Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 23

Моїм спостереженням зовсім бракує точності. Наприклад, я й досі не можу сказати, були ремпольські остров’яни доліхоцефали чи брахіцефали; мені здається, голови в них були майже круглі. Так само нема в мене виразного уявлення про їхні вірування, тотемізм, анімізм, табу та всілякі звичаї. Не знаю також, до якої групи належала мова, що нею я там навчився говорити: була вона флективна, аглютинативна, полісинтетична чи ще яка. А коли я пробую заговорити цією мовою з ученими-філоло-гами, вони починають сердитись. Ті дикуни, що між них я потрапив, були неохайні, жадібні, ледачі, хтиві — хоч і приховували те,— боягузливі, нечесні, дурні, страшен-

но заздрісні, вперті й дратливі, а до того ж іще дуже, жорстокі. Не знаю, чи задовольнить етнолога такий перелік їхніх ознак, але більше нічого додати не можу.

Я, по правді сказати, й боявся дуже цікавитись їхнім життям, а до того ж вони були надзвичайно потайливі й нещирі. Більшість читачів, мабуть, думає, що дикунам властива брутальна прямота; але знавці потім потвердили мені, що в примітивних народів її ніколи не знайдеш. Духовний світ дикуна, з його незліченними табу, фетишами, чарами, складними ритуалами, напевне, куди заплутаніший, ніж у нас, цивілізованих людей. Розум дикуна — справжній лабіринт, захаращений фантастичними уявленнями, всілякими символами, метафорами, метоніміями та хибними тлумаченнями; то культурна людина думає просто і ясно. Такі самі й їхні примітивні закони, звичаї та устрої. Вони завше якісь безглуздо штучні й закрутисті. Цивілізація — це спрощення. Мій власний досвід цілком потверджує це. Я ніколи не чув на острові Ремполі, щоб хтось щось сказав навпростець. Ніхто ні до кого навіть не звертався просто. Справжнє ім’я кожної людини приховували. Називали одне одного всякими шанобливими назвиськами й звертались одне до одного тільки в третій особі. Навіть назви багатьох речей уживати заборонялося. Про них можна було говорити тільки довгими, плутаними натяками. І це, як мені потім сказали етнологи, характерно для дикунів. Хоч би про що ті остров’яни говорили, завше вони мали на увазі щось трохи не те; і хоч би що робили, завше удавали, ніби роблять щось інше. А тому я весь час боявся зрозуміти щось не так, зробити щось невлад, не до речі й часом з болісною заздрістю згадував ясний і простий напрям думок, до якого звик у Оксфорді.

Наприклад, хоч я й назвав тих остров’ян людожерами, ніхто там не смів натякнути, що єдиною великою дичиною на острові — справжньою, великою дичиною, на відміну від щурів, мишей тощо,— були люди. М’ясо лінивців було табу і вважалось за надзвичайно отруйне, надто м’ясо велетенського лінивця. Риби на острові було досхочу. Вона часом набридала так, що й дивитись на неї не хотілось. Тільки там я зрозумів, як можна іноді мріяти про добрячий кусень м’яса і як важко себе стримувати.

Однак людське м’ясо там ніколи не називали людсь-

ким м’ясом. На нього казали "дарунок Друга", і питати, що ж то за "Друг" або який той "дарунок", уважа-лося за величезну нетактовність.

Дивна річ, але, на цілковиту протилежність звичаям усіх інших дикунів, на острові панувало переконання, що умисно вбивати людину дозволено тільки на війні. Однак там існував вельми суворий кодекс поведінки, і найменше порушення котрого-небудь із незліченних табу, найменше недотримання звичаїв, спроба повестися якось по-новому, не так, як від тебе чекають, і навіть лінощі чи невміння зробити доручене діло каралися ударом по голові, що називалося "доганою". А що здійснювати ту "догану" завжди доручали здоровенному дикунові, озброєному киюрою трохи не центнер завважки, обтиканим гострими акулячими зубами, то справа здебільшого кінчалася смертю. Потім над мертвим тілом справляли обряд "примирення". Скальп, кістки та ма-лоапетитні нутрощі небіжчика відносили на високий вівтар Великої богині, де вони висихали чи згнивали. Уявіть собі, який сморід стояв у печері, де був той вівтар! А порубане на шматки м’ясо, що нібито вже не належало небіжчикові, відносили на низький вівтар, щоб поділити його між людьми як "дарунок Друга". А оскільки всі, хто пережив небіжчика, діставали свою пайку з того "дарунка", то кожен пильнував своїх сусідів, щоб спіймати кого-небудь на щонайменшому переступі, й через те зовні рівень моралі — відповідно до звичаїв — був дуже високий. На жаль, до тих звичаїв не належали ні охайність, ні лагідність, ні правдивість.

Майже такою самою таємничістю було огорнене все, що стосувалося взаємин між статями. Все найголовніше в цій царині годилося якнайретельніше приховувати. Багатоженство було звичайним явищем; перша дружина мала перевагу над молодшими. Молодятам чинили всілякі перешкоди, і шлюбна церемонія була гидка й нудна. Жених мав пройти цілу низку дуже суворих випробувань, витягти потрібну соломинку з цілого жмута, що його тримав у руці віщун, і вміти поставити собі курінь. Через усі ці труднощі та через багатоженство старших велика частина чоловіків у племені мимоволі парубкувала і могла вдовольняти свою хіть лиш потай або в якийсь неприродний спосіб; а їхні приятелі й сусіди так і чатували на який-небудь прогріх, що міг привести ви-

нуватця на вівтар Великої богині та в жертовні горщики. Мати свій курінь звичайно означало мати й дружину, і вже через саме те я перебував у двозначному становищі, бо я мав свій курінь — і дотримував у ньому бездоганної чистоти,— а тим часом уперто відмовлявся взяти собі за дружину хоч одну з іще незаміжніх остров’янок.

