Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 30

Це робилося не з метою спілкування (однаково ніхто нікого не слухав), а задля того, щоб дістати більшу насолоду від нашої кореспонденції. Щоправда, траплялось, що котрась новина з достатньою долею сенсації могла привернути до себе загальну увагу. Саме так і сталося в один із днів напровесні, коли небо було мов блакитне скло, а ми всі сиділи в ажурній тіні виноградного листя, поглинаючи свіжу пошту.

– О, симпатично... Дивіться... органді з широкими рукавами... Найліпше, мабуть, зробити це з оксамиту... а може, парчевий верх і спідниця-кльош. А ось теж мило... правда ж, буде гарно з довгими білими рукавичками і літнім капелюшком?

Пауза. Чутно лише шарудіння паперу й легкі стогони Лугареції в їдальні. Роджер позіхає, за ним по черзі позіхають обидва цуцики.

– Боже! Яка красуня!.. Ось гляньте-но... оптичний приціл, ковзний затвор... Ну й кралечка! Гм... сто п'ятдесят... не так вже й дорого... За теперішніх часів це пристойна ціна... Побачимо... дубельтівка... чокбор... так... Мені здається, на крижнів треба щось трохи важче.

Роджер з блаженним виглядом чухає спершу одне вухо, потім друге, схиляє голову набік, стиха гарчить від задоволення. В'юн лягає неподалік і заплющує очі. Нехлюй марно ганяється за мухою, клацаючи щелепами.

– Ага! У Антуана нарешті прийняли поему! У нього справжній талант, тільки б він не зарив його в землю. Верлен, який встановлює друкарський верстат у стайні... Тьху! Мізерні тиражі власних робіт. О господи! Джордж Буллок почав писати портрети... портрети, ви чуєте! Він же свічки не годен намалювати... Ось, мамо, неодмінно прочитайте, чудова книга –"Драматурги епохи королеви Єлизавети"... вартісна річ... багатющий матеріал...

Роджер з гучним сопінням потягається назад, вишукує блоху, орудуючи передніми зубами, ніби машинкою для стриження волосся. В'юн смикає хвостом і лапами, його червонясті брови сіпаються в зачудуванні перед власним сновидінням. Нехлюй вдає, що спить, краєм ока слідкуючи за мухою.

– Тітонька Мейбл переїхала до Суссексу... Вона пише, що Генрі склав усі іспити й влаштовується в банк... принаймні, я думаю, що це банк... письмо в неї просто жахливе, незважаючи на дорогу освіту, якою вона завше так вихваляється... Дядечко Стівен зламав ногу, бідолашний старий... І зробив щось із нирками?.. Ах, ні, я зрозуміла... ну й почерк, дійсно... Він зламав ногу, впавши з драбини... Я гадала, в нього більше розсудливості... смішно лазити по драбинах у його віці... Том одружився... з однією з дівчат Гарнетів...

Насамкінець мама завжди лишала щомісячні пухлі послання, де адресу було виведено чіткими, округлими літерами. Це були епістоли від двоюрідної бабусі Герміони, вони постійно викликали спалахи невдоволення в нашій сім'ї. От і зараз всі ми відклали вбік кореспонденцію і напружили увагу, а мама з покірливим зітханням розгорнула листа на двадцять з лишком сторінок, зручніше вмостилась і почала читати.

– Вона пише, що лікарі майже не зоставили їй надії, – сповістила мама.

– Вони не зоставляють їй анінайменшої надії от уже сорок років, а вона й досі здорова як бик, – зауважив Ларрі.

– ...її завжди трохи дивувало те, що ми отак собі майнули до Греції, адже у них там зараз гнила зима, і вона думає, що, можливо, це було вельми далекоглядно з нашого боку вибрати такий цілющий, бальзамічний клімат.

– Бальзамічний! Ну й слівце!

– О, царице небесна!.. Ох, ні... о боже!

– В чім річ?

– Вона збирається приїхати до нас... лікарі рекомендують їй теплий клімат!

