Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 42

Цю людину я бачив уперше. Либонь, це якийсь рибалка з далекого села. Він з серйозним виглядом пантрував, як я вибираюсь на берег, затим усміхнувся.

– Доброго здоров'я, – промовив він низьким приємним голосом.

Я чемно відповів на привітання і зайнявся вужем, силкуючись якомога обережніше запихнути його в кошик так, щоб звідти не вискочив перший. Я чекав, що новоприбулий прочитає мені лекцію про отруйність нешкідливих водяних плазунів і про небезпеку, на яку я наражаю себе, але, на мій подив, він нічого цього не сказав, а й далі зацікавлено слідкував, як я запихаю в'юнкого вужа в кошик. Упоравшись з вужем, я помив руки і дістав виноград, зірваний на ділянці Такі. Одне гроно узяв собі, а друге запропонував новому знайомому, і ми удвох накинулись на соковиті ягоди й заходились уминати їх за обидві щоки. Коли шкірка з останньої виноградини плюснула у воду, чоловік вийняв з кишені тютюн і скрутив цигарку короткими засмаглими пальцями.

– Ти іноземець? – поспитав він, з насолодою затягуючись.

Я сказав, що я англієць і що ми мешкаємо в будинку на пагорбі; потім почав чекати неминучих запитань про кількість, стать, вік моїх рідних, їхні заняття та прагнення, а також про те, чому ми живемо на Корфу. Такі розпитування провадили звичайно всі селяни, але робили вони це без задньої думки, від чистого серця, подружньому. В свої власні справи вони втаємничували вас з надзвичайною відвертістю й простотою і відчули б себе ображеними, якби ви повелися інакше. Проте, на моє здивування, чоловіка цілком задовольнила відповідь, бо більше він ні про що не запитував, а просто сидів і пускав у небо тонкі струминки диму, дивлячись перед собою мрійливими синіми очима.

Я подумав, що вже мені час іти до моря, щоб змити бруд перед поверненням додому. Підвівся з землі, закинув за спину сумку й сачок. Собаки теж встали, стріпуючись і позіхаючи. Намагаючись бути ввічливим, я запитав чоловіка, куди він збирається йти. Врешті-решт сільський етикет вимагає, щоб ви задавали питання. Це свідчить про вашу уважність до людей. А я досі не задав йому жодного запитання.

– Я йду до моря, – сказав він, змахнувши цигаркою. – Там у мене човен... А ти куди прямуєш?

Я відповів, що теж іду до моря: перше – скупатись, друге – пошукати серцівок.

– Я піду з тобою, – мовив він, розминаючи ноги. – У мене в човні повен кіш серцівок. Якщо хочеш, візьми, скільки тобі треба.

Ми мовчки верстали дорогу через поля, а коли вийшли на піщаний берег, він показав трохи осторонь, де затишно примостився весловий човен з хвилястою шляркою легких брижів навколо корми. Поки ми йшли до човна, я спитав, чи рибалка він і якщо рибалка, то звідки.

Я тутешній... з отих пагорбів, – відповів він. – Принаймні домівка моя тут, а сам я зараз на Відо.

Його відповідь здивувала мене. Відо був невеличкий острівець, що лежав якраз навпроти міста Корфу, і, наскільки мені відомо, жили там тільки арештанти й варта, бо острівець виконував функції місцевої в'язниці. Я сказав йому про це.

– Маєш рацію, – згодився він, нахилившись, щоб погладити Роджера. – Так воно і є. Я арештант.

Я подумав, що він жартує, й уважно глянув на нього, але обличчя його було цілком серйозне. Очевидно, його щойно звільнено, висловив я припущення.

– Ні, на жаль, ні, – усміхнувся він. – Мені ще два роки відсиджувати. Але, розумієш, я хороший в'язень. Надійний і спокійний. Всім, кому вони довіряють, дозволено змайструвати човен і їздити додому на вихідні, якщо це не надто далеко.

