Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 31

Одначе гекони, що мешкали в тріщинах садового муру, також намітили собі наш дім для мисливського промислу, тим-то між богомолами й геконами точилася безперервна війна. Здебільшого це були звичайні незначні сутички між окремими представниками воюючих сторін, але іноді між ними здіймались запеклі баталії. Мені пощастило стати свідком однієї з них, оскільки бойовище відбувалося у мене над ліжком і на ліжку.

За дня майже всі гекони ховалися під здутим тиньком садового муру. А коли сонце сідало й прохолодна тінь магнолії оповивала садибу, вони вистромлювали зі шпарин маленькі золотоокі голівки, з цікавістю роззирались довкола й тихенько вибирались назовні. В сутінках їхні пласкі тіла з короткими, майже конусоподібними хвостами набирали попелясто-сірого забарвлення. Обережно скрадаючись по замшілій стіні, гекони опинялися нарешті під надійним захистом виноградних лоз над верандою і терпляче очікували, коли небо зовсім стемніє і в кімнатах запалять світло. В темряві вони вирушали на полювання – хто в спальні, хто на кухню, а декотрі лишались на веранді в густому виноградному листі.

А один гекон унадився полювати в моїй спальні, і незабаром я близько познайомився з ним. Джеронімо8 (так я нарік його) нападав на комах з такою ж спритністю й кмітливістю, які були притаманні знаменитому індіанцеві. Він, безперечно, вирізнявся серед інших геконів. Почати з того, що жив Джеронімо самітником під великим каменем на клумбі з циніями, якраз під моїм вікном, і не терпів нікого біля своєї оселі. І, зрозуміло, не дозволяв нікому з геконів забиратись до моєї спальні. Увечері він прокидався раніше від інших і виповзав з-під каменя о тій порі, коли бліді промені призахідного сонця все ще осявали наш дім. По прямовисній скелі, вкритій шаруватим білим тиньком, Джеронімо стрімко видряпувався до вікна моєї спальні, витягав голову через підвіконня і з цікавістю зазирав досередини, кілька разів жваво хитнувши головою. Чи було це адресоване мені вітання, чи просто він висловлював своє задоволення тим, що за час його відсутності в кімнаті нічого не змінилось, я так і не второпав.

Ковтаючи повітря, гекон всідався на підвіконні й вичікував, коли в спальні з'явиться світло. В золотавому мерехтінні лампи його забарвлення з попелясто-сірого робилося перлисто-рожевим, і на ньому чіткіше проступав дрібний пухирчатий візерунок, а шкіра здавалася такою тонкою й прозорою, що аж просвічувалась і крізь неї ви могли бачити акуратно згорнуті, як хоботок метелика, нутрощі в його жирному животику. Очі Джеронімо спалахували завзяттям, коли він вибирався по стіні на своє улюблене місце – в лівому дальньому кутку стелі – і сидів там догори ногами, чигаючи на комаху собі на вечерю.

А пожива не барилась. Спершу прилітали комарі, мошка, сонечка (їх Джеронімо нехтував), потім – довгоніжки, золотоочки, дрібні метелики, а також солідних розмірів жуки. Отоді то Джеронімо втаємничував мене у тонкощі свого тактичного мистецтва. Коли, приміром, золотоочка, налітавшись до очманіння круг лампи, пурхала вгору й сідала на стелі, гекон у кутку одразу нашорошувався. Енергійно стріпнувши головою, він починав обережно, міліметр за міліметром, просуватись по стелі, уп'явшись в комаху палаючими очима. Дюймів за шість від бідолашної жертви гекон на секунду спинився, і я побачив, як ворушаться його пальці з присосками – це він намагався міцніше закріпитись на штукатурці. Від збудження очі його ще більше вибалушувались, кінчик хвоста злегка сіпався, а мордочка набувала кровожерного (так йому уявлялось!) виразу.

Але ось Джеронімо знову, достоту мов крапля води, плавно суне по стелі. Ледь чутне клацання – і гекон обертає голову: на мордочці вираз самовдоволеного блаженства, з рота звисають ніжки й крильця золотоочки, схожі на чудернацькі, тріпотливі вуса моржа. Джеронімо бадьоро хитає хвостом, наче пустотливий цуцик, і квапиться у свій насиджений куток, де можна спокійно повечеряти. Зір у нього напрочуд гострий, і я неодноразово спостерігав, як він, нагледівши у другому кінці кімнати крихітного метелика, підкрадався до жертви через усю стелю.

До суперників, що робили спроби заволодіти його територією, Джеронімо був нещадний. Тільки-но вони видирались на підвіконня і сідали трохи перепочити після виснажливого підйому по стіні, як з кутка долинав шерхіт, мій гекон стрімголов пересікав стелю, спускався по стіні й приземлявся на підвіконні. Не встигав прибулець оговтатись, як Джеронімо вже кидався вперед і стрибав на нього. Цікаво те, що на відміну від решти геконів він ніколи не цілив у голову чи тулуб супротивника, а кидався прямо на хвіст, хапав його щелепами і, вчепившись у нього, як бульдог, шарпав туди-сюди. Приголомшений такою підлою і незвичною манерою атаки, прибулець негайно вдавався до прадавнього способу самозахисту ящірок: лишав на полі

бою свого хвоста, а сам, чимскоріш переваливши через підвіконня, тікав униз на клумбу з циніями.

Злегка задиханий Джеронімо з переможним виглядом тримав у пащі хвіст, який все ще звивався, мов змія. Упевнившись, що його суперник зник, Джеронімо всідався вигідніше і заходжувався трощити хвоста – огидна звичка, яка мене страшенно обурювала. Проте, очевидно, це був лише своєрідний спосіб святкування перемоги, і, доки хвіст повністю не щезав у його здутому животі, Джеронімо не відчував себе щасливим.

