Монт-Оріоль - Сторінка 2

До того ж маркіз мав близько тридцяти тисяч франків прибутку і тільки двох дітей; але Андермат, якому на час одруження було щонайбільше тридцять років, мав уже п’ять чи шість мільйонів, а вклав у різні починання, стільки, що мав одержати ще мільйонів десять — дванадцять. Маркіз де Равенель, людина безхарактерна, нерішуча і нестійка, спочатку з гнівом відкинув освідчення Андерма-та, обурюючись від самої думки про те, щоб його дочка вийшла за іудея; але згодом, після шестимісячного опору, поступився під тиском купи золота, тільки поставив умову, щоб діти виховувались у католицькій вірі.

Але дітей не було. І тоді маркіз, який уже два роки приїздив на анвальські води й був дуже задоволений, згадав, що брошура лікаря Бонфія обіцяла лікування й від безплідності.

Отож він викликав свою дочку, з якою приїхав і зять, аби влаштувати її і передати, за порадою паризького лікаря, під догляд доктора Латона. Андермат одразу ж розшукав його, і ось тепер старанно перелічував ознаки недуг своєї дружини. А на закінчення сказав, як мучиться він од того, що не збувається його надія стати батьком.

Доктор Латон дав йому можливість договорити до кінця, а потім звернувся до молодої жінки:

— Ви нічого не додасте, пані?

Вона серйозно відповіла:

— Ні, добродію, нічого.

Він сказав:

— Тоді, будьте ласкаві, зніміть свою дорожню сукню та корсет і надіньте звичайний білий пеньюар, зовсім білий.

Жінка здивувалась, і Латон жваво пояснив свою систему:

— Боже мій, пані, це дуже просто. Колись думали, що всі хвороби — від зіпсованої крові чи якоїсь органічної вади; а тепер ми вважаємо, що в багатьох випадках, особливо таких, як у вас, оті невиразні недуги, що мучать людину, і серйозніші, навіть дуже серйозні, смертельні, можуть виникати тільки тому, що якийсь орган з якихось причин, — а їх легко встановити — розвивається ненормально, на шкоду сусіднім, порушує гармонію та рівновагу в людському тілі, змінює або затримує його функції, перериває діяльність усіх інших органів.

Здуття шлунка буває достатньо, щоб припустити недугу серця, яке не може вільно стискатись і через те починає битися бурхливо, неправильно, часом навіть з перебоями. Розширення печінки або деяких залоз може спричинитися до таких пошкоджень, що їх не вельми спостережливі лікарі приписують безлічі сторонніх причин.

Отож найперше ми повинні встановити, чи всі органи у хворого мають нормальний розмір, і чи всі вони на своєму місці, бо якась дрібниця може підірвати здоров’я людини. Тому, з вашого дозволу, пані, я ретельно огляну вас і позначу на вашому пеньюарі межі, розміри та розміщення ваших органів.

Поклавши циліндра на стілець, Латон говорив з видимим задоволенням. Широкий рот його при тому утворював на поголених щоках дві глибокі зморшки, що надавали лікареві вигляду якогось духівника.

Андермат був захоплений.

— От, от! — вигукнув він. — Це чудово, дуже дотепно, дуже по-новому, дуже сучасно.

"Дуже сучасно" в його устах було найвищою похвалою.

Молода жінка, яку все це дуже розсмішило, підвелась і пішла до своєї кімнати; за кілька хвилин вона повернулася в білому пеньюарі.

Лікар велів їй лягти на канапу, і, діставши з кишені олівця, що писав чорним, червоним та синім, заходився вислухувати й вистукувати свою нову пацієнтку, позначаючи кожне своє спостереження кольоровими рисками на пеньюарі.

За чверть години такої роботи її пеньюар став схожий на географічну карту, де були позначені суходоли, моря, миси, річки, держави та міста і всі їхні назви, бо над кожною демаркаційною лінією лікар писав двоє-троє латинських слів, зрозумілих тільки йому самому.

