Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 22

Спершу вони перемовлялися та підштовхували одне одного ліктями, і найменший мій порух викликав вибухи реготу та вищання. Та незабаром вони стихли й мовчки дивилися крізь шпарини на мене. Частина порозходилася, але й лишилося ще багато, і з усіх боків я бачив вирячені очі та червоні пороззявлювані роти. Хоч куди я

повертався, скрізь зустрічав такий самий погляд застиглих блискучих очей. Рятуючись від тих поглядів, я сів на лаву й затулив обличчя руками.

В тій вузькій ущелині ніч упала швидко. Та й зі смерком ті роззявляки розійшлися не зразу. Я чув, як вони гурт за гуртом відходять, тупаючи й човгаючи ногами та перешіптуючись.

"Боже мій! — подумалось мені. — Як же мені тут зберегти життя!"

По тій думці я зрікся ще однієї зі своїх ілюзій. "Ми не можемо зберегти своє життя,— сказав я сам собі.— Що це за дурницю я верзу! Хіба це від нас залежить? Ми тільки переконуємо себе, ніби живемо з власної волі. Насправді ж нас якась сила штурляє із сьогоднішнього дня в завтрашній, не питаючи, хочемо ми туди чи ні. Отак буде й зі мною. Що ж спіткає мене завтра?"

Я силував себе думати про високі, поважні речі, бо ж то була, напевно, остання моя ніч на цьому світі. Але я був надто стомлений, щоб думати про високі й поважні речі. Я думав тільки про ті блискучі пильні очі та про зловісну жадобу, що світилася в них. Нарешті я заснув.

Ось поти я пам’ятаю все дуже виразно. Далі знову мою свідомість повиває туман.

Можливо, я почав марити, розмовляти сам із собою або співати. Може, я робив щось іще химерніше. Але цілком несвідомо я зробив для себе найкраще, що лишень міг.

Напружуючи пам’ять, я ніби крізь туман бачу велику тьмяно освітлену печеру, де височить дерев’яний бовван Великої богині. Я стою біля того боввана, і якісь лисі діди незрозумілими знаками силкуються црсь у мене випитати. Я, сам не знаючи чому, відповідаю теж якимись химерними знаками. Потім я лежу на сонці голий, зв’язаний, а жінки поливають мене гарячою водою та шкребуть з усієї сили моє тіло. Далі наді мною справляють якийсь страховинний обряд: мені підносять дві посудини — одну з молоком із горіха буга, другу з кров’ю. Від того, котру з них я виберу, залежить усе. Я сиджу, мов заглиблений у самоспоглядання Будда. Врешті вибираю кров. Юрма довкола радіє, всі всміхаються, і мене примушують випити ту кров. А вегетарі-

анське молоко погордливо виливають. Усією тією церемонією керує стариган у циліндричній короні.

І ось я вільно ходжу по селищі. Дітлахи вже звикли дивитись на мене шанобливо. Багато часу минуло, багато дечого запало в непам’ять. Я вже розумію майже все, що кажуть дикуни, й сам можу трохи говорити по-їхньо-му. На плечах у мене шорстка волохата шкура молодого лінивця; череп його вкриває мою голову, як шолом, а кігтисті лапи звисають спереду на груди. На острові Ремполі ще й досі збереглися велетенські земляні лінивці, і я вже бачив невелику черідку цих химерних страховиськ, що пасуться на нагір’ї над нашою долиною. Ця тварина кидає своїх малят напризволяще, вони гинуть, і дикуни здирають із них шкури.

В руці у мене патериця з темного твердого дерева, вся порізьблена непристойними зображеннями й оздоблена перламутром та акулячими зубами. Я думаю про те, яку сенсацію викликав би серед своїх оксфордських знайомих у цьому вбранні, й із тією думкою в моїй голові наче розкривається якесь віконце, до мене повертається пам’ять. Я був колись Арнольдом Блетсуорсі! Хто я тепер? Що з мене стало? Я священний безумець племені. Я наділений пророчим даром. Найкраще те, що, коли я здоровий і вгодований, плем’я процвітає; а коли я захворію, йому стане скрутно. Мені поставили курінь поміж куренів дикунської старшини і оздобили його людськими черепами та гомілками лінивців. Я ласую ніжним, схожим на свинину м’ясом, що мені приносять, і ніколи не питаю, з якого то звіра м’ясо. Але здебільшого моя пожива рослинна. Якраз тепер усе плем’я дуже занепокоєне тим, що я не хочу взяти собі жінку. А я не хочу брати собі жінку, поки вона не помиється, ал^ж у їхній мові зовсім нема слова, що означало б "митися". І навіть на мигах я ніяк не можу їм того витлумачити. Одну з пропонованих мені дівчат відвезли на човні в море й утопили, вважаючи, що виконують моє бажання.

Отак ожила моя пам’ять і все, що я побачив і зазнав серед дикунів, улилося в мою, давнього Арнольда Блетсуорсі, свідомість.

Все минуле постало тоді переді мною вмить, ніби з нічого, з небуття. Виникло, живе й виразне, під блідо-блакитним, чужим небом. Мені пригадався Оксфорд, як

чистеньке, гарне, затишне містечко, де я прожив невинну, сповнену надій юність. Тепер він мені видавався безмежно любий. Я уявляв собі велику браму Летмірського коледжу, залитого місячним сяйвом, таку, як я одного разу милувався нею, повертаючись додому після довгої, палкої дискусії, з приятелями в курильні: ми говорили про великі діла, що чекають нас, про творчий дух Оксфорда, що так відрізняє його від сухого матеріалізму Кембріджа, про Родса, про "тягар білої людини", про характерні риси англійської вдачі та про всякі подібні високі предмети. Тепер тодішній Блетсуорсі кликав здалеку-здалеку оцього, вбраного в звірину шкуру, увінчаного черепом дивака, що носить у руці оздоблену непристойностями патерицю й жує "всеочисний горіх", спльовуючи згідно з ритуалом.

