Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 35

Я гадаю, кожний зі мною погодиться. Кому з нас, перейшовши за тридцять років, приємно згадувати деякі свої юнацькі гріхи та ганебні помилки?

Моя дружина, така добра, така делікатна й така щира,— а часом така нерозважлива й навіть вередлива— та вперта — родом із невеличкого містечка Ален-Лейн у штаті Джорджи. Вона втекла з дому. Батько й мати виховували її в немудрому старозавітному протестансько-

му дусі, але потім їх переконали віддати її до коледжу Рейда в Кепарді. В неї рано прокинулась невситима допитливість і любов до читання. Читаючи все без розбору, вона скоро зробилася справжньою бунтаркою. Вона мала блискучі здібності, а загальний розумовий рівень у Кепарді був не вельми високий. Усе те, та ще південна гречність, що нею вона була оточена, навіяли їй надто високу думку про свою владу над чоловіками й над життям.

Почасти злякавшись наслідків якоїсь дуже сміливої витівки, а почасти сподіваючись завоювати світ, вона втекла до Нью-Йорка; їй допоміг у тому один молодий манхеттенський адвокат, що консультував коледж Рейда в якихсь фінансових питаннях. Він був людина вельми передових поглядів, хоч і не дуже з тим виставлявся; отож їхні взаємини з Ровеною з самого початку були скорше бурхливо-романтичні, аніж стримано-обе-режні. Та в Нью-Йорку він зразу отямився, обережність повернулась до нього, і він дав Ровені самій пробиватись у житті. Вона була озброєна кількома рукописами оповідань та першого свого роману, що в приязній атмосфері Джорджії здавався "кращий за весь отой непотріб, що вони друкують у тих своїх журналах".

Я зовсім не хочу ідеалізувати мою дружину на догоду сентиментальному читачеві й запевняти, що вона була по суті гарна дівчина. Вона була така ж егоїстична, як і більшість нас, така сама заздрісна й марнолюбна. Вона користалася своєю вродою й темпераментом (а була дуже вродлива й темпераментна), як багато чоловіків користаються силою — задля особистої вигоди. Я не вірю, щоб вона по-справжньому кохала того свого адвоката; і напевне, була вона надто горда, аби чіплятися за нього, коли він відвернувся від неї. Скорше він повернув справу так, що вона сама мусила його покинути.

Захопившись роллю серцеїдки, вона незабаром ускочила в халепу з одним високим чином із нью-йоркської поліції. Називати його прізвище тим, хто знає Нью-Йорк, нема потреби, а тим, хто його —не знає,— нема сенсу. Якийсь випадковий флірт збудив у ньому несамовиті ревнощі, й він почав переслідувати її, використовуючи весь свій вплив і владу. І врешті довів її до того, що річка здалась їй єдиним виходом із становища.

Мабуть, багато хто подумає, що дружина моя була

просто зухвала й не дуже щаслива дрібна авантюристка; але я не можу з тим погодитися, бо знаю її краще. Або, навіть визнавши, що все те правда, мушу сказати, що то ще не вся правда. Я знаю, які скарби любові, відваги й ніжності таїлися в її душі навіть тоді, коли тіло її відчайдушно билось у темних водах Гудзону. І можу розповісти, як пишно розквітли вони відтоді. Поминувши низку темних пригод "романтичного" періоду її життя, зовсім для мене не цікавого, я можу уявити її собі ма-лим засмаглим дівчатком, чистим і допитливим, що бавиться й сміється під ясним сонцем Півдня; потім дів-чинкою-підлітком, що сидить біля вікна, прикипівши до книжки; потім юною панною, що, стоячи навколішки на стільці, квапливо записує якесь дивовижне художнє відкриття з тих, що трапляються кожному початківцеві-письменникові, вигострює свій перший їдкий дотеп, перші рядки-шедеври. Я добре розумію її мрії про успіх, про запаморочливий тріумф, гіро мудрого й вірного прин-ца-супутника, що з ним вона врешті розділить свою гучну славу, А як же зустріло її життя? Брутально відштовхнуло, приголомшило. її горді надії були не те що розбиті, а просто запльовані.

Отже, я врятував із води самотню, зацьковану, зневірену людину. Та вона мала в собі неторкані, замкнені на дні серця невичерпні скарби вдячності, пристрасні, відданості й ніжності. Вона з першого погляду здалась мені чарівна, та ще й досі я відкриваю все новий і новий чар у її рідному, ніжному, такому виразному обличчі.

Вона віддалася мені в пориві вдячності й прийняла мене в своє життя, тільки-но зрозумівши, який я самотній у своєму світі марення. Бо найвищий обов’язок кожного з обох коханців — заступити собою від коханої людини суворе обличчя дійсності. Обоє ми потребували того захисту від дійсності. Мінчіт збагнув, що наші взаємини будуть корисні нам обом, і зважився дозволити мені з’єднатися з єдиною людиною, що спромоглася прорвати ту заслону потьмарення, що нею я так жахливо відгородився від світу. Ми врятували одне одного для життя.

Ровена довго не погоджувалась одружитися зі мною. Називала себе "розбитим глеком" (так у якомусь романі було названо нещасну пропащу жінку); мовляв, вона годиться лиш на те, щоб доглядати мене, поки я зможу

повернутись до нормального життя, а тоді піде своїм шляхом, зникне потихеньку, щоб я зміг одружитися з "порядною" дівчиною, як вона сказала.

"Нормальне життя" в ті дні було зовсім ненормальне, і я розумів, що одужав лише для нового божевілля: для ролі британського солдата. Воєнні барабани, що гуркотіли все гучніш і гучніш серед моїх вимарених скель та водоспадів, загриміли ще оглушливіше, коли я пробудився з марень.