Така моя перебірливість може здивувати читачів, що рже знають, як низько я впав у всьому іншому; але я певен, що вони б мене зрозуміли, коли б побачили пропонованих мені наречених. Щоб зробити свої чорні коси блискучішими, вони намащували їх траном, обличчя в них були розмальовані червоною та жовтою вохрою, а вбоге вбрання складалось переважно з поясів, намиста, обручок на руках і ногах, акулячих зубів, простромлених крізь ніздрі, та інших подібних оздоб, що ними вони принаджували зальотників. Зуби в них були пофарбовані через один на чорне й червоне, і вони весь час жували "всеочисний горіх". Але така вже сила тілесного жадання, що інколи при місячному світлі або у відблисках багаття ті вимащені траном боввани здавались мені не зовсім позбавлені принадності.

Час від часу плем’я збиралось на танок біля вогнища перед куренем Великої богині. Дерев’яного ідола ставили на поміст. Інколи приносили малого деревного лінивця — про нього я розкажу потім — або лінивчатко: налякана тварина лазила по червоній жердині, освячуючи своєю присутністю зборисько. Юнаки й дівчата танцювали разом і придивлялись одне до одного. Для тих свят було встановлено вельми суворі правила поведінки, за їх дотриманням пильно наглядали старші, й коли хтось із молоді, не подужавши спокуси, чимсь порушував ті правила, його негайно потихеньку виводили й робили йому "догану", на превелику втіху приятелів та родичів. Згадувати про те потім уважалося за нетактовність. В такий спосіб під машкарою веселощів плем’я вдовольняло свою кровожерність.

Але вони вміли добувати ласу страву й багатьма іншими способами. На необачних, нещасливих чи непокірливих чигала безліч інших пасток, що забезпечували сите життя вершкам племені. Наприклад, суворо заборонялося підніматись на сонячне нагір’я і навіть говорити про те. Всі люди в тому плем’ї народжувались в

ущелині, й більшість їх — крім тих, хто виходив у море ловити рибу,— проживали там ціле своє життя. їхній тісний світ був смужкою завширшки від сотні ярдів у найвужчих місцях до трьох миль у найширших; угору по річці, за порогами й великим водоспадом, пролягав кордон, за яким починались землі лютих ворогів. Дикуни вірили, що нагорі починається пустеля, повна страшних небезпек для простого смертного. Тільки видатні чаклуни могли підніматися туди. А сонце та зелень — то лише підступна спокуса, що про неї не тільки говорити, а й думати не слід. А тому, хто хоча б шепнув щось про них ненадійному приятелеві, загрожувала "догана".

І всіх тих приписів дотримували так неухильно, що я переконаний: велика частина племені так і проходила весь свій життєвий шлях від колиски до жертовного горщика, навіть не мріючи про те, що можливе й якесь інше життя.

Тепер читач, певне, зрозуміє, чому й мова, й поведінка тих людей були такі нудотно-нещирі й чому якийсь невиразний смуток пом’якшував природну бридкість облич багатьох молодих дикунів. Життя звичайної людини було там украй невеселе й безбарвне. Виходив якийсь прикрий парадокс: боротьба за життя так поглинала всі сили, що ніхто вже не міг тішитися з того життя. Навіть у святкові дні багато дикунів понуро сиділи по своїх куренях, боячись, що за розривку, за веселощі доведеться дорого платити.

Найдужче вражало мене те, що вони були замкнені в своєму тісному світі; адже я звик, що в світі цивілізованому кожен (чи принаймні заможніші люди) може вільно подорожувати по всій земній кулі. Але, помірку-, вавши, я зрозумів, що такі обмеження судилися більшості людей від самого зародження людського суспільства й що свободу пересування здобуто лиш недавно. Навіть у наші благословенні часи принадність хатнього вогнища й туга за ним зростають, так би мовити, про-порціонально квадратові відстані, й для більшості з нас було б просто жахливо не мати поворотного квитка.

Хоч моє священне безумство й давало мені якусь свободу, однак мені насилу пощастило добитися дозволу зійти на узгір’я, щоб подивитись на гігантських лінивців, що там паслися, та взагалі трохи ширше ознайомитись із химерним світом, куди мене закинула доля.

Але про велетенських лінивців із нагір’я, що заблуку-вали часом навіть в ущелину, і про їхні дивовижні фізіологічні особливості та про пов’язані з ними дикунські забобони я розповім далі. Розповім також і про війни та торгівлю моїх дикунів із їхніми сусідами, що жили за водоспадом, і про малого білого деревного лінивця, дуже старого й надзвичайно плодючого, що від нього нібито пішов весь рід ремпольських остров’ян. Я трохи відхилився від своєї розповіді, щоб ознайомити читачів хоч побіжно із звичаями племені.

Отож я розповідав вам, як раптом пригадав, хто я, йдучи вечеряти з Чітом-віщуном, Ардамом-воїном та трьома лисими дідами, що вершили суд і оберігали традиції племені.

4

РОЗМОВА З П’ЯТЬМА МУДРЕЦЯМИ

Може, й негарно це казати, але я мушу признатися, що всі ті п’ятеро мудреців, із якими я збиравсь пообідати, були мені огидні й ненависні.