Монт-Оріоль

Частина перша

I

Перші відвідувачі лікарні вже прийняли ванну й повагом гуляли парами та поодинці під розлогими деревами понад струмком, що збігав з анвальських пагорбів.

Інші ще тільки приходили з села, поспішаючи до купалень. Містилися ті купальні в двоповерховому будинку, на першому поверсі якого були теплі ванни, а на другому — казино, кафе та більярдна.

Коли доктор Бонфій відкрив у анвальських нетрях велике джерело, назване від його імені "Джерелом Бонфія", кілька місцевих та околишніх землевласників, несміливих гендлярів, надумали поставити тут, серед мальовничої Овернської долини, дикої, а проте веселої, порослої крислатими горіхами та каштанами, просторий будинок, призначений і для лікування, й для розваг; унизу в ньому продавали мінеральну воду, душ та ванни, а вгорі — пиво, лікери та музику.

Обабіч струмка відгородили частину яру і, зробивши парк, без якого не обходиться жоден курорт, проклали три алеї — одну майже пряму і дві покручені, від головного джерела відвели воду і тепер вона вирувала в бетонованій водоймі під солом’яним дахом у кінці першої алеї; доглядала ту водойму незворушно спокійна жінка, яку всі звали просто Марією. Ця тиха овернка, завжди в сліпучо-білому чепчику і широкому, чистому фартусі, що майже зовсім закривав її робочу сукню, неквапно підводилася. Упізнавши, хто йде, знаходила в заскленій шафці-вертушці його склянку і цинковим кухликом на довгій дерев’яній ручці акуратно наливала в неї воду.

Той сумовито посміхався, пив, віддавав склянку, казав: "Дякую, Маріє", — і, повернувшись, йшов собі. А Марія знову сідала на свій стілець і ждала наступного відвідувача. *

А втім, їх було небагато. Анвальський курорт був відкритий для хворих тільки шостий рік, але й тепер їх приїжджало, мабуть, не більше, ніж на початку першого року. Збиралося чоловік п’ятдесят, яких особливо приваблювала краса того краю, чарівність сільця, що потопало серед величезних дерев з товстими покрученими стовбурами, й уславлені міжгір’я в глибині цієї незвичайної долини, що виходила одним кінцем на широку Овернську рівнину, а другим упиралась у високий хребет, на якому стирчали вершини згаслих вулканів; там долина обривалася в дикій величній ущелині, де видніють обвалені або загрозливо навислі шпилясті скелі, де біжить потік, вируючи між велетенськими брилами і розливаючись перед кожною з них маленьким озерцем.

Цей курорт, як і всі курорти з мінеральними водами, почав діяти після того, як появилася рекламна брошурка, в якій лікар Бонфій описав своє джерело. Починав він з того, що в урочистому і сентиментальному стилі вихваляв альпійську красоту краю. Епітети вживав тільки вишукані, пишні, ефектні, але пустопорожні. Всі околиці у нього були мальовничі, з безліччю грандіозних краєвидів та чарівно-інтимних куточків. Усі найближчі місця для прогулянок вирізнялися надзвичайною своєрідністю, що неодмінно захоплюватиме художників і туристів. Потім він зненацька без будь-якого переходу перескакував на цілющі властивості джерела Бонфія, в якому є різні солі, сода, вуглекислий газ, сполуки заліза і літію тощо, і тому воно придатне для лікування геть усіх недуг. А втім, він тут же перелічив їх у розділі: "Хронічні та гострі захворювання, які спеціально ліковано в Анвалі"; список цих хвороб був довгий, різноманітний, втішний для всіх хворих. Брошура закінчувалась корисними практичними відомостями — про ціни на помешкання, харчі, готелі. Бо одночасно з казино-водолікарнею у долині появилися три готелі: новенький "Сплендід-готель", збудований на схилі долини над купальнями, готель "Теплі води" — колишній постоялий двір, наново потинькований, та готель "Відайе", для якого просто купили три сусідні будинки і з’єднали їх в один, попробивавши стіни.

Потім якось уранці тут не знати звідки несподівано з’явились два нові лікарі; на мінеральних водах вони мов з джерела виходять, як ті газові бульки. Це були доктор Онора, овернець, і доктор Латон з Парижа. Між Латоном та Бонфієм одразу ж спалахнула люта ворожнеча, а Онора, охайний, чисто поголений товстун, поступливий, завжди з усмішкою, подавав праву руку першому, ліву — другому і жив у злагоді з обома. Але господарем становища був доктор Бонфій — він мав титул інспектора вод і головного лікаря водолікарні анвальського курорту.

Це звання було його силою, а водолікарня — другим домом. Там він проводив цілі дні і, як казали, навіть ночі. Зовсім близенько в селі у нього був власний будинок, і Бонфій щоранку по сто раз ходив звідти до свого кабінету у водолікарні, праворуч при вході до коридора. Засівши в ньому, мов павук у павутинні, він стежив за хворими, поглядаючи на своїх суворим оком, а на чужих — лихим. Владно, мов капітан у морі, розпитував кожного, наганяв жах на новачків, або ж викликав у них усмішку.

Одного дня, коли він прямував до лікарні, йдучи так швидко, що широкі поли старого сюртука розвівалися, мов крила, його раптом спинив оклик:

— Докторе!

Бонфій обернувся. На його худому обличчі, поораному некрасивими глибокими зморшками, які видавалися чорними, зарослому сивуватою, вряди-годи стриженою бородою і від того наче брудному, розлилася силувана усмішка, й він зняв шовковий, геть потертий, засмальцьований, весь у плямах циліндр, який прикривав довге, чорне, з сивиною волосся, неначе присипане перцем і сіллю — "перцем і сміттям", як казав його суперник лікар Латон. Потім ступив крок уперед, вклонився й пробурмотів:

— Добридень, пане маркіз, як ви себе почуваєте сьогодні?

