Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 42

Він, здавалося, просто нездатний був сумніватися, що можна не тільки повбивати всіх мегатеріїв на землі, але й позбутися їхніх трупів, щоб вони не отруювали повітря своїм смородом, і що всіх злостивих капітанів та недоумкуватих дідів можна втихомирити, посадити за грати або й зовсім винищити.

. Йому вже зняли пов’язку з обличчя, й він прикривав близно на чолі великим зеленим дашком, а руку носив у простому чорному черезплічнику. Він ставав дедалі більше схожий на давнього Гревза, тільки лоб його, колись такий рівний, тепер сердитою зморшкою перетинав червоний шрам, химерно контрастуючи з життєрадісною усмішкою на устах.

Час від часу я запомагав його невеликою сумою грошей; він щоразу вельми педантично приписував ті суми до давнього боргу.

— Настане колись день, Блетсуорсі,— казав він,— коли ви дасте мені розписку, що одержали весь борг до останнього пенса, з нарахуванням чотирьох з половиною відсотків річних. Тоді ви мені поставите пляшку шампанського, найкращого, яке знайдеться. Ми вип’ємо його вдвох, і то буде найщасливіша година в моєму житті.

Він майже не мав зв’язків, що на них міг би спертись

у ті тяжкі дні післявоєнної відбудови. Зате я переконався, як вигідно мати численну рідню. Моя дружина припала до серця леді Блетсуорсі, під проводом якої колись робила бинти, і сприязнилася з місіс Ромер. Сам Ромер повернувся з війни живий і цілий, та ще й у чині полковника. Він відзначився під час останнього наступу на Дамаск, а тим часом пароплавство "Ромер і Годен" майже до непристойності збагатилося на воєнних перевезеннях. Приблизно так повелося й іншим моїм близьким родичам. Тож природно, що всьому родові хотілося зробити щось для героя, потерпілого на війні. Мої далекі родичі, зокрема сассекські Блетсуорсі, втратили на війні кількох синів, і я майже автоматично став молодшим директором півторасталітньої фірми "Блетсуорсі й Крістофер. Коньяки та вина". Минулися ті часи, коли молодші нащадки англійських родів мусили шукати щастя за океаном. Тепер вони були потрібні вдома.

Моя несподівана блискуча кар’єра видалась мені така ж незаслужена, як і мої колишні злигодні, але я силкувався сприймати її з таким самим внутрішнім стоїцизмом і зовнішньою пристойністю.

Я поспішив узяти Гревза на роботу до нашої фірми, і він справді блискуче прислужився нам. То на його пропозицію ми випустили нові марки коньяку "Марс", "Юпітер" і "Старий Сатурн", тепер добре відомі всім любителям добрих, міцних, витриманих коньяків. Гревз і досі лишається нашим консультантом.

13

ДАВНІ СТРАХІТТЯ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Ровена переконана, що я давно забув би про острів Ремпол, коли б не Гревз. Вона має за свій обов’язок якомога згладжувати з моєї пам’яті весь той комплекс спогадів і уявлень. Я згоден, що буденщина вельми успішно стирає всякі непотрібні й недоречні спогади; але такого ніяка буденщина неспроможна стерти. Правда, що мене дедалі тісніш обступають усілякі звички, всілякі щоденні справи й турботи нової фази мого життя, що скоро оберне мене на зовні вдоволеного життям пан-

ка середнього віку. Дружина, діти, наш гарненький домок у Чізлгерсті, робота в фірмі, необхідна мені, щоб підтримувати наш добробут, друзі й знайомі, читання й розваги — усе те павутиння щоденних потреб обплутує мене з головою й тримає мою свідомість у полоні майже цілий день. І все ж я відчуваю на своїй душі похмуру тінь урвища, а спогади і про юнгу, що кричав уночі на палубі "Золотого лева", і про мертвяків на бойовищі, і про мої рани та мій відчай ніяк не хочуть відступати пе-ред тим новим добробутом і спокоєм.

На лондонських вулицях мені частіше, ніж я признаю-* ся, шибає в ніс сморід мегатеріїв, і крізь тоненькі лаштунки повоєнного світу мені вчуваються кроки невблаганного й жорстокого капітана. Де мені забути острів Ремпол! Навпаки, часом я боюся, щоб цей, нормальний, світ не зник ізнову з моєї свідомості, і мені нелегко буває втриматись у ньому. Одного принаймні разу мені те вдалось лиш ціною превеликих зусиль.

Може, моїм товаришам по каліцтву й щастить забути війну та те потворне обличчя, що ним повернулось до них життя; я не годен забути нічого. Я навіть не певен, чи я хочу забути,— хоч би як палко того жадала Ровена. Коли б навіть який-небудь психіатр запропонував мені вигнати з моєї свідомості всі сліди цього систематичного маячіння, коли б він запевнив мене, що життя моє втратить оту двоїстість і світ стане для мене такий же реальний та несхитний, як він видається молоденькому звіряті, я б напевне не погодився. Я колись читав, ніби люди, що трохи не загинули в пустелі, або мандрівники, що спізнали страшні злигодні полярної зими, потім ціле життя відчувають нездоланний потяг до місця своїх страждань. Ті сильні, глибокі вражіння довіку панують над їхніми душами, і звичайне життя здається їм пісне й нудне. Таке сталося й зі мною. Отак вабить мене до себе й острів Ремпол, немовби справжнє моє місце, справжнє діло —там, а всі оці пута життєвих вигод та втіх тільки не пускають мене до головної мети. Я відчуваю, що й не повинен забувати острова Ремполу, що я маю ще поквитуватися з ним. А доти острів чекатиме на мене, і для того лиш я живу.

