ним зласкавились, його пощадили! А та пилиночка з квітки, що впала на кам’янистий грунт, уже ні про що не розповість. Чи справді віра додавала людям мужності? В Оксфорді я якось чув, як один сміливий безбожник назвав християнство знеболювальним засобом. Та чи можемо ми поручитися, що ті, хто вмер, зазнавши поразки, не відчували болю? І чи справді християнство дає таку велику втіху й підтримку? А що сказати про інші релігії, гордіші й героїчніші, ті, що існували до Христа? Що сказати

про стоїків? Я перетрушував безладні запаси своїх знань, шукаючи якихсь критеріїв у цій плутаній суперечці з ученням мого дядечка, і раптом мені сяйнула химерна ідея, зразу спрямувавши плин моїх думок у інший бік. Вона спалахнула в моїй голові таким відкриттям, що я й тепер іще виразно пам’ятаю її. Може, нічого оригінальнішого я ніколи й не придумав.

Лежачи, я дивився на Південний Хрест, що висів уже низько над обрієм. Судно оберталось, і сузір’я поволі втікало з моїх очей. "Можна було знайти на небі й кращий хрест",— подумав я. Ту мить мені й сяйнуло моє дивовижне відкриття. Я сів і обвів поглядом неосяжну зоряну баню наді мною. Південний Хрест! Одне-єдине мізерне сузір’я лишилось на долю християнства з усіх небесних пишнот. Християнство ще таке "молоде, що небесні зорі ще поклоняються грецьким та перським богам! Християнство не спромоглося ще завоювати неба! Там, недосяжні й спокійні, панують стародавні боги. Але ж як дивно, що християнство так і не завоювало неба! А то були б там Цвяхи, і Рани Господні, й Священна Кров; з Волосожару, певне, став би Терновий Вінець, а з Оріона — сам Син Людський, що гряде в славі своїй. Планети, певно, були б святими апостолами, а Полярна зоря — Бог-слово, що довкола нього обертається Всесвіт. Я сидів і дивувався: як це так християни досі не спромоглися на хрещення небесних тіл?

Мене так захопила ця химерна думка, що я забув усю свою зневіру й майже цілу ніч навертав сузір’я до християнства. Я ще перейменовував їх, коли надійшов світанок і вони почали бліднути. Вони гаснули не зразу, а поволі, ніби меркнули. Я обернувся глянути ще раз на недавно перейменовану зірку, а її вже не було. Мене пойняло таке відчуття, наче я простяг руку вхопитись за поруччя, а воно несподівано щезло.

Мені раптом обридла моя благочестива забавка, і я подумав: "Отак меркне й зникає віра в християнські догмати. Разом із моїм поколінням. Ніколи вже Оріон не стане Сином Людським у славі своїй, а Юпітер і Сатурн царюватимуть на небі, коли химерна християнська трійця давно вже забудеться".

Ось про що думав я, покинутий на напівзатопленому судні, зневірений, загублений серед пустельних'обширів південного океану.

АКУЛИ й СОННІ ПРИМАРИ

Та спливав у самотності день за днем, і мені дедалі важче ставало боротися з жахливими сподіваннями й страшними снами. Ті сновиддя були ще страшніші за мої денні думки, і врешті я почав гнати від себе сон, так я боявся тих примар, що обступали мене, щойно я заплющував очі. Мене все більше гнітило відчуття, що судно піді мною осідає дедалі глибше. Спершу я сприймав його остаточну загибель як неминуче, однак не дуже близьке майбутнє; а тепер я весь час відчував, як воно осідає. Мені не раз снилося, наче я опинився в трюмі, темному й смердючому, а крізь перебірку сочиться вода. І така жива була та картина, аж мені й удень не віри-лося, що то був тільки сон. Я по десять разів на день відзначав рівень води на палубі, забував, коли яку позначку зроблено, й сахався від ляку до радості, силкуючись пригадати, котра з двох позначок пізніша. І ще мучив мене страх, що судно потоне, коли я спатиму. Ледве я, було, задрімаю, як мені починало ввижатися, що пароплав іде на дно; я схоплювався й сидів, не можучи заснути.

Один сон принаймні напровадив мене на думку, як уникнути зустрічі з акулою. Ще й досі я пам’ятаю його виразніше, ніж більшість справдешніх подій.

