Монт-Оріоль - Сторінка 5

- Гі де Мопассан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль.

Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: "Ану ж бо, синку, треба кінчати". І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: "Треба ж кінчати". Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить "Колоша", і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному дереву бочки — визначає по звуку, чи набагато менше стало в ній вина.

Маркіз запитав:

— Це вони длубаються там, біля скелі?

— Так, так, вони.

Саме в цю мить обидва Оріолі швидко відійшли від начиненого порохом каменя, і вся юрба, що оточувала їх, кинулася врозтіч, як розгромлене військо. Всі бігли в напрямі до Ріома та Анваля і велика скеля, що розділяла виноградник навпіл, тепер самотньо височіла на кам’янистому пагорку, порослому травою, бо земля навколо неї була ще не оброблена.

Юрба на горі, тепер така ж густа, як і внизу, затремтіла від радісного нетерпіння, і гучний голос Петрюса Мартеля оповістив:

— Увага! Гніт уже горить.

Христіана затремтіла в напруженому чеканні. Але доктор прошепотів позаду неї:

— Ну, якщо вони заклали весь той шнур, що купували при мені, то його стане хвилин на десять.

Усі дивилися на камінь; раптом до нього підбіг чорний песик, якась шавка. Він оббіг кругом, понюхав і, певно, вловив якийсь підозрілий запах, бо почав щосили дзявкати, випроставши лапи, витягши хвоста, настовбурчивши шерсть на спині і нашорошивши вуха.

Сміх пробіг по натовпу, жорстокий сміх; сподівались, що собака не втече — не встигне. Потім почали гукати пса, чоловіки свистіли, жбурляли камінці, але вони не долітали, падали напівдорозі. Та песик стояв на тому ж місці і, дивлячись на скелю, шалено гавкав.

Христіану кинуло в дрож. її охопив гнітючий страх від думки, що собачку розірве вибухом; радість молодої жінки зів’яла, їй хотілося піти геть; пошепки, здригаючись від жаху, вона нервово лепетала:

— О Боже мій! О Боже мій! Його вб’є! Я не хочу бачити! Не хочу! Не хочу! Ходімо звідси…

її сусід, Поль Бретіньї, раптом підвівся і, не кажучи ні слова, щосили помчав на своїх довгих ногах униз, до скелі.

Почулися крики, сповнені жаху. В юрбі зчинився переполох, а песик, побачивши, що до нього біжить якийсь високий чоловік, сховався за скелю. Поль погнався за ним; собака перебіг на другий бік, і хвилину чи дві вони бігали навколо каменя, появляючись то з правого боку, то з лівого, ніби граючись у схованки.

Побачивши, нарешті, що собаки йому не впіймати, Бретіньї кинувся вгору по схилу, а песик знову люто загавкав.

Гнівні вигуки зустріли засапаного сміливця, бо люди не прощають тим, хто примусив їх тремтіти від страху. Хрис-тіані захопило дух від хвилювання, серце її несамовито калатало і вона притиснула руки до грудей. Геть розгубившись, молода жінка запитала:

— Вас хоч не поранено?

А Гонтран сердито кричав:

— Він збожеволів, цей осел! Завжди тільки дурниці робить! Я ще не бачив такого йолопа!

Раптом земля здригнулася, здибилася. Оглушливий вибух, підхоплений луною, струснув цілий край, з добру хвилину розлягався у горах, мов гарматні постріли.

Христіана побачила тільки, як посипався камінний град, і високий стовп куряви, здійнявшись угору, осідав на землю.

Одразу ж почулися пронизливі крики, і юрба, що стояла на горі, хвилею ринула вниз. Гурт кухарчуків вистрибом летів з пагорба, випередивши загін комедіантів, на чолі з Петрюсом Мартелем.

Три парасольки — синя, червона й біла — ледве втрималися: лавина мало не знесла їх.

І всі бігли — чоловіки, жінки, селяни, городяни. Падали, підводились і знову бігли, а два людські потоки, щойно відкинуті страхом, тепер знову котились по дорозі назустріч один одному, до місця вибуху, щоб зіткнутися і злитися там.

— Почекаймо трохи, поки вгамується ця цікавість, — мовив маркіз, — а тоді й собі підемо поглянути.

Інженер Обрі-Пастер, який ледве-ледве підвівся, сказав:

— А я піду по стежках назад у село. Мені тут більше нічого робити.

Він потиснув усім руки, вклонився і пішов.

Доктор Онора зник. Зайшла мова про нього. Маркіз дорікнув синові:

— Ти знаєш його тільки три дні, а весь час кепкуєш з нього; зрештою, ти образиш його.

Але Гонтран знизав плечима:

— О, це ж мудрець, славний скептик! Повір мені, він не розсердиться. Коли ми буваємо самі, то й він глузує, висміює всіх і все, починаючи з своїх хворих і тутешніх вод. Я подарую тобі почесний абонемент на купелі, якщо ти колись помітиш, що він розсердився на мої жарти.

Тим часом у долині, на місці розваленої скелі, зчинилося якесь незвичайне сум’яття. Величезна юрба клекотіла, люди штовхалися, галасували, — певно, чимось вражені, схвильовані.

Андермат, як завжди енергійний і цікавий, усе допитувався:

— Що це з ними? Що там сталося?

Гонтран сказав, що піде подивитись, і рушив униз. А Христіану це вже не цікавило, вона думала про свого несамовитого сусіда — коли б шнур був коротший, його ж убило б, розтрощило б камінням, і все тому, що вона злякалася за життя песика. Певно, цей чоловік і справді шалений і гарячий, якщо так безглуздо ризикує собою на догоду незнайомій жінці.

А по дорозі люди видно було вже бігли до села. Маркіз і собі поцікавився:

— Що там з ними?

А Андермат не витримав, теж подався вниз.

Гонтран махав їм з долини, щоб ішли до нього.

Поль Бретіньї сказав:

— Дозвольте, пані, запропонувати вам руку?

Христіана взялася за його руку і відчула, що вона міцна,

ніби залізна, ноги ковзались по нагрітій сонцем траві, і жінка йшла довірливо, мов на поручні, спираючись на руку супутника.

А Гонтран прямував назустріч, кричав:

— Там джерело. Після вибуху забило джерело!

І всі троє влилися в юрбу. Поль і Гонтран, ідучи попереду, розштовхували ліктями цікавих і, не зважаючи на ремство, прокладали дорогу для Христіани та її батька.

Пройшовши серед безладно розкиданого каміння — гострого, побитого, чорного від пороху — вони підступили до ями; там клекотіла брудна вода, стікаючи під ногами цікавих до річки. Андермат був уже тут: спритно пробившись крізь натовп — а спритності, як казав Гонтран, йому не бракувало — стояв і пильно дивився на воду, що била з-під землі і розливалася довкола.

Доктор Онора стояв навпроти, по другий бік ями і теж дивився на воду, неначе знудьговано дивуючись. Андермат сказав йому:

— Треба було б покуштувати, може, це мінеральна вода.

Лікар відповів:

— Певно, що мінеральна. Тут усі води мінеральні. Скоро цих джерел тут буде більше, ніж хворих.

Андермат наполягав:

— Але її неодмінно треба покуштувати.

Лікаря це зовсім не турбувало:

— Треба хоч почекати, поки вона стане чистіша.

Кожному кортіло подивитися. Ті, що стояли позаду,

напирали на передніх, штовхали їх просто в болото. Якась дитина впала в калюжу, почувся сміх.

Оріолі, батько й син, теж стояли тут, зосереджено спостерігаючи цю несподівану оказію, ще не знаючи що й думати. Батько був високий, худорлявий, з кощавим поголеним лицем, суворим лицем селянина; а син ще вищий — справжній велетень, теж худий, був з вусами і скидався трохи на солдата, трохи на виноградаря.

Вода все прибувала, все більше бралася пухирцями і ставала ясніша.

Натовп зненацька заворушився, і з нього вийшов доктор Латон, несучи в руці склянку. Він поспішав — геть спітнів, захекався — і раптом зупинився, неначе остовпів, побачивши свого колегу, доктора Онора, який стояв біля нового джерела, поставивши ногу на край ями, як той генерал, що перший увірвався в захоплену фортецю.

Важко дихаючи, Латон запитав

— Ви куштували її?

— Ні. Жду, коли стане чистіша.

Тоді доктор Латон набрав склянкою води і ковтнув зосереджено й глибокодумно, як дегустатори куштують вино.

— Чудова вода! — сказав, нічим не ризикуючи, і подав склянку суперникові: — Покуштуєте?

Але доктор Онора, який зовсім не любив мінеральних вод, відповів, усміхаючись:

— Дякую! Досить того, що ви оцінили. Я знаю її на смак.

Він знав на смак усі ці води й теж цінив їх, тільки по-своєму. Потім обернувшись до дядечка Оріоля, мовив:

— Вашого винця вона не варта!

Старий був потішений.

Христіані вже набридло дивитись, і їй захотілося піти звідси. Брат і Поль знову проклали їй дорогу крізь натовп. Вона йшла за ними, спираючись батькові на руку. І раптом посковзнулася, мало не впала; глянувши під ноги, побачила, що наступила на закривавлений шматок м’яса, вкритий брудною від липкої грязі чорною шерстю — все, що лишилося од песика, розшматованого вибухом і розтоптаного юрбою.

їй забило дух; вона так розхвилювалася, що не могла утримати сліз, і, витираючи хусточкою очі, шепотіла:

— Бідний песик, бідний песик!

Хотілося нічого більше не чути, мерщій піти звідси, замкнутись у кімнаті. День, що так добре почався, скінчився для неї сумно. Чи не було це поганою прикметою? Її знічене серце шалено калатало.

Вони йшли тепер самі, і позаду раптом побачили циліндр і поли сюртука, що маяли мов чорні крила. То був доктор Бонфій, останнім узнавши про новину, поспішав із склянкою в руці, як і доктор Латон.

Уздрівши маркіза, він спинився.

— Що там таке, пане маркізе? Мені сказали… джерело?.. Мінеральне джерело?..

— Так, любий докторе.

— Багато води?

— Багато.

— А… а… вони вже там?

Гонтран поважно відповів:

— Ну звичайно. Доктор Латон навіть зробив аналіз. Тоді доктор Боифій побіг далі, а Христіана, яку трохи

розважила й потішила його поява, сказала:

— Ні, не піду я в готель, ходімо посидимо в парку. Андермат лишився біля джерела — дивився, як тече вода.

III

Увечері за столом у Сплендід-готелі було гамірно. Всі жваво говорили про скелю, про вибух і джерело. А обідало ж там небагато людей — чоловік двадцять — усі звичайно мовчазні, тихі — хворі, що марно лікувалися вже на всіх відомих водах і тепер шукали щастя на нових курортах.