Монт-Оріоль - Сторінка 7

Хто п’є тільки воду, той живе сто років, а ми…

Гонтран обізвався, сміючись:

— Їй-Богу, без вина й без… шлюбу життя видавалося б мені доволі пісним.

Вдови Пай опустили очі. Вони залюбки пили бордоське вино вищого гатунку, без води; а те, що обидві рано овдовіли — дочці було двадцять два роки, а матері щонайбільше сорок — немовби свідчило, що й до чоловіків своїх вони застосовували ту саму методу.

Андермат, звичайно такий балакучий, сидів і замислено мовчав. А тоді зненацька спитав у Гонтрана:

— Ви знаєте, де живуть Оріолі?

— Знаю, мені недавно показали їхній будинок.

— Може, проведете мене до них по обіді?

— Ну звісно. Мені навіть приємно буде піти з вами. Ще раз побачу тих дівчаток.

І відразу ж після обіду вони пішли, а стомлена Христіа-на, маркіз та Поль Бретіньї надумали провести вечір у вітальні.

Було ще зовсім видно; на курортах обідають рано.

Андермат взяв шурина під руку.

— Так от, любий Гонтране, — сказав, — якщо старий не опинатиметься і якщо аналіз дасть те, чого сподівається доктор Латон, то я, мабуть, заведу тут велике діло: курорт. Хочу закласти шикарний курорт!

Він спинився посеред вулиці і взяв свого спутника за вилоги піджака:

— О, ви не знаєте, яка це втіха — діло! Не купецьке чи комерційне, а справді велике наше діло! Так, так, мій любий, для того, хто добре розуміється в ділах, тут поєднується все, що приваблює людей: і політика, і війна, і дипломатія — все, все! Тут завжди треба шукати, знаходити, вигадувати, все розуміти, все передбачати, все комбінувати, на все зважуватись. У наш час великий бій можна дати, тільки воюючи з грішми. Для мене монети по сто су — то наче солдатики в червоних штанях; по двадцять франків — блискучі поручики; стофранкові білети — капітани; тисячофранкові — генерали. І я воюю, хай йому чорт! Воюю з ранку до вечора проти всіх і з усіма. Це й означає жити, жити широко, як ясили колись володарі. Ми — теперішні володарі,— авжеж, справжні і єдині володарі! Погляньте на село, на це вбоге село! Я зроблю з нього місто, білокам’яне місто, з великими готелями, де буде повно людей, з ліфтами, слугами, каретами і юрбою багатіїв, якій слугуватиме юрба бідних; і все це тільки тому, що одного вечора мені захотілось позмагатися з Руайя, що міститься праворуч, з Шатель-Гійоном, розташованим ліворуч, з Мон-Дором, Ля Бурбулем, Шатонефом, з Сен-Нектером, які лежать позад нас, і з Віші, що прямо перед нами! І я доб’юся свого, бо в моїх руках засіб, єдиний засіб, що забезпечує перемогу! Я з першого погляду побачив його так ясно, як великий полководець бачить слабку сторону ворога. В нашому ділі треба вміти керувати людьми, запалювати їх і стримувати. Сто чортів, як же весело жити, коли можеш творити такі діла! Тепер мені років на три буде забава з оцим містом. І подумайте, яке щастя, що мені трапився цей інженер, який розповів за обідом чудові речі, просто чудові, мій любий. Його міркування ясні, як день! Завдяки йому я зруйную старе акціонерне товариство, не треба й купувати його.

Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона.

Гонтран, бувало, казав: "Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють".

Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: "Вона коштує ось стільки". Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею.

Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав:

"Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі".

Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе.

Якось Гонтран запитав:

— Ну, а я скільки коштую?

Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав.

— Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп?

І той нарешті відповів:

— Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! *

І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав.

А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі.

Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився:

— Це тут.

На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм.

Гонтран спитав:

— Пан Оріоль дома?

Жінка сказала:

— Заходьте.

Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав "Пті жур-наль", напружуючи свій кволий розум, а дві дочки схилилися біля вікна над якоюсь вишивкою, початою з обох кінців.

Вони встали перші, обидві разом і здивовано дивилися на несподіваних гостей; потім здоровань Жак підвів голову, важку від розумового напруження; і нарешті прокинувся старий Оріоль, прибравши з стільця довгі ноги.

Стіни в кімнаті були голі, побілені вапном, на кам'яній підлозі стояли плетені стільці, комод червоного дерева, на стінах висіли чотири гравюри під склом, на вікнах були широкі білі завіски.