Богомоли, що часто-густо залітали до моєї кімнати, були, як правило, досить дрібненькі. Джеронімо робив спроби полювати на них, але вони були прудкіші за нього. На відміну від інших комах, богомоли спокійно реагували на світло: замість очманіло кружляти довкола лампи, вони тихо-мирно вмощувалися десь у зручному куточку і звідти нападали на танцюючих, коли ті присідали на хвильку звести дух. Їхні витрішкуваті очі бачили так само зірко, як і геконові, тому богомоли завжди засікали його вчасно і встигали дати дьору. Однак у ніч великого бойовища Джеронімо надибав богомола, котрий не тільки не чкурнув од нього, але навіть спробував підлетіти по-ближче. Цього гекон аж ніяк не міг стерпіти.

Останнім часом мене зацікавив спосіб розмноження богомолів. Мавши нагоду якось спостерегти їхнє, треба сказати, досить варварське парування, я загорівся бажанням побачити, як вони відкладають яєчка і як виводяться личинки. Одного разу мені пофортунило: під час чергової прогулянки на узгір'ї я надибав незвичайно крупну самицю, що гордовито, мов королева, сунула через траву. Живіт у неї був роздутий, і я зрозумів, що вона при надії. Самиця зупинилась, розгойдуючись на струнких ногах, холодно зміряла мене очима й почимчикувала собі далі. Я вирішив спіймати її, щоб вона відклала яєчка в коробку, а я тоді зміг би спокійно спостерігати за їхнім розвитком.

Коли богомолиха зметикувала, що я наміряюсь захопити її в полон, вона спритно обернулась, вся підібралася, розпростерла тьмяні, жовтувато-зелені крильця і войовниче вигнула вгору зубчаті передні ноги. Забавляючись її агресивністю щодо істоти безконечно сильнішої од неї, я легенько, двома пальцями, схопив її за талію. Одразу довгі гострі передні ноги протягнулися за спину і склепились на моєму великому пальці ніби півдюжини голок загнали мені під шкіру. Я так здивувався, що упустив її з рук і сів на землю, щоб висмоктати ранку; три проколи були глибоченькі, і, коли я стиснув палець, з них виступили дрібні крапельки крові. Моя повага до комахи зросла, – вона таки вміла примусити рахуватися з собою.

Тепер я вже діяв обережніше, обома руками: однією рукою знову вхопив богомолиху за талію, а другою притримував небезпечні передні ноги. Вона безсило звивалась і норовила вкусити мене, схиляючи до руки своє хиже, гостре личко й неболяче щипаючи мою шкіру, але щелепи в неї були заслабкі, щоб дошкулити мені.

Я поселив комаху у себе в спальні, – зачинив у просторій клітці, обтягнутій марлею, прикрашеній папороттю, вересом та камінцями, де вона пересувалася легко й граційно. Назвав її Сесілі, просто так, з доброго дива, і з ранку до вечора ловив для неї метеликів. На відсутність апетиту Сесілі ніколи не скаржилась, і живіт її чимдалі більшав. І от, коли з хвилини на хвилину могли з'явитись очікувані яєчка, богомолиха якимось чином ухитрилася дременути з клітки.

Одного вечора, коли я вже сидів у ліжку й читав, Сесілі зненацька з лопотінням промчала через кімнату і важко сіла на стіну. Поблизу Джеронімо заклопотано доїдав залишки неймовірно волохатого метелика. На губах у нього стирчали пухнасті волосинки. Він одразу урвав свою трапезу і ошелешено вп'яв очі у Сесілі. Напевно, досі йому не траплялося бачити такого величезного богомола, адже Сесілі була довша за нього на добрих півдюйма. Вражений розмірами комахи, а ще більше її зухвалим вторгненням до його кімнати, Джеронімо кілька секунд сидів нерухомо, не в силі відірвати од неї погляду. А Сесілі крутила головою туди-сюди і зосереджено роззиралась довкола – достоту мов церемонна стара діва в картинній галереї.

Оговтавшись нарешті від потрясіння, Джеронімо задумав провчити нахабу. Витерши рота об стелю, він шпарко захитав головою і заметляв хвостом, силкуючись, як видно, роз'ярити себе до краю. Сесілі не звертала на нього анінайменшої уваги, спокійно зиркала собі навсібіч, злегка розгойдуючись на довгих, струнких ногах. Гекон звільна ковзав по стіні, мало не задихаючись од люті. Футів за три від богомолихи він спинився і почав підіймати лапки, одну за другою, ніби перевіряючи їхню ?надійність. Сесілі глипнула на нього з лицемірним подивом, вдаючи, що бачить уперше. Не зрушивши з місця, вона обернула голову й зиркнула через плече. Джеронімо з ненавистю дивився на неї, оскаженіло ковтаючи повітря. Сесілі холодно зміряла його вибалушеними очима і знову втупилась у стелю, немовби гекона взагалі не існувало в природі. Джеронімо присунувся ближче, зворухнув пальцями, і кінчик його хвоста сіпнувся.

Аж ось гекон стрімко кидається вперед, і – о диво! – Сесілі, що до цього моменту, здавалося, самозабутньо вивчає тріщину в штукатурці, несподівано робить карколомне сальто-мортале й приземлюється на ту саму точку; тільки тепер вона розгорнула крильця віялом, зіп'ялась на задні ноги і привела в бойову готовність передні.