Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 43

Потому скинув сорочку й прикрутив йому крила до тіла, щоб він ними не лопотів.

Алеко лежав, мов зв'язане на продаж порося, свердлив мене очима, приглушено кричав од люті. Я мовчки зібрав спорядження, схопив Алеко в оберемок і посунув додому. Я отримав таку гарну чайку і тепер не збирався втрачати її через якісь дурниці, не дійшовши навіть до садиби. Дорогою Алеко ні на секунду не вгавав, з-під носовика чулися його приглушені істеричні крики, так що насамкінець я добряче розізлився на нього.

Вдома, у вітальні, я опустив Алеко на підлогу і під його невгамовний хрипкий акомпанемент заходився розмотувати сорочку. Зачувши галас, з кухні прибігли мама й Марго. Алеко, звільнений від сорочки, але все ще з зав'язаним дзьобом, стояв посеред кімнати і нестямно кричав.

– О господи, що воно таке? – видихнула мама.

– Який велетенський птах! – зачудувалась Марго. – Це орел?

Мене завжди дратувала вбогість орнітологічних знань моїх рідних. Ледве стримуючись, я розтлумачив їм, що це ніякий не орел, а морська чайка. І розповів, яким чином птах потрапив до мене.

– Але, синку, чим ми будемо годувати його? – запитала мама. – Він їсть рибу?

– Алеко, – сказав я з оптимізмом, – їстиме все, що дадуть.

Я зробив спробу зняти носовик з його дзьоба, але він чомусь

вирішив, що я хочу відлупцювати його, і знову заверещав крізь носовик. На цей новий вибух люті прибігли Ларрі й Леслі.

– Хто це тут, хай йому грець, завів волинку? – вигукнув Ларрі, вриваючись до вітальні.

Алеко на мить затих, холодно зміряв очима новоприбулого і, склавши йому ціну, голосно й зневажливо пирхнув.

– Боже мій! – скривився Ларрі і квапливо відступив назад, наштовхнувшись на Леслі. – Що це за диявольське поріддя?

– Джеррі приніс нового птаха, – сказала Марго. – Правда ж, лютий?

– Це чайка, – сказав Леслі, виглядаючи з-за плеча Ларрі. – Ну й здоровило!

– Дурниці, – сказав Ларрі. – Це альбатрос.

– Ні, чайка.

– Не будь йолопом. Де ти бачив таких великих чайок? Кажу тобі, це збіса дорідний альбатрос.

Алеко зробив кілька кроків у бік Ларрі і знову вискнув на нього.

– Забери його геть! – скомандував Ларрі. – Ти чуєш, Джеррі, забери його геть, а то цей чортяка кидається на мене.

– Стій спокійно, він тебе не зачепить, – порадив Леслі.

– Добре тобі говорити, коли ти стоїш за моєю спиною. Джеррі, негайно приборкай цього птаха, доки він не скалічив мене.

– Не кричи так, синку, ти злякаєш її.

– Де ж пак! Цей вогнедишний дракон розперізується тут, сваволить, кидається на всіх, а ви кажете не лякати його.

Мені вдалося непомітно підкрастись і схопити Алеко ззаду. Незважаючи на нестямний вереск протесту, я примудрився стягнути з нього носовик. Коли я відпустив птаха, він аж затіпався од злості і двічі чи тричі клацнув дзьобом, ніби батогом ляснув.

– Ви чуєте? Зубами скрегоче! – обурювався Ларрі.

– У них немає зубів, – зауважив Леслі.

– Ну то дарма, скрегоче чимось іншим. Сподіваюсь, мамо, ви не дозволите тримати його в домі? Він, безсумнівно, вкрай небезпечний, – самі очі он чого варті. До того ж, альбатроси накликають біду.

– Та невже? – стурбувалась мама, яка добре розумілася на прикметах.

– Це загальновідомо. Навіть коли принести в дім тільки перо від нього, на родину обрушується чума, або шизофренія, або ще яке нещастя.

– Ти маєш на увазі павичів, синку.

– Ні, таки альбатросів. Це всім відомо.

– Ні, синку, біду накликають павичі.

– Ну, хоч би там як, ми все одно не можемо тримати вдома цю поторочу. То було б справжнє божевілля. Нам всім доведеться спати з арбалетами під подушкою.

– Далебі, Ларрі, ти все ускладнюєш, – сказала мама. – Мені здається, вона зовсім ручна.