Господарі дивилися на прибульців, ті — на господарів, а служниця, підібравши до колін спідницю застигла од цікавості на порозі.

Андермат назвав себе, відрекомендував свого шурина — графа де Равенеля, низько, з підкреслено витонченою чемністю вклонився дівчатам, а тоді спокійно сів і сказав:

— Пане Оріоль, я прийшов до вас по ділу. Говоритиму без манівців, поясню прямо. Так ось. Ви відкрили на своєму винограднику джерело. За кілька днів буде аналіз води. Якщо вона нічого не варта, то на цьому, зрозуміло, кінець; а якщо аналіз покаже те, чого я сподіваюсь, то ось моя пропозиція: продайте мені цей клапоть землі і всю довколишню ділянку.

Подумайте. Ніхто, крім мене, не запропонує вам такого — ніхто! Старе акціонерне товариство от-от збанкрутує, йому не до нового будівництва, а його невдача відіб’є охоту й у інших.

Не давайте мені сьогодні ніякої відповіді, порадьтеся з сім’єю. Будуть наслідки аналізу, ви скажете свою ціну. Якщо вона мені підійде, я погоджуся, не підійде — скажу "ні" і відійду. Я ніколи не торгуюся.

Селянин, теж по-своєму людина ділова і з біса хитрий, чемно відповів, що він дуже радий, але ще подивиться, подумає, і запропонував випити по чарочці вина.

Андермат погодився; надворі вже сутеніло, і Оріоль сказав дочкам, які знову схилилися над вишиванням:

— Засвітіть-но, дівчатка.

Вони разом підвелись, вийшли до сусідньої кімнати і незабаром повернулись — одна несла дві запалені свічки, друга — чотири чарки без ніжок, чарки бідняків. Свічки з паперовими розетками були запалені вперше — певно, вони прикрашали камін у кімнаті дівчат.

Тоді встав Колос, бо до погреба ходили тільки чоловіки.

Андерматові раптом спало на думку:

— Мені б дуже хотілося побачити ваш погріб. Ви ж тут найперший виноградар, то й погріб у вас, мабуть, чудовий І

Оріоль був зворушений до глибини серця; взявши свічку, він сам повів їх. Через кухню вони вийшли на подвір’я; в сутінках тут ще видно було поставлені порожні бочки, звалені в кутку величезні гранітні жорна з дірками посередині, схожі на колеса з якоїсь здоровенної старовинної колісниці, розібраний прес для винограду — брунатного кольору, з дерев’яними гвинтами та відполірованими від тривалого користування частинами, що раптом заблищали в темряві під променем світла; а далі селянське робоче знаряддя, яке сяяло відчищеною в землі сталлю, наче зброя. Всі ці речі поступово виступали з темряви, коли старий проходив повз них, в одній руці тримаючи свічку, а другою прикриваючи її.

Тут уже пахло вином і сухими виноградними вичавками. Підійшли до дверей, замкнених на два замки. Оріоль відімкнув їх, одчинив і, ввійшовши, підняв над головою свічку, вогник її тьмяно освітив довгий ряд пузатих бочок, на яких стояв ще один ряд, уже менших. Старий спочатку показав, що цей погріб викопано в горі, потім заговорив про те, які вина зберігаються в цих бочках, з якого винограду, скільки їм років, про їхню якість, а коли підійшли до сімейного вина, він погладив бочку, немов улюбленого коня, й гордовито промовив:

— Жараж покуштуєте оцього. Ніяке вино в пляшках не варте його, ніяке — ні бордо, ні будь-яке інше.

Він по-селянському любив вино, що зберігається в бочках.

Колос, що йшов за ним із дзбаном, нахилився й повернув кран, а батько світив йому так ретельно, ніби то була якась важка і копітка робота.

Світло падало на їхні лиця, і в трму світлі старий скидався на прокурора, а син — на солдата-хлібороба.

Андермат шепнув Гонтранові:

— О, який чудовий Тенірс!

А молодик тихо відповів:

— Мені більше подобаються дочки.

Потім вони повернулись в дім.

Довелось пити вино, пити багато, щоб догодити Оріолям.

Дівчата пересіли ближче до столу й продовжували свою роботу, наче в хаті нікого й не було. Гонтран весь час поглядав на них, чи не близнята вони, що такі схожі. А втім, одна була повніша й нижча, а друга — елегантніша. Волосся в обох — не чорне, а темно-каштанове — було гладенько зачісане на прямий проділ і поблискувало при кожному русі голови.