Що сталося зі мною? Що я тут роблю?

Переді мною простягалась брудна вулиця селища, на ній порпалося в смітті кілька курей. Курені були розкидані обабіч неї як попадя, при кожному був невеличкий дворик, обгороджений колючим плотом. Трохи віддалік, біля входу до свого куреня, стояла гола жовтошкіра жінка з відвислими грудьми — видно, вигодувала вже не одну дитину. На голові вона тримала череп’яного глека. Вона допіру принесла води з горішнього джерела й зупинилась подивитись на мене. Просто переді мною, і праворуч від мене, і ліворуч, за швидкою річкою, височіли кам’яні урвища. Бо ці чудні люди серед такого сонячного краю воліли гніздитись в ущелині, що її й вітер продував рідко і що в ній застоювались усілякі смо-роди. На кам’яних терасах праворуч видніли курені старшин племені й росло кілька миршавих, покорчених дерев. Поміж скелями вилася стежка, піднімаючись до сонячної, широкої, зеленої рівнини нагір’я. на

важко ступаючи, йшов я вулицею. Я підчепив якусь хронічну пропасницю й не міг рухатись так легко й моторно, як колись у Оксфорді. Серед дикунів узагалі ходило багато "заразних хвороб, і мало кого минала гарячка, різні запалення, чиряки, лишаї, короста тощо. Від природи то були люди міцні, однак поспіль заражені всякою гидотою через свою неохайність. Того ранку я був якийсь млявий, наче років на двадцять старший. Череп лінивця давив мені голову, а шкура, погано вичинена, смердюча, цупка й важка, муляла плечі й гну-

ла мене донизу. Навіщо я терплю цю гидоту? Чому я так низько впав?

Я зупинився, помахав рукою жінці, мов благословляючи її. Потім озирнувся по злиденному селищі, подивився на свої пальці. Вони були брудні, та й крізь бруд я бачив, що вони стали наче якісь товщі й жовтіші, ніж колись, у Оксфорді. Тепер мої руки мало чим відрізнялися від рук першого-ліпшого дикуна.

Я помацав своєю жовтою рукою брудний череп, що давив мені голову вже багато днів, місяців чи, може, й років. Невже я й сам став дикуном?

Я йшов до одного з горішніх куренів — пообідати разом із Чітом-віщуном, Ардамом-воїном, що простром-ляв собі крізь носа гострий уламок скойки, та трьома старими дідами. Господь знає, чим вони мене там пригостять; але того ранку мені зовсім не хотілось їсти. До чого я докотився, як це могло зі мною статись?

Напружуючи свою пам’ять, я згадав першу ніч на острові, в загорожі.

Страх!

Душа моя тремтіла від смертельного страху, і коли я збагнув, що мене не збираються вбивати, я покірно прийняв усе, що моїм володарям забажалося вкласти мені в душу. Я зрозумів, що від мене дечого сподіваються. І як охоче справдив я ті сподіванки! В останню мить, коли мене випробовували, я відвернувся від молока й випив кров. То був щасливий здогад, завдяки ньому я лишився живий, але як повставали проти того мій шлунок, серце й розум! І ось я ходжу в безглуздому уборі, благословляючи всіх стрічних, як навчив мене Чіт. Я не важуся скинути з себе цей погано обшкрябаний череп чи відкинути геть оцю смердючу шкуру. Не насмію поламати оцю паскудну патерицю й жбурнути її в очисне полум’я. Не насмію! Не насмію! Я підвів голову. Над потемнілими зубцями скель, що сягали в осяйну височінь, висіло густо-синє небо.

— Боже, виведи мене з цієї безодні! — вигукнув я, однак не дуже голосно, бо мені зовсім не хотілося, щоб до мене збіглося все селище.

Та з тієї широкої смуги осяйної блакиті не почув я ніякої відповіді. Лиш у серці моєму пролунав виразний, холодний голос: "Сам скинь цей гніт, а там видно буде".

Я завагався. Я затремтів — і здався. Зітхнув.

"Я хворий",— сказав сам собі й неохоче пішов далі, на обід до Чіта, Ардама й трьох дідів.

"Хто зна,— думав я,— може, я недаремно опинився тут у такій поважній ролі? Може, не слід відкидати її надто квапливо? Ми, Блетсуорсі, завше вважали, що цивілізацію, культуру треба насаджувати делікатно, гуманно й тактовно. Коли я поговорю з цими людьми, розбуджу їхню уяву, розширю їхній вузький кругозір, може, я непомітно, поступово відверну їх від їхнього бруду й жорстокості. Та коли я отак раптово, після стількох поступок, кину їм виклик, куди це мене заведе, як не в жертовний казан?"

І все ж мені хотілося щось ізробити. Бо доти я був такий нерішучий, такий повільний "поступовець", що не робив зовсім нічого.

Та ось із-за покорчених дерев до мене долетів гуркіт барабана, що кликав на обід. То був барабан із людської шкіри, й умілі руки, як уважалося, дуже точно відтворювали на ньому рохкання голодного мегатерія. Я піддав ходи, бо запізнюватись на обід не годилося.

1

Аякже, аякжеі (Франц.)

З

ЛИХЕ ПЛЕМ’Я

Вдачею своєю я не дуже цікавий і допитливий. Коли щось у житті хоч на погляд задовольняє мене, я не бачу рації хотіти іншого, коли ж не задовольняє — боюсь його ворушити. Я не маю жодної якості, необхідної вче-ному-дослідникові чи, скажімо, мандрівникові.