Мені снилось, наче я довго-довго сперечаюся з акулою, і акула, як те може бути вві сні, водночас була капітаном. У тому сні я весь час сидів по пояс у воді,— певно, тому, що з моїх ніг зсунулися ковдри, а ніч була досить холодна. Акула з’явилась у величезній білій камізельці з червоною кишенькою на годинник і спитала, коли ми з нею пообідаємо разом. "А хто ж із нас буде господар,— спитав я,— і хто гість?" Акула, не дбаючи про церемонії, відповіла брутально; "Я тебе з’їм перше, ніж ти потонеш. А в мене така горлянка, що з неї назад дороги нема". Я сказав їй, що вона, певно, ніколи не зустрічалася з моїм дядьком, велебним Рупертом Блетсуорсі, гароу-говард-ським священиком, а то б вона знала, що навіть най-неприємніші обов’язки можна справляти тактовно. "Ти спершу спробуй,— відказала акула,— а тоді вже суди. Грубувата вдача не виключає доброго серця. Ти не бійся, воно не з-так і кепсько. Як я тебе ковтатиму, ти забудеш,

що топишся, а потопаючи — забудеш, що я тебе ковтаю. А ще як я вгороджу в тебе зуби, то ти зовсім спантеличишся, забудеш навіть про те, що тобі кінець настав".

Я відповів акулі, що мене зовсім не цікавлять ті технічні подробиці. Безперечно, за даних обставин вона має наді мною великі переваги, однак домагатися свого так настирливо — це, по-моєму, велика нечемність. А мій дядько давно навчив мене, що й за їжею можна й треба дотримуватись пристойності.

Та акула не хотіла слухати ніяких повчань. Такі тонкощі, сказала вона, не годяться для моря, а море, зрештою, джерело життя! Хто в морі не жив, той про життя нічого не знає. І не землі вчити море, як жити на світі. Звісно, частина живого повиповзала з моря на суходіл, але то, мовляв, тільки втеча від справжнього життя. Та й то вони, ті, що повилазили на берег, часом озираються на море з жалем. Вони плазують по землі, нітрохи не кращі за стоног, м’якунів та всяку погань, що ховається на дні під камінням. У повітрі нема справжньої густини, нема опори. А тут, у воді, життя — в своїх кращих виявах — відважне, вільне, відверте, одно слово, справжнє. І не прикрите ніякою облудою. От я, бач, сиджу навпочіпки на оцій палубі й крушуся, втрачаючи одну по одній свої пусті ілюзії, й ніяк мені несила розпрощатися з моїм жалюгідним, дохлим суходільним життям. А у неї, богу дякувати, нема ні легенів, ні ілюзій. Чого варті будуть надія й страх, усі поривання людського серця, його мрії про саможертву й славу, коли я пробуду хвилинки дві в пащі Дійсності? Бо вона, акула,— це Дійсність! "Ось стрибни на дві хвилини в море,— сказала вона,— і взнаєш, що таке дійсність".— "Стрибай краще сюди, до мене,— відказав я,— і в мене на вечерю буде смажена акулятина".— "Е, ні, буде по-моєму",— клацнула зубами акула. Цю ненажеру дратувала сама думка про те, що й її можна з’їсти.

От тоді мені й сяйнула та блискуча думка.

"А от і ні! — відказав я.— Ти забула про одне. Ти, жалюгідний лантух із тельбухами, тільки й умієш зубами клацати, а не тямиш, що таке судно і що таке каюта. Ось коли цей старий пароплав уже зовсім тонутиме, я замкнуся в своїй каюті й піду собі на дно повз тебе, з усією своєю людською гідністю! А ти тільки тицяти-

мешся писком у дошки та крутитимешся зі злості, бачачи, як обід утікає від тебе! А я піду на такі глибини, куди тобі, нещасний мілководний пухирю, нема дороги, так само як і в повітря".

"Ой, та ж це підлість! — зарепетувала акула.— Скільки м’ясива пропаде! А тобі яка з того користь?"

"Ну, знаєш, коли не любиш акул..." — почав я.

Тут уже їй урвався терпець, і вона, вигнувшись пружиною, стрибнула на мене — так, як колись на очах у мене уявки стрибала на палубі справжня акула. Я кинувсь на неї, й ми стялись у запеклій боротьбі. Прокинувшись, я побачив, що вчепився конвульсивно у власний матрац.

Відтоді я вирішив, що надалі спатиму тільки в каюті й замкнуся зразу ж, допіру відчую, що судно має от-от потонути. Я реготав, радіючи, що пошив акулу в дурні, навіть як уже зовсім прокинувся.

То був один із моїх найприємніших і — коли можна так висловитися про сон — психічно найнормальніших снів.

Та снились мені й інші — певно, такі страшні, що пам’ять не зберегла, викинула їх. А від таких снів під безнастанним гнітом страху я дуже швидко перейшов до гарячкового марення наяву.