Вислухавши у пані Андермат всі внутрішні шуми, всі глухі й гучні авуки, які виникали, коли він то в одному, то в іншому місці простукував її, Латон витягнув поділений за алфавітом нотатник у червоній шкіряній оправі з золотим обідком і зазирнув у табличку, розгорнув книжечку і записав: "Огляд 6347. Пані А… 21 рік".

Потім він знову почав розглядати свої різноколірні позначки на пеньюарі і, розшифровуючи, як єгиптолог ієрогліфи, переніс їх до записника.

Скінчивши, заявив:

— Нічого небезпечного, все в нормі, якщо не брати до уваги маленького, зовсім маленького відхилення, що зникне після тридцяти вуглекислих ванн. Крім того, щоранку, до обіду, ви питимете по півсклянки води. Більше нічого. За чотири-п’ять днів я навідаюсь до вас.

Потім він підвівся, попрощався і вийшов так швидко, що всі здивувалися. То була його манера — так раптово виходити, його шик, оригінальність. Латон вважав, що це вельми гарний тон, і був певен, що справляє цим сильне враження на хворих.

Пані Андермат підбігла до дзеркала, глянула і зайшлася дзвінким дитячим сміхом:

— Ох, які ж вони кумедні, які смішні! Скажіть, може, тут є ще один? Я хочу негайно його бачити! Віль, піди до нього! Певно ж, тут є ще й третій, я хочу його бачити.

Чоловік здивовано спитав її:

— Як це третій, чому третій?

Маркіз мусив пояснити, перепрошуючи, бо він побоювався зятя. Він розповів, що доктор Бонфій прийшов до нього, а він привів його до Христіани, щоб знати його думку, бо дуже довіряє цьому досвідченому старому лікареві, який тут народився і сам відкрив це джерело.

Андермат, знизавши плечима, сказав, що його дружину лікуватиме тільки доктор Латон; це збентежило маркіза, і він почав міркувати, як залагодити справу, не прогнівавши свого дражливого лікаря.

Христіана спитала:

— Гонтран тут?

То був її брат.

Батько відповів:

— Так, уже чотири дні як приїхав із своїм приятелем, Полем Бретіньї, про якого часто згадував. Вони разом подорожують по Оверні. Побували вже на Мон-Дорі і в Ла Бурбулі, а наприкінці того тижня вирушать далі до Кан-талю.

Потім він спитав дочку, чи не хоче вона до сніданку відпочити після ночі, проведеної в поїзді, але Христіана сказала, що чудово виспалась у спальному вагоні і тепер тільки переодягнеться — на це їй досить однієї години, а потім вона хоче оглянути село і водолікарню.

Батько та чоловік пішли в свої кімнати, чекаючи, поки молода жінка збереться.

Незабаром вона їх покликала, і всі троє разом вийшли з готелю. Христіану відразу ж зачарувало село, що розкинулось серед лісу, в цій глибокій улоговині, неначе замкнуте з усіх сторін високими, як ті гори, каштанами. Ці чотирьохсотлітні велетні височіли скрізь — перед ворітьми, на подвір’ях, по вулицях; і всюди були фонтани — стоїть собі чорний камінь, у ньому дірочка, а з тої дірочки прозорою цівкою б’є вода і дугою падає в жолоб. Гострий запах зелені і стаєнь стояв під крислатими деревами;

овернки повагом ходили по вулицях або стояла біля своїх хат, і, заткнувши за пояс кужіль з чорною вовною, проворно пряли. На них були короткі спідниці, з-під яких виглядали худі ноги в синіх панчохах, корсажі з шлейками, полотняні сорочки з широкими рукавами, з яких виступали жилаві, сухі, кощаві руки.

Зненацька десь поблизу почулась якась чудна, деренчлива музика. Здавалось, що то хрипко звучить стара, розбита катеринка.

Христіана скрикнула:

— Що це таке?

Батько засміявся.