Безперечно, я з самого початку Великої війни весь час думав про неї й стежив за її швидким розгортанням, але справжні мої спогади з того часу або ж затьмарені моїм маячінням, або ж химерно, перекручено відбиті в ньому. Я не хотів іти на війну і, поки був хворий, міг не йти на неї. То насправді не серед кам’яних обвалищ на острові Ремполі блукав я самотньо, відчуваючи свою дедалі більшу відчуженість від захоплених війною людських юрм, а в лісі над Гудзоном та в Побережному парку.

Але тепер, коли я нібито одужав, питання про моє вислання зі Сполучених Штатів та призов до британської армії стало переді мною гостро й нагально. Мін-чіт відверто й просто змалював мені моє становище. Ми з ним єиділи за столом, а Ровена готувала чай, і ми всі троє радилися, що ж мені робити, коли виявиться, що я одужав навсправжки.

— Я хотів би залишити вас тут,— сказав Мінчіт,— і поки що можу засвідчити вашу непридатність до служби. Але ми, американці, народ запальний, і якщо Америка встряне у війну, ваші справи будуть гірші.

— Одне я знаю твердо: тільки-но можна буде, я одружуся з Ровеною.

—■ Ні,— сказала вона, спинившись із чайником у руці на півдорозі від плити до столу.

— То ти, виходить, хочеш покинути мене напризволяще,— сказав я.

— Нічого, ми її переконаємо,— заспокоїв мене Мінчіт.

— Цікаво, як? — спитала вона.

— А я вас йому пропишу. Рецептом! Я перетворю вас із гарненької дівчини на ліки. Пропишу йому дружину як лікування.

— Коли ти мене покинеш, я знову збожеволію! — вигукнув я.

— А яка рація одружуватись, якщо тебе тоді заберуть на війну?

— Зі мною нічого не станеться на фронті, коли я знатиму, що ти мене чекаєш. Я вернусь живий і цілий.

— Еге ж, вернешся...— промовила вона й замислилась. Так і стояла, задумана, з чайником у руці. Тоді чомусь вирішила поставити його назад на плиту і, наче сновида, підійшла до нас. Вона тільки тепер збагнула, що сталось. Повільно-повільно опустилась вона навколішки між мною й лікарем, узяла мене за руку й заговорила до Мінчіта:

— Одну годину я була щаслива, докторе! Рівно годину. Тому, що він прийшов до тями. А тепер бачу, яка я була дурна зі своїм щастям. Яка дурепа! Адже ж ця війна поглине всіх чоловіків на світі! Ой, любий мій, краще не видужуй, лишайся божевільний! Це' ж єдиний вихід для нас. Поверніть йому його божевілля, докторе! Я не хочу виходити за нього заміж. Я не хочу, щоб він мав право одружитись, як психічно здоровий. Нехай усе буде, як було. А то, виходить, я зцілила його, щоб убити. Я не хочу, щоб він ішов на війну... Вернись до своїх марень, Арнольде! Адже ж це наша печера на острові Ремполі! Справді! Ось виглянь надвір! Самі скелі та каміння, присягаюся! То вони тільки так химерно нагадують будинки. Ми тут сховаємось від вояків і сидітимемо в печері, аж поки скінчиться війна. Поки можна буде вибратися звідси в той цивілізований світ, на ті широкі простори, що про них ти стільки говорив. Невже ти забув ті свої сонячні широкі простори? Ми чекатимемо аж доти. Разом. Тут... Терпляче ждатимемо. Нам нікуди поспішати...

4

БАРАБАНИ Б’ЮТЬ ГУЧНІШЕ

Не знаю, розумно чи нерозумно, правильно чи неправильно було повертатись до Європи, щоб піти на війну. Але я просто розповідаю про себе, а не суджу себе чи світ. Так я зробив і інакше зробити не міг. Та сама Ровена, що так благала мене не йти на війну, сама ж зробила чудо, що неминуче привело мене туди.

Я ще перебував "на спостереженні після хвороби", як називав те доктор Мінчіт, коли до Нью-Йорка приїхав старий Ферндайк, наш сімейний нотар і мій далекий родич. Він прибув у складі якоїсь комісії, що обговорювала питання воєнної позики. А в вільний час, як мій опікун, він передовсім відвідав мене. Мінчіт привіз його до Брук-ліну, щоб він сам побачив, який я став. Старий повівся з Ровеною дуже чемно й поважно; він, видимо, добре розумів нас і співчував нам, а тому коли й згадував про війну, то лише з фінансового погляду. Самі бойові дії він, видно, мав за надто брутальну й жорстоку справу, щоб про них говорити. Йому надзвичайно сподобався краєвид у нашому вікні. Він саме стояв біля вікна й милувався ним, коли Ровена спитала:

— Арнольда заберуть?

— Ні, ні, ні, що ви! — відказав містер Ферндайк.— Як це його можуть забрати? Навіть коли він сам захоче...

— Він не захоче,— перебила його Ровена.

— Навіть коли він сам захоче піти,— ще раз проказав містер Ферндайк, дивлячись на неї крізь окуляри з лагідним докором в очах,— навряд чи він устигне пройти навчання й попасти на фронт. Бо вся ця історія доти вже скінчиться.

— Він не піде,— знову сказала Ровена.

— Навіщо нам сперечатись? За певних обставин може бути дуже корисно удати, ніби хочеш піти на фронт.

— Я не хочу його втратити.

— А чому це неодмінно втратити? — відказав містер Ферндайк.

Уже на відході він ніби зовсім неумисне повернувся до мене й попросив мене проїхатися з ним до його готелю.