Щоправда, протягом кількох років я сумлінно силкувався допомагати психіатрам і відганяти від себе ті марення, витісняти їх із головного річища свого життя,

щоб вони врешті відмерли. В моєму коханні до Ровёни мені вбачалася можливість почати життя наново. Але тепер я розумію, що в світі нема неможливішої речі, ніж почати життя наново. Ми з нею обоє вірили в ту ману. Бо їй також є від чого втікати, хоч вона й не така свідома того, як я. Вона дуже ревниво ставиться до нашого нинішнього щастя, бо вважає, що за нього дорого заплачено. Хіба мало з нас обох того лиха, що я збувсь ноги? І коли мене знов обсідають похмурі думки, їй те видається справжньою невдячністю.

Отак острів Ремпол, мов тінь, стоїть між нами, не даючи досягти тої цілковитої відвертості й порозуміння, що їх ми так прагнемо. Для Ровени це просто лиха мана, що від неї вона покликана мене визволити. Вона не розуміє самої природи тої дивної влади острова Ремполу наді мною. І свою неспроможність прогнати ту ману сприймає як тяжку поразку. І тому ж таки з усіх моїх друзів одного Гревза вона вважає за свого ворога. її жвава інтуїція підказує їй: із ним я ділюся тим, що приховую від неї; і вона ніяк не може зрозуміти, що ті розмови з Грев-зом не загострюють мого стану, а, навпаки, дають мені полегкість. Він їй як сіль в оці, бо руйнує своєю присутністю створену нею картину нашого життя, викриваючи її штучність. Перед ним її навіть зраджує її звичайна гідність. її чемність у поводженні з ним надто видимо силувана. А позаочі вона навіть не приховує своєї не-, приязні до нього.

— Ти ж сам казав, що він тебе обшахрав і отруїв твоє життя розчаруванням,— доводить вона,— і все ж ти приятелюєш із ним, та ще й дав йому роботу.

— Яку він дуже добре виконує.

— Ще б пак він не старався! — відказує Ровена.—. Заподіявши тобі таку кривду.

Я не відповідаю, і вона провадить далі:

— Не розумію я чоловіків: де не слід, там вони аж надто принципові, а де б слід — там ви чомусь на диво поблажливі.

І тому я зміг самому лише Гревзові розповісти про ту душевну кризу, що її переживав під час усього довгого судового процесу Сакко і Ванцетті в штаті Массачусетс — суду, апеляцій, відрочень, усієї тяганини, перегляду справи і страти. Я не буду переповідати тут усієї тієї історії, бо її знає весь світ. Може, правда зовсім не

така, як уявлялося мені тоді; але ж я розповідаю про себе, про те, що діялося в моїй голові, а не в судовій палаті штату Массачусетсу. Разом із мільйонами інших людей я переконаний, що Сакко і Ванцетті потерпіли безневинно за злочин, якого не вчинили, що судили їх упереджено, за неправдивим звинуваченням, і що перегляд їхнього вироку став випробуванням моральних і духовних якостей усього американського суспільства. Коли я й помиляюся, то разом із такими людьми, як Франк-фуртер із Гарвардського університету або славетний юрист Томпсон, що якнайдетальніше вивчили цей неймовірно довгий і заплутаний судовий процес. І мене до краю вразила нечувана жорстокість, бездушність і мстивість, що її виявили до "радикалів", невдоволених світовим порядком, багаті та впливові люди по всьому світі. Мене не так хвилювали самі перипетії судової процедури, як те, що про них думали, казали й писали люди в усьому світі. Оце непокоїло мене дедалі більше й . більше. Все те не давало мені спати й ночами, в безсонній уяві розросталося в справжнє страхіття. Безглуздо, але що я міг удіяти?

І що більше я сушив собі голову тією заплутаною справою, то дужче мою уяву опановували картини острова Ремполу. Крізь дедалі невиразніші обриси довколишніх речей дедалі ясніше проступали силуети високих урвищ і стрічка синього неба над ним. Часом, коли я сидів у лондонському поїзді й читав ранкову газету та прислухався до розмов колег-комерсантів, мені починало вчуватися, що то не поїзд гуркоче, а потік реве в ущелині, й здавалося, наче сиджу я не в вагоні, а в горішній трапезні за круглим кам’яним столом, а біля мене лисі мудреці сперечаються про безпеку племені.

Я скільки снаги моєї боровся з тією давньою маною. Я не хотів забувати острова Ремполу, але й боявся, що марення повернеться з давньою силою й знову поглине мене зовсім. А в Англії я не знав жодного психіатра, що міг би мені допомогти.

Я всіляко силкувався приховати свій стан від Ровени, бо страшенно боявся, що вона може стати на ворожий бік, сприйняти Сакко й Ванцетті як своїх і моїх ворогів і вирішити, що її обов’язок — захистити мене від їхніх злочинних претензій на моє співчуття. А як ми з нею засперечаємось, вона може виявити ту бездушну нечу-

лість, що находить часом на жінок у запалі суперечки. А такого б я не стерпів.

Серед людей, на роботі мені ще сяк-так щастило не відриватися від дійсності. Та лігши спати, вийшовши погуляти або просто лишившись на самоті, я зразу ж переносився просто з Англії в знайому вимарену ущелину. Я раптом ловив себе на тому, що розмовляю вголос із тубільцями, й тільки великим зусиллям повертав себе до дійсності.