Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 34

Ваш опікун непоганий чоловік. Він попросив своїх знайомих відвідати вас тут і, переконавшися, що з вами поводяться добре, надав мені повну свободу дій і став платити за ваше утримання. Грошей вистачало, ви за цей час одержали якусь там спадщину і тепер людина досить заможна. Всі рахунки в мене зберігаються, можу вам показати. Аж на третій рік мені пощастило довести, що ви не небезпечний для оточення й собі не заподієте нічого; тоді вас випустили з клініки під мою відповідальність, і ви оселились у власному помешканні.

•— В оцьому?

— Ні, сюди ви перебрались, уже як спізналися з нею.

— Це моє помешкання,— шепнула Ровена.— Ти найняв його для мене й перебрався сюди зі свого.

Я замислився.

— Дуже добре... Але ж чому я нічого цього не пам’ятаю?

— Дещо ви пам’ятаєте, але в перекрученому вигляді. Ваша хвороба, як я весь час кажу,— типовий випадок так званого систематичного маячіння.

Він знову замовк, ніби чекаючи, що я попрошу його розповідати далі. За мить, зрозумівши те, я мовив:

— Ну, розказуйте...

Він зупинився переді мною, сховавши руки в кишені; ту мить він достоту нагадував університетського лектора.

— Бачте...— почав він, затнувся, ніби пом’яв щось у лівій жмені й знову почав:— Річ ось у чому.

Але я не хочу відтворювати тут його складне й заплутане пояснення. Нехай уже студенти слухають нудних лекторів, така їхня доля. А я пишу книжку для широкого читача. Коротше, Мінчітова теорія — чи пояснення, як хочете,— грунтувалась на думці, що наше сприймання зовнішнього світу ніколи не буває цілком точне й об’єктивне. Ми завше фільтруємо й, так би мовити, редагуємо наші відчуття, перше ніж пропустити їх до своєї свідомості. Навіть люди, не наділені ніякою уявою, живуть у світі ілюзій, несвідомо прикрашаючи дійсність і тим захищаючись від неї. Наш розум перебирає факти й намагається по змозі відкидати геть усе прикре чи образливе для нас. Ми редагуємо та ревізуємо далі навіть давні свої вражіння. Те, що ми пам’ятаємо про вчорашній день, зовсім не збігається з тим, що ми насправді вчора бачили чи навіть відчували. Спогади ті підретушовані, підчищені, підправлені за нашим смаком, так, щоб вони не тривожили нас і не вражали нашого самолюбства. А люди з багатою уявою чи ті, кого виховували, занадто пильно оберігаючи від життєвих випробувань, можуть — цілком неумисно — і зовсім перекручувати реальність, прикрашувати її, тлумачити упереджено, вбирати в фантастичні шати.

— Ось чому ви мене й зацікавили так,— ніби виправдуючись, пояснив він і підступив до мене ближче.— Ви надзвичайно цікавий пацієнт! — Він наче думав, що мені буде приємно те почути.

Потім ВІН спитав мене, ЧИ чув Я коли-небудь Про ВЩ падки роздвоєння свідомості, про те, що в мозку однієї людини іноді можуть уживатись дві різні системи асоціацій або й ще більше,— такі незалежні одна від одної, що здається, неначе дві зовсім різні людини мають спільну голову. Я потвердив, що чув про такі випадки. Та й хто в наші часи про них не чув! Отож, пояснив він, таке саме сталося й зі мною. Моє головне "я" було таке травмоване й зранене на самому початку життєвого шляху, що; так би мовити, сховалось під захист фантастичного уявлення, ніби брутальність і жорстокість, що так мене вразили, насправді існують тільки в одному далекому, відокремленому куточку земної кулі. Воно вперто чіплялось за думку, що той утрачений світ рожевих ілюзій усе ж існує як великий цивілізований світ, із якого я випав і до якого маю колись повернутися.