– Ви діждетесь, що одного чудового ранку всі прокинуться з видовбаними очима.

– Які дурниці ти мелеш, синку. У неї такий сумирний вигляд.

В цей момент Додо, яка завжди всі поточні події сприймала дещо загальмовано, вперше запримітила Алеко. Пихкаючи

і вибалушивши від цікавості очі, вона причалапкала до нього і стала обнюхувати. Алеко миттю змахнув дзьобом, і, якби Додо в цю секунду не обернула голову на мій несамовитий зойк, носа її було б відтято, а так ковзний удар припав лише на вилицю. Додо так здивувалась, що нога її одразу вискочила з суглоба. Задерши голову, собака пронизливо заверещала. У Алеко, як видно, склалося враження, що це розпочався вокальний конкурс. Він, надриваючись, силкувався перекричати Додо і лопотів крилами так затято, що загасив одну з ламп.

– Ну от, бачите! – тріумфував Ларрі. – Що я казав? П'яти хвилин не пробув у хаті, а вже вбив собаку.

Мама з Марго кинулись масажувати ногу Додо, тим часом Алеко з цікавістю спостерігав за цією процедурою. Він голосно клацав дзьобом, немовби дивуючись кволості собачого племені, потім щедро поцяцькував підлогу і бундючно помахав хвостом, ніби зробив щось вельми розумне.

– Як мило! – прокоментував Ларрі. – Тепер ми ще маємо бабратись по пояс в гуано.

– Може, краще винести його надвір, синку? – запропонувала мама. – Де ти збираєшся його тримати?

Я сказав, що хочу розгородити клітку Сорок і тримати Алеко там. Мама схвалила цей план. А я поки що прив'язав птаха на веранді, оповістивши всіх членів сім'ї по черзі про його місцезнаходження.

– Ну от що, – заявив Ларрі, коли ми сіли обідати. – Не звинувачуйте мене, якщо наш дім буде знесено циклоном. Я вас застерігав. Все інше понад мої сили.

– До чого тут циклон, любий?

Альбатроси завше приносять з собою погану погоду.

– Перший раз чую, щоб циклон називали поганою погодою, – зауважив Леслі.

– Але ж біду накликають павичі, синку. Скільки я тобі вже про це торочу, – жалібно сказала мама. – Я це добре знаю, бо в однієї з моїх тіток були вдома павичеві пера, і в них померла кухарка.

– Дорога мамо, альбатроси відомі по всьому світу як передвісники нещастя. Навіть загартовані морські вовки полотніють і втрачають свідомість, якщо з'являється альбатрос. Ось побачите, в одну з ночей у нашому димоході засяють вогні святого Ельма. Ми й нестямимось, як величезна припливна хвиля накриє нас прямо в ліжках.

– Ти говорив, це буде циклон, – нагадала Марго.

– І циклон, і припливна хвиля, – сказав Ларрі. – Іще, певно, землетрус, а також виверження двох-трьох вулканів. Тримати цього птаха – означає спокушати провидіння.

– Де ти все ж таки його роздобув? – запитав мене Леслі.

Я розповів про свою зустріч з Кості (ані словом не згадавши про морських змій, бо Леслі терпіти не міг плазунів) і про те, як він віддав мені птаха.

– Жодна людина при здоровому глузді ніколи б не робила подібних подарунків, – зауважив Ларрі. – Що він за один, хотів би я знати?

Не подумавши, я відповів:

– Арештант.

– Арештант? – тремтячим голосом перепитала мама. – Що ти маєш на увазі?

Я пояснив, що Кості відпускають додому на вихідні, оскільки на острові Відо йому довіряють. І додав, що завтра вранці я збираюся разом з ним на риболовлю.

– Не знаю, чи варто це робити, синку, – невпевнено сказала мама. – Мені б не хотілося, щоб ти приятелював з арештантом. Адже ми не знаємо, що він накоїв.

Я гаряче заперечив, що якраз це я добре знаю. Він убив свою жінку.

– Вбивця? – жахнулась мама. – Але чому він вештається тут на свободі? Чому його не повісили?

– Кара на горло існує тут тільки для розбійників, – пояснив Леслі. – Вам можуть дати три роки за вбивство і п'ять років за глушіння риби динамітом.

– Сміховинно! – обурилась мама. – Це ж просто ганьба.