Маркіз де Равенель, маленький, вишукано одягнений чоловік, подав лікареві руку й відповів:

— Прекрасно, докторе, прекрасно, чи принаймні непогано. Поперек мене ще мучить, але загалом мені краще, набагато краще, а я ж іще тільки десять ванн прийняв. Торік мені полегшало тільки на шістнадцятій, пам’ятаєте?

— Аякже, чудово пам’ятаю.

— Та я не це хотів вам сказати. Сьогодні вранці приїхала моя дочка, і я хочу поговорити з вами передусім про неї, бо мій зять, пан Андермат, Вільям Андермат, банкір…

— Так, я знаю.

— У мого зятя є рекомендаційний лист до доктора Латона. А я вірю тільки вам і дуже прошу вас зайдіть, будьте ласкаві, до готелю, перш ніж… ну, ви розумієте… * Я вважав за краще сказати вам про це одверто… Ви зараз незайняті?

Лікар Бонфій, дуже схвильований, дуже занепокоєний, надів капелюха. І одразу ж відповів:

— Так, я вільний. Хочете, щоб я пішов з вами?

— Ну, звісно.

І, повернувши від лікарні, вони швидко пішли вгору крученою алеєю, яка вела до брами "Сплендід-готелю", збудованого на схилі гори, щоб приїжджі могли милуватися краєвидом.

На другому поверсі готелю зайшли до вітальні, суміжної з кімнатами сімей Равенеля та Андермата. Маркіз лишив лікаря самого, а сам пішов по дочку.

Дуже скоро повернувся разом з нею. То була молода білява жінка, маленька, бліда, дуже гарна; риси її обличчя здавались дитячими, але сині очі дивилися сміливо й пильно, і цей рішучий погляд надавав крихітній, тендітній істоті чарівної твердості і своєрідності. Нічого серйозного у неї не було — кволість, сум, безпричинні сльози, приступи незбагненного гніву, одним словом, недокрів’я. Головне, їй хотілося мати дитину, якої вона марно сподівалася два роки свого подружнього життя.

Доктор Бонфій запевняв, що анвальські води вельми ефективні, і тут же заходився писати, що і як треба приймати.

Його приписи мали страшний вигляд обвинувального акта.

На великому білому аркуші шкільного паперу вони шикувалися численними параграфами по два-три рядки кожен, написані стрімким почерком з настовбурченими, подібними до гострого паліччя, літерами.

Мікстури, пілюлі, порошки, які треба було приймати натщесерце, вранці, опівдні, або ввечері, грізно йшли одне за одним.

Здавалося, там було сказано: "Зважаючи на те, що п. X хворіє на хронічну, невигойну й смертельну недугу, йому приймати:

1. Хінін-сульфат, від якого він оглухне і втратить пам’ять;

2. Бромистий калій, що зіпсує йому шлунок, ослабить усі здібності, вкриє шкіру прищами і наповнить видох смородом;

3. Йодистий калій, який, висушивши всі секреційні залози, не виключаючи й мізкових, скоро зробить з нього немічного, недоумка;

4. Саліциловий натр, лікувальні якості якого ще не вивчено, але який, очевидно, викличе наглу смерть хворого.

І водночас:

Хлораль, що призводить до божевілля, беладонну, яка вражає зір, всілякі рослинні витяжки і мінеральні сполуки, що псують кров, руйнують органи, роз’їдають кістки і вбивають тих, кого помилувала хвороба".

Він писав довго, з одного і другого боку аркуша, потім підписався, немов суддя під смертним вироком.

Молода жінка сиділа навпроти, дивилась на нього, і куточки її уст здригалися від стримуваного сміху.

Коли Боафій, глибоко вклонившись, вийшов, вона взяла густо поцяткований чорнилом аркуш, зім’яла його, кинула в камін і сказала, давши, нарешті, волю своєму сміхові:

— Ох тату, де ти викопав цього допотопного типа? Та це ж якийсь лахмітник! О!.. Це тільки ти можеш — знайти лікаря з дореволюційних часів!.. О! Який він смішний… і брудний… атож… брудний… мабуть, замазурив мою ручку, якою писав…

Відчинилися двері, почувся голос пана Андермата: Заходьте, докторе". І ввійшов лікар Латон. Стрункий, худорлявий, пристойний, невизначеного віку, елегантно одягнений, з шовковим циліндром у руці — такі циліндри носили майже всі лікарі овернських курортів — цей паризький лікар, безбородий і безвусий, скидався на актора, що відпочиває на дачі.

Маркіз, зніяковівши, не знав, що казати й робити, а дочка його вдавала, ніби кашляє в хусточку, аби не засміятися в обличчя новому гостеві. Потім жестом запросила його сідати, і Латон, невимушено вклонившись, сів. Пан Андермат, що прийшов із ним, докладно розповів йому про стан своєї дружини, про її недуги й усі симптоми їх, виклав думку паризьких лікарів, з якими вони радились, і свою власну думку, що спиралась на особливі міркування, висловлені спеціальними термінами.

Це був ще зовсім молодий чоловік, єврей, неабиякий ділок. Він займався всякими справами і в усьому виявляв дивовижну гнучкість розуму, кмітливість і влучність думки. Низенький, лисий, опецькуватий, схожий на пухляве немовля, з товстими руками і короткими ногами, він мав аж надто свіжий, але не зовсім здоровий вигляд і говорив навдивовижу легко.

З дочкою маркіза де Равенеля він одружився, щоб поширити свої спекуляції на ті кола, до яких він не належав.