— Оркестр у казино. їх там четверо, а стільки гамору.

І підвів її до червоної, наліпленої на стіні якоїсь ферми

афіші, де чорними літерами оповіщалося:

АНВАЛЬСЬКЕ КАЗИНО

Субота, 6 липня Директор пан Петрюс Мартель з Одеона

Великий концерт під диригуванням маестро Сен-Ландрі (друга премія Консерваторії). Партію рояля виконує пан Жавель (перша премія Консерваторії).

Флейта — пан Нуаро (лауреат Консерваторії).

Контрабас — пан Нікорді, лауреат Брюссельської королівської Академії.

Після концерту велика вистава ЗАБЛУДИЛИСЯ В ЛІСІ Комедія на одну дію пана Пуантійє Дійові особи:

П’єр де Лапуант — пан Петрюс Мартель з Одеона.

Оскар Левейє— пан Птінівель з Водевіля.

Жан — пан Лапальм. з Великого театру в Бордо.

Філіппіна — панна Одлен з Одеона.

Оркестром під час вистави керуватиме теж маестро Сен-Ландрі.

Христіана читала вголос, сміялася, дивувалась.

Батько сказав:

— О, вони тебе потішать. Ходімо подивимось на них.

Вони звернули праворуч і зайшли в парк. Курортники поважно, не поспішаючи, гуляли по трьох алеях, підходили до джерела, пили воду і йшли собі. Деякі сиділи на лавочках, щось малюючи на піску ціпком або парасолькою. Вони зовсім не розмовляли, здавалося, не думали ні про що, були якісь ледь живі, сонні, паралізовані курортною нудьгою. Тільки чудернацькі звуки оркестру лунали в ніжному і тихому повітрі; з’явившись невідомо як і звідки, вони линули попід густим листям і ніби приводили в рух ці похмурі постаті.

— Христіано! — гукнув хтось.

Пані Андермат обернулась і побачила брата. Він підбіг, поцілував її, потиснув руку Андерматові і, взявши сестру під руку, повів уперед, лишивши батька з зятем позаду.

Розговорилися. Брат Христіани — високий, елегантний хлопець, сміхотливий, як і сестра, жвавий, як батько, був байдужий до всього на світі, але завжди заклопотаний однією думкою: де б дістати тисячу франків.

— Я думав, ти спиш, — казав він, — а то прийшов би тебе поцілувати. А тут ще Поль повів мене вранці до Турноельського замку.

— Що це за Поль? Ага, твій приятель!

— Поль Бретіньї. Ах, ти ж не знаєш його. Зараз він приймає ванну.

— Він хворий?

— Ні. А проте лікується. Недавно він був закоханий.

— І тому приймає вуглекислі — так, здається, їх називають? — ванни, щоб видужати?

— Авжеж. Робить усе, що я скажу. О, він дістав таку глибоку рану. Це хлопець надзвичайний, просто несамовитий! Мало не вмер. І її хотів убити. Вона актриса, відома актриса. До нестями любив її. А вона, ясна річ, зраджувала його. Була жахлива драма. От я й забрав його сюди. Тепер він почуває себе вже краще, але все ще думає про неї.

Сестра, слухаючи його, посміхалась, а потім, споважнівши, сказала:

— Цікаво було б його побачити.

Одначе для неї слово "любов" мало що важило. Іноді Христіана думала про любов, як бідна жінка, живучи в злиднях, думає про перлове намисто чи діамантову діадему, на мить запалюючись бажанням мати таку доступну для інших, але недосяжну для неї річ. Уявляла собі любов, як у тих кількох романах, що прочитала на дозвіллі, але не надавала їй великого значення. Вона мало про що мріяла, бо вродилася з щасливою, спокійною, невибагливою душею; і хоч уже два з половиною роки як одружилась, а все ще не збудилася від того сну, в якому перебувають молоді наївні дівчата, від сну серця, думки і почуття, що триває у деяких жінок до самої смерті.