– Ні, ні, тільки не це! Такого я не переживу! – скрикнув Ларрі, зриваючись з місця. – Ми ситі по горло болячками Лугареції, не вистачає ще двоюрідної бабки Герміони, яка буде конати тут щохвилини. Ви мусите відкараскатись од неї, мамо... Скажіть, що в нас і так тісно.

– Але це неможливо, синку. Я написала їй в останньому листі, який у нас просторий будинок.

– Може, вона вже забула, – висловив оптимістичне припущення Леслі.

– Ні, не забула. Вона якраз згадує про це... Де ж воно?.. Ага, осьдечки:"Оскільки тепер ви можете собі дозволити наймати таке просторе приміщення, я певна, люба Лу, що ви не відмовите в скромному притулкові старій жінці, якій уже недовго топтати ряст". От бачите! Чим тут зарадиш, скажіть на ласку?

– Напишіть їй, що на острові лютує епідемія віспи, і вишліть фото з прищами Марго, – запропонував Ларрі.

– Не городи нісенітниці, любий. До того ж я писала їй, яке це здорове місце.

– Це просто нестерпно, мамо! – скипів Ларрі. – Я так мріяв спокійно попрацювати влітку, запросивши тільки найближчих друзів, а тепер нам загрожує нашестя цієї набридливої старої верблюдиці, пропахлої нафталіном, що безперестанку виспівує псалми у вбиральні.

– Ти перебільшуєш, синку. І я не розумію, навіщо ти приплів сюди вбиральню. Я ніколи не чула, щоб вона співала псалми будь-де.

– Вона співає їх безперервно... а на площинці тим часом шикується черга.

– Ну, хоч би там як, а треба знайти якусь вірогідну відмовку. Не випадає ж писати, що ми не хочемо прийняти її через псалми.

– Чом би й ні?

– Облиш, синку. Все-таки вона наша родичка.

– Ну то й що? Невже ми маємо панькатися з цією фурією тільки через те, що вона наша родичка? Адже найрозумніше було б прив'язати її до стовпа і спалити.

– Це вже занадто, – заперечила мама не дуже щиро.

– Люба мамочко, з усіх настирливих, надокучливих родичів ця, безсумнівно, найжахливіша. Я не можу збагнути, хоч убий, чому ви взагалі з нею спілкуєтеся.

– Але ж я мушу відповідати на її листи, чи не так?

– Необов'язково. Напишіть на них: "Адресат вибув", – і відсилайте назад.

– Я не можу цього зробити, серденько. Вони впізнають мій почерк. Окрім того, цей лист я вже розпечатала, – нерішуче сказала мама.

– А може, написати їй, що ви захворіли? – запропонувала Марго.

– Атож, ми скажемо, що лікарі вже поставили на вас хрест, – докинув Леслі.

– Я сам складу цього листа, – зрадів Ларрі.

– Нізащо, – твердо заявила мама. – Якщо ти це зробиш, вона одразу примчить доглядати мене. Ти ж її знаєш.

– Ніяк не можу второпати, нащо ви підтримуєте з ними стосунки? – розпачливо мовив Ларрі. – Що це вам дає? Всі вони або допотопні зануди, або несповна розуму.

– Ти не правий, вони цілком при здоровому глузді, – заперечила мама.

– Дурниці... Візьміть хоча б тітку Берту з її вигаданими кішками... Або дядька Патріка, який ходить майже роздягнутий і розповідає всім направо й наліво, як він убивав китів складаним ножиком... Всі вони звихнуті.

– Я згодна, у них є свої дивацтва. Але ж усі вони дуже старенькі, в їхньому віці так і має бути. І зовсім вони не звихнуті, – пояснила мама і додала щиросердно: – В кожному разі, не настільки, щоб їх можна було спекатись.

– Ну, гаразд, – із вдаваною упокореністю сказав Ларрі. – Якщо нам загрожує навала родичів, лишається єдиний вихід.

– А саме? – мама з надією глянула поверх окулярів.