Поміркувавши над його словами, я попросив його переповісти все ще раз. Тоді досить стримано погодився з ним.

У тих заспокійливих мареннях, додав він, я й жив останні чотири з половиною роки, а тим часом моє друге, підпорядковане, практичне "я", що його я не хотів і помічати, водило мене вулицями, примушувало обходити всякі перешкоди, вчасно снідати, обідати й вечеряти, ба навіть вирішувати грошові справи, коли треба було. Оте жалюгідне другорядне, практичне "я", щоправда, ходило по світу в глибокій задумі, немовби в напівсні, однак робило все цілком розважливо, розумно, хоч і повільно. Воно читало газети, могло часом підтримувати розмову і водночас лишалося чимсь окремим, службовим, ніби дроворубом та водоносом для головного комплексу моєї свідомості, поглиненого маренням. Воно збирало свій досвід лиш на те, щоб він забувся. Те перше, головне "я" не хотіло нічого знати про цей бік мого життя!, а коли й сприймало з нього які вражіння, то тільки на те, щоб перекрутити їх до невпізнанності.

— Ми всі до певної міри такі,— сказав Мінчіт.— Ви ж цікаві тим, що так уперто, послідовно, неухильно лишалися таким.

;,і1^Так, так... усе це дуже правдоподібне...— погодився я.— Але ж послухайте, докторе Мінчіте. Адже острів Ремпол для мене цілком реальний, я знаю його, сказати б, на дотик, на смак і на запах. Я бачив ту країну

так ясно й виразно, як ось бачу витерті місця на цьому старому килимі. Яка це вперта свідомість, відкидаючи дійсність, спромоглася б вигадати все те, що я бачив,— скелі, гори, дикунські свята, погоню і... і мегатеріїв? Я вистежував мегатеріїв; один навіть гнався за мною. Я насилу втік. Мегатерії — це велетенські лінивці. Я навряд чи хоч раз ізроду чув про них раніше.

— Так це ж дуже проста річ,— відповів лікар.—■ Експедиція на "Смітсоні" шукала мегатеріїв. Це було наше головне завдання. Ми хотіли знайти живого мегатерія, коли вони ще взагалі існують, раніше за англійців. Весь екіпаж яхти просто снив тими мегатеріями. Ми весь час говорили про них. А наш зоолог і палеонтолог ні про що інше не говорили. Вони показували вам малюнки. Вони знайшли череп молодого мегатерія, клапті його шкури, його послід. Тепер я пригадую: якось ви прочитали нам цілу химерну лекцію про мегатеріїв, їхні звички й спосіб життя. Разюча, надзвичайна фантазія! Так ви гадаєте, що бачили мегатеріїв?

— То їх не було на Ремполі?

■— Ми не спіткали жодного.

Я сидів зовсім сторопілий.

— Ви плутаєте марення зі спогадами. Річ багато по-ширеніша, ніж гадають звичайно.

Я схилив голову на руки, тоді знову підвів її.

— Я не втомив вас? — спитав Мінчіт.

Я ловлю кожне слово,— відповів я,— хоч дещо мені нелегко зрозуміти.

— Ще б пак! Я за півгодини виклав наслідки більш ніж чотирьох років пильних спостережень.

— О, Чіт завше був пильний спостерігач... Але цікаво, звідки в моїй уяві взялась та його циліндрична корона...

Лікар уявлення не мав про ту дивовижну корону, а тому не звернув уваги на мої слова. Він надто захопився розповіддю про свої дослідження.

— Як це було цікаво — розплутувати переплутані нитки вашої свідомості...

— Дуже радий, що це вас тішило,— відказав я.

