Монт-Оріоль - Сторінка 6

- Гі де Мопассан -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

В тому кінці столу, де були Равенелі і Андермати, сиділи ще Монекю — батько, маленький, геть сивий чоловік, і дочка, висока бліда дівчина, яка іноді вставала й виходила, лишивши недоїдену страву; а далі — товстун Обрі-Пастер, колишній інженер, подружжя Шофури — одягнуті в чорне чоловік і жінка, яких можна було щодня побачити в парку, де вони катали в колясці свою дитину-каліку, мати й дочка Пай, обидві вдови, обидві високі, повногруді, крижасті. "От бачите, — казав Гонтран, — вони з’їли своїх чоловіків, і це їм завадило на шлунок". Вони й справді лікувалися від хвороби шлунка.

Далі сидів чоловік з червоним, як цегла, обличчям — пан Рік’є, у якого теж був розлад травлення; за ним — інші безбарвні особи з тих мовчазних курортників, які нечутно заходять до їдальні готелю — жінка попереду, чоловік позаду, — з порога вклоняються всім і несміливо й скромно сідають на свої місця.

Другий край столу був порожній, хоч там стояли тарілки й прибори для майбутніх гостей.

Андермат говорив дуже піднесено. Вдень він розмовляв з доктором Латоном і той між іншим розвивав задуми щодо майбутнього Анваля.

Латон завзято й переконливо вихваляв цілющі властивості анвальської води, багато кращої, ніж шатель-гійонсь-ка, яка за останні два роки стала дуже популярна.

Отже, праворуч від них — Руайя, — ще недавно глухий закуток, а нині відомий курорт, ліворуч — джерело Ша-тель-Гійон, яке теж прославилось останнім часом! А що ж тоді можна зробити з Анваля, якщо вміло взятися!

Звертаючись до інженера, Андермат говорив:

— Так, так, добродію, треба тільки уміло взятися. Тут усе залежить від кмітливості, тактовності, уміння пристосовуватись і сміливості. Щоб створити курорт, треба зробити йому рекламу, а для реклами треба, щоб цим ділом зацікавились паризькі медичні світила. Мені, добродію, завжди щастить, бо в своїх починаннях я завжди шукаю практичний засіб, саме той, що приводить до успіху в кожному окремому вииадку; і поки я його не знайду, то нічого не починаю, жду. Мати воду — цього ще мало, треба, щоб її пили; а щоб її пили, не досить самому кричати в газетах і скрізь, що вона незрівнянна! Треба, щоб про це довірливо сказали люди авторитетні, які мають вплив на тих, хто повинен пити цю воду, на хворих, котрі нам потрібні,— на страшенно довірливу публіку, яка платить за ліки, — треба, щоб про це говорили лікарі. Звертайтесь до суду тільки через адвокатів, — він слухає тільки їх; звертайтесь до хворого тільки через лікарів — він слухає тільки їх.

Маркіз, що дуже захоплювався практичним і здоровим розумом свого зятя, скрикнув:

— Ах, це правда, правда! Ви, голубе, тут єдиний, хто так правильно міркує.

Андермат збуджено вів далі:

— Тут можна розбагатіти. Місцевість чудова, клімат прекрасний; одне тільки турбує мене: чи вистачить нам води? Бо діло зроблене наполовину, нічого не дає! Нам потрібна велика водолікарня, отже, і дуже багато води, щоб ванну могли приймати одночасно чоловік двісті, вода має текти швидко й безупинно; а цих джерел — і нового, й старого вистачить хіба що на п’ятдесят ванн, що б там не казав доктор Латон…

Обрі-Пастер перервав його:

— О, води я вам дам скільки завгодно.

Андермат здивувався:

— Ви?

— Атож, я. Вас це дивує? Зараз поясню. Торік у цей час я теж був тут: анвальські ванни мені дуже помагають. Так от якось уранці, коли я відпочивав у себе в кімнаті, до мене завітав один добродій, такий собі товстун. Голова правління нашого курорту. Він був страшенно стурбований, і ось чому. Джерело Бонфія стало таке маловодне, що боялися, як би воно зовсім не зникло. Знаючи, що я гірничий інженер, він і прийшов спитати, чи не доберу я способу, аби врятувати їхнє діло.