– Переїхати, звичайно.

– Переїхати? Куди переїхати? – спантеличено пробелькотіла мама.

– У менший будинок. Тоді ви зможете написати всім цим причепам, що в нас немає місця.

– Не будь дурником, Ларрі. Хіба можна без кінця переїжджати? Ми й так переїхали сюди, щоб дати відкоша твоїм друзям.

– Ну, а тепер переїдемо, щоб дати відкоша родичам.

– Але ж ми не можемо гасати по всьому острову... Люди подумають, що ми ненормальні.

– Вони й поготів так подумають, якщо сюди прибуде ця стара гарпія. Слово честі, мамо, мої нерви не витримають, якщо вона прителіпається. Візьму тоді у Леслі рушницю і продірявлю їй корсет.

– Ларрі! Я прошу тебе, не говори таких речей в присутності Джеррі.

– Я тільки попереджаю вас.

Запала мовчанка, мама гарячково протирала окуляри.

– Але ж це... це... безглуздя міняти отак помешкання, – промовила вона нарешті.

Нічого безглуздого в цьому немає, – здивувався Ларрі. – Цілком логічний вихід із становища.

– Авжеж, – погодився Леслі. – Це своєрідний самозахист.

– Будьте розсудливі, мамо, – сказала Марго. – Врешті-решт, переїзд – добре, а два – краще.

І, повторюючи про себе цю нову приказку, ми переїхали.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

13. БІЛОСНІЖНИЙ БУДИНОК

Наш новий, білий мов сніг особняк з широкого, густо обплетеного виноградом верандою височів на узгір'ї серед оливкових дерев. Перед ним примостився крихітний, завбільшки чи не з носовик, садок, охайно обгороджений і буйно зарослий дикими квітами. Всю грядку вкривала густою тінню величезна магнолія з темно-зеленим глянцевим листям. Від садиби вниз крутосхилом до проїжджого шляху спускалась уторована дорога, що в'юнилася між оливковими гаями, виноградниками та помаранчевими садами.

Будинок нам сподобався з першого погляду, щойно Спіро підвіз нас до нього. Старий, проте надзвичайно елегантний, він стояв, пишаючись, серед хмільних олив, неначе денді вісімнадцятого століття перед юрмою пейзанок. Його чарівність в моїх очах ще більше зросла, коли в одній з кімнат я надибав кажана; він висів догори ногами на віконниці і досить злостиво джерготав. Я сподівався, що кажан залишиться квартирувати в будинку, але він після нашого переїзду одразу зметикував, що приміщення стає надміру багатолюдним, і відбув до якогось затишного стовбура оливи. Мене засмутило це його рішення, однак на той час у мене було безліч інших справ, і невдовзі я забув про кажана.

Тільки тепер, у білому особняку, я зміг ближче зазнайомитися з богомолами. Досі вони зрідка стрічались мені на миртових кущах, але не привертали до себе надмірної уваги. А зараз знехтувати їх було просто неможливо, бо тут, на вершині пагорба, їх роїлася тьма-тьменна, і виділялись вони незвично здоровенними розмірами. Богомоли з пихатим виглядом сиділи на оливах, миртах, на блискучих зелених листках магнолії, а ввечері атакували нашу домівку – мчали на світло лампи на своїх смарагдових крильцях, тремтливих, ніби лопатеві колеса старовинного пароплава, і опускалися на столи й стільці.

Вони манірно дріботіли по кімнаті, крутячи головами навсібіч у пошуках жертви, і пильно приглядалися до нас вибалушеними очима. Я навіть не підозрював, що ці комахи можуть досягати таких велетенських розмірів: деякі були завдовжки не менше чотирьох з половиною дюймів. Ці зайшлі чудовиська нічого не боялись, вони рішуче нападали на будь-яку жертву, незалежно від зросту.

Очевидно, богомоли вважали нашу господу своєю незаперечною власністю, а стіни й стелі – законно належними їм мисливськими угіддями.