Наприклад...— Він знову почав ходити по кімнаті.— Я дізнався, що в ваших жилах тече дуже мішана кров: з одного боку щира англійська, з другого — сірійська, португальська й навіть канарських тубільців. Ще дитиною ви зазнали різкого зламу в житті. Спершу

буйне дитинство на Мадейрі; потім спокійне зростання у Вілтшірі, й обидва ті періоди нічим між собою не пов’язані. Навіть мова ваша змінилася. Ви втратили всякий зв’язок із Мадейрою, це так. Але... щось жагуче, буйне, егоцентричне, сильне й меланхолійне таїлося під оболонкою вашого англійського "я", безформне й туманне, начебто зовсім забуте. Скажіть, у ваших... ваших мареннях про острів Ремпол ви бачили там пишну субтропічну рослинність?

*—* Так... багато дерев і зелені,— відповів я, подумавши.— А гори круті й мальовничі.

— Справжній острів Ремпол — гола пустеля,— ска-аав він.

Я оглянувся на Ровену.

Доктор дуже проникливий,— озвалась вона.

— Справді, дуже проникливий,— погодився я.

*— Ми ж про це дуже часто сперечалися,— пояснив доктор Мінчіт.

Я опустив погляд на свої коліна в блідо-блакитній злинялій піжамі, на босі ноги. Помацки знайшов Ро-венину руку й стис її. Тоді глянув на вазони з вербеною, у відчинене вікно.

Ви справді дуже розумна людина,— сказав я нарешті,— і все оце, що я бачу, здається, дуже реальне. Але такий самий реальний для мене й острів Ремпол. І ота їжа, що я там їв, цебто людське м’ясо. І дикунське виття, і війна. Скажіть, а за що я жив тут, що я їв? У цьому світі немає "дарунків Друга"? І що то була за війна, безглузда й жахлива війна, що під кінець заповнила все моє марення? Що то була за воєнна метушня? І барабанний гуркіт, і виття? Невже все те — пуста уява? І чому ти, кохана, хотіла втопитися? Ось тут моє марення й ваша дійсність збігаються. Адже ж і доктор не довів, і ти не сказала, і сам я не відчуваю, що то теж була примара.

— Ні,— сказав Мінчіт, знову зупинившись.^— Усе те... мало свій грунт.

— А війна? ^ наполягав я.— А війна?

— Любий мій! Любий! — прошепотіла Ровена, немов хотіла заглушити щось незрозуміле їй самій.

— У неї були неприємності,— неохоче пояснив лікар.— Лишилась зовсім без грошей...

— А воїн Ар дам?

Мінчіт довго мовчав, але тим дужче вразила мене його відповідь.

— Майже весь світ...— сказав він нарешті,— справжній світ — тепер воює.

— Ага! Тепер я починаю розуміти...— промовив я.— Тепер мої спогади поєднуються в якусь систему.

— Так,— погодився лікар.— Ми живемо в величний і трагічний час. І ви нарешті вже можете зважитись глянути в обличчя реальному світові.

— Це реальний світ?

— Авжеж.

— Реальний світ...— іще раз проказав я. Тоді підвівся й обернувся до вікна. В рамі його видно було грізно вгороджені в небо хмарочоси найбільшого міста сучасності, осяяні багряним призахідним сонцем, що сліпучим полум’ям відбивалось у тисячах і тисячах вікон.

— Починаю розуміти...— мовив я.

Мінчіт пильно дивився на мене, чекаючи, що я скажу далі.

— Я згоден, що це реальний світ,— сказав я, і в очах йому блиснула полегкість.— Але,— додав я,— це водночас, як я бачу, і острів Ремпол! Бо, зрештою, що таке був острів Ремпол, докторе? Просто реальний світ, що проступав крізь туман моїх ілюзій.

З

ЗНОВУ Б’ЮТЬ БАРАБАНИ ВІЙНИ

Дивно, але я ніколи не розпитував свою дружину про її життя до тієї спроби самогубства, що звела нас докупи. І мене стримувала якась нехіть, та й їй, либонь, не дуже хотілося згадувати своє минуле. В книзі, де списане наше життя, є такі сторінки, що їх ми воліємо не перечитувати.