От я й узявся вивчати геологічну структуру місцевості. Ви знаєте, що давно колись тут відбувалися струси, які призвели до всіляких перетурбацій і різного розташування порід.

Мені треба було встановити, звідки йде мінеральна вода, крізь які тріщини, визначити напрям, походження і природу цих тріщин.

Спершу я вельми ретельно оглянув водолікарню й побачив у кутку стару водогінну трубу, нею вже не користувались, і вона була майже зовсім забита вапняковими відкладеннями. Виходить, розчинені у воді солі осідали на стінах труби і скоро забили її. Так само мало статись і з природними каналами, бо під грунтом тут усюди граніт. Отже, джерело Бонфія забилося, та й годі.

Треба було знайти, де це сталося. Всі, звичайно, шукали б вище від того місця, де джерело виходить на поверхню. А я місяць усе ретельно оглядав, досліджував, обмірковував, а тоді почав шукати і знайшов джерело на п’ятдесят метрів нижче. І от чому.

Я вже сказав, що насамперед треба було визначити походження, природу і напрям гранітних тріщин, по яких тече вода. Нетрудно було встановити, що ці тріщини йдуть з долини догори, а не згори в долину, йдуть похило, ніби дах, — певно, долина осіла, потягнувши за собою і нижні передгір’я. Отже, вода тут тече не вниз, а підіймається по щілинах між гранітними шарами вгору. Я знайшов і причину цього несподіваного явища.

Давно колись Лімань — широка, скільки сягає око, рівнина, утворена піщаними та глинистими відкладеннями — лежала на рівні першого гірського плато, але внаслідок геологічної будови свого підгрунтя, осіла, потягнувши за собою, як я вже казав, найближчі передгір’я. І від того гігантського осідання якраз на межі між м’якими породами та гранітом утворилась величезна глиняна загата, глибоченна і непроникна для води.

І ось що ми маємо.

Мінеральна вода появляється в жерлах колишніх вулканів. Та, що тече здалека, по дорозі остигає і виходить на поверхню холодна, як звичайні джерела; а та, що тече з ближчих жерл, б’є з-під землі ще тепла, і її температура різна, — залежно од відстані до підземного вогнища. А ось як вона йде. Спускається глибше й глибше, аж поки не натрапить на німанську глинисту загату. Пробитись крізь неї вода не може і, перебуваючи під великим тиском, шукає собі виходу. Натрапивши на похилі щілини в граніті, вона вривається туди і підіймається на поверхню. Тут знову набирає початкового напрямку й тече далі в долину, як звичайний струмок. Додам іще, що ми не знаємо й сотої частки мінеральних вод цієї долини. Відкриваємо тільки ті, що вибиваються на поверхню. А інші течуть собі по гранітних щілинах і, дійшовши до кінця гранітних каналів, зникають: їх вбирає грубий шар обробленої, вкритої рослинністю землі.

Звідки я роблю такі висновки.

По-перше, щоб мати воду, її треба шукати за нахилом та напрямом гранітних нашарувань.

По-друге, щоб вода не зникла, треба не давати тріщинам закупорюватись вапняковими відкладеннями, а для цього продовбати штучні колодязі й ретельно доглядати їх.

По-третє, щоб перейняти сусідське джерело, треба відвести його воду, зробивши свердловину до тієї ж гранітної тріщини, тільки не вище від виходу джерела, а нижче, і, зрозуміло, до глинястої загати, яка примушує воду підійматись.

З цього погляду відкрите сьогодні джерело б’є в чудовому місці — за якихось кілька метрів од загати. Якщо б хто захотів побудувати нову водолікарню, то це треба робити саме тут.

Коли він кінчив, за столом запала тиша.

Захоплений Андермат сказав тільки:

— Ось що значить заглянути за куліси, — вся таємничість зникає. Ви золота людина, пане Обрі-Пастер.