Коли тобі що-небудь докладно пояснено, все, певна річ, робиться дуже простим. Мені навіть на думку не спало, що це трохи дивний порядок. Я знав, що в Англії не заведено відпускати в'язнів додому на вихідні, але ж ми на Корфу, а на цьому острові може діятися все що завгодно. Мені страшенно кортіло довідатись, який злочин він скоїв, і я вже почав був підбирати в думці тактовні запитання, але ми саме наблизились до човна і те, що я побачив у ньому, вибило всі інші думки з моєї голови. На кормі, прив'язана за жовту ногу, сиділа величезна морська чайка і дивилась на мене насмішкуватими жовтими очима. Я рвучко кинувся вперед і простягнув руку до її широкої темної спини.

– Обережно!.. Не займай! То така забіяка, – застеріг мене чоловік.

Але я вже встиг покласти руку на спину птиці і ніжно гладив її шовковисте пір'я. Чайка пригнулася, злегка розтулила дзьоба, зіниці Ті звузились, але вона була так ошелешена моєю зухвалістю, що навіть не оборонялась.

– Спірідіоне! – вигукнув мій новий знайомий. –. Мабуть, ти їй сподобався. Вона нікому не дозволяє чіпати себе, клюється.

Я занурив пальці у хвилясте біле пір'я на шиї птиці і м'яко почухав їй голову. Чайка нахилилась вперед, її жовті очі затуманилися. Я спитав у цього чоловіка, де йому пощастило впіймати таку незрівнянну красуню.

– Навесні я їздив човном аж до Албанії, полювати на зайців, і натрапив на неї в гнізді. Вона була тоді зовсім крихітна й пухнаста, немов ягня. А нині прямо як велика качка, – сказав чоловік, замислено споглядаючи чайку. – Жирна качка, гидка качка, куслива качка, еге ж?

Почувши всі ці пестливі звертання, чайка розплющила одне око й видала короткий різкий скрик, який міг означати і заперечення, і згоду. Чоловік нахилився й витягнув з-під лави великий кіш. Він був доверху набитий черепашками серцівок, що мелодійно подзенькували, стукаючись одна об одну. Ми сіли в човен і заходилися трощити молюсків. Тим часом я милувався білосніжними грудками й головою птиці, її довгим, загнутим дзьобом, лютими очима кольору жовтого весняного шафрану, широкою спиною й могутніми крилами, чорними як сажа. На мій погляд, вона була просто невідпорна, від кінчика дзьоба до здоровенних перетинчастих лап.

Я проковтнув останню серцівку, обтер руки об борт човна і запитав чоловіка, чи не міг би він наступної весни роздобути для мене чаєня.

– Ти хочеш мати чайку? – здивувався він. – Вони тобі подобаються?

Це була явна недооцінка моїх почуттів. За таку чайку я міг би віддати душу.

– Ну, то бери її, якщо вона тобі потрібна, – безтурботно сказав чоловік, тицяючи у птаха пальцем.

Я не вірив власним вухам. Володіти таким скарбом і так легковажно подарувати його іншому – це ж просто нечувано!

А хіба йому не потрібна чайка, спитав я.

– Так, мені вона до душі, – відповів він, мрійливо споглядаючи птицю, – але мені важко її прогодувати. І вона така злюка, що дзьобає всіх підряд. Її ніхто не любить – ні в'язні, ні варта. Я кілька разів одпускав її, та де там! Вона щоразу вертається назад. Я збирався якось завезти її в Албанію і лишити там. Отож, коли вона тобі справді потрібна, візьми її.

Справді потрібна? Та мені, можна сказати, запропонували ангела! Щоправда, дещо уїдливого ангела, зате які в нього прекрасні крила! Я був такий розхвильований, що навіть не подумав, як у нас вдома зустрінуть цього птаха завбільшки з гуску і з гострим, мов лезо, дзьобом.

Чоловік відв'язав чайку і передав мені. Затиснувши птаха під пахвою і дивуючись, що таке здоровенне створіння може бути легким, немов пір'їнка, я від чистого серця подякував цій людині за незвичайний, чудовий дарунок.

– Птах знає своє ім'я, – зауважив чоловік, схопив чайку за дзьоба і злегка потермосив. – Я кличу його Алеко.

Почувши своє ім'я, Алеко захвилювався, шалено заметляв ногами, запитливо звів на мене свої жовті очі.

– Йому потрібно багато риби, – вів далі чоловік. – Я вийду завтра в море близько восьмої ранку. Якщо хочеш, їдьмо зі мною, наловимо для нього вдосталь.

Я сказав, що це буде знаменито. Алеко радісно скрикнув, схвалюючи наш план. Чоловік нахилився до прови човна, зібравшись відчалювати, і враз я дещо пригадав собі. Якомога природнішим тоном я запитав, як його ім'я та за що його засуджено.

З чарівною усмішкою він глянув на мене через плече і промовив :

– Мене зовуть Кості. Кості Панопулос. Я вбив свою жінку.

Зашерхотавши по піску, човен зісковзнув у воду. Біля корми, ніби пустотливі цуцики, застрибали, залискали дрібні хвильки. Кості сів на весла й гукнув мені:

– Бувай здоров! До завтра.

Весла мелодійно зарипіли, і човен, набираючи швидкість, поплив по прозорій гладіні. Затиснувши під пахвою безцінний дар, я почалапав через піски до картатих полів.

Шлях до рідних пенатів виявився нелегким. Певно, спочатку я недооцінив вагу Алеко і тепер знемагав під важким тягарем. З кожним кроком птах усе важчав. На півдорозі нам трапилось підходяще фігове дерево, в тіні якого можна було спочити й поласувати спілим інжиром. Доки я вилежувався у високій траві й смачно наминав інжир, Алеко чипів поряд, мов дерев'яний бовван, і, не кліпаючи очима, слідкував за собаками. Єдиною ознакою життя були його зіниці, які то розширювались, то звужувались від збудження, коли котрийсь із собак ледь ворушився.

Невдовзі, трохи перепочивши і підкріпившись, я закинув своїй команді, що час рушати, – перед нами останній етап маршруту. Собаки слухняно підвелися, та Алеко запручався. Настовбурчив грізно пір'я, аж воно зашаруділо, наче опале листя, і ввесь затрусився на саму тільки думку про похід. Очевидно, йому не подобалось, що я тягаю його під пахвою, немов старий мішок, і мну йому пір'я. Він не відчував анінайменшого бажання зриватися з такого чудового місця і продовжувати цю стомливу, непотрібну, на його погляд, мандрівку. Коли я спробував узяти його на руки, птах клацнув дзьобом, вереснув різко й пронизливо і здійняв над спиною крила, – ну викапаний надгробний ангел! Жовті очі його гнівно свердлили мене. Навіщо, говорив цей погляд, кидати таку затишну місцинку? Тут холодок, м'яка травичка, вода неподалік. Який сенс іти звідсіля і швендяти бозна-де та ще в такому незручному, непристойному положенні?

Я улещував птаха досить довго і, коли він трохи заспокоївся, знову спробував узяти його на руки. Цього разу Алеко недвозначно показав свій характер. Я й нестямився, як він довбнув по моїй простягнутій руці. Немовби хто сильно цюкнув мене льодорубом. Мені було нестерпно боляче, з глибокої рани цебеніла кров. А в Алеко був такий зухвалий, такий самовдоволений вигляд, що мені терпець увірвався. Схопивши сачок для метеликів, я спритно збив птаха з ніг і накрив його сачком.

Мерщій стрибнув на нього, міцно стиснув дзьоб рукою, обгорнув його кілька разів носовиком і зав'язав мотузком.