Крім нього, ще тільки маркіз та Поль Бретіньї зрозуміли, про що йдеться. Гонтран нічого не чув. А інші, розпустивши вуха і дивлячись у рот інженерові, слухали, ошелешені від подиву. Особливо дивувалися мати й дочка Пай — люди вельми побожні, вони побоювались, чи немає чогось противного релігії в такому поясненні явища, посланого від Бога й здійсненого його таємничою волею. Мати сказала:

— Дивні діла твої, Господи.

Жінки, що сиділи посередині, схвально кивнули головами, бо їх теж збентежила почута незрозуміла мова 06-рі-Пастера.

Пан Рік’є, чоловік з цеглистим обличчям, заявив:

— Хай вона тече звідки завгодно, ця анвальська вода, з вулканів чи з місяця, — я ось уже десять днів її п’ю, а ніякої полегкості не відчуваю.

Подружжя Шофур запротестувало — їхня дитина почала ворушити правою ніжкою, чого ні разу не траплялось за всі шість років, відколи її лікують.

Рік’є відказав:

— Це, хай йому чорт, свідчить тільки про те, що в нас різні хвороби, а зовсім не про те, що анвальська вода гоїть шлункові захворювання.

Він, здавалося, лютував у розпачі від цієї нової марної спроби.

Але пан Монекю теж озвався від імені своєї дочки і сказав, що ось уже тиждень, як вона перетравлює їжу і їй уже не доводиться щоразу виходити посеред обіду з-за столу.

А його висока дочка почервоніла, вткнулася носом у тарілку.

Обидві вдови теж почували себе краще.

Почувши це, Рік’є розсердився і різко повернувся до них:

— Це у вас, чи що, хворий шлунок?

Ті відповіли разом:

— Авжеж, пане. Ми не перетравлюємо ніякої їжі.

Рік’є аж підстрибнув на стільці і, затинаючись, сказав:

— Ви… ви… Та на вас тільки глянути… Видно, забагато їсте.

Пай-мати люто відмовила:

— Зате щодо вас, добродію, ніяких сумнівів немає: ваша вдача свідчить про зіпсований шлунок. Недарма кажуть, що люди з добрим травленням завжди привітні.

Стара худюща жінка, імені якої ніхто не знав, зауважила:

— Я думаю, що анвальська вода була б усім на користь, якби наш господар, хоч трохи пам’ятав, що годує хворих. А то, далебі, він дає нам їжу, якої не можна перетравити.

І всі за столом одразу дійшли згоди. Всіх об’єднало обурення проти хазяїна готелю, що подавав лангустів, ковбаси, вугрів з гірчичною підливою, капусту — атож, капусту й сосиски, — найнестравнішу їжу, тим людям, яким лікарі — Бонфій, Латон та Онора — приписували тільки біле, легке і ніжне м’ясо, свіжу городину й молочні страви.

і Рік’є тремтів од гніву:

— Хіба лікарі на курортах не повинні стежити за харчуванням? А вони покладаються в такому важливому ділі на якесь бидло! От нас і частують крутими яйцями, анчоусами та шинкою…

, Монекю перебив його:

— Даруйте, але моя дочка добре перетравлює тільки шинку, яку, до речі, їй і приписали Ма-Русель та Ремюзо.

Рік’є закричав:

— Шинка! Шинка! Та це ж трутизна, добродію!

Стіл одразу ж поділився на два табори: один — за, другий — проти шинки.

І почалася безконечна, щодня поновлювана дискусія про якості різних страв.

Навіть молоко викликало палкі суперечки: Рік’є сказав, що тільки-но вип’є хоч маленьку склянку, — у нього ж зразу ж починається розлад шлунку.

Тоді Обрі-Пастер, захищаючи свої улюблені страви, сердито відповів:

— Хай йому чорт, добродію, якщо у вас диспепсія, а в мене гастральгія, то ми потребуємо харчування такого ж різного, як окуляри для короткозорих та далекозорих, хоч і в тих, і в тих хворі очі.

І додав:

— А я задихаюсь, коли вип’ю склянку червоного вина, і думаю, що для людини немає нічого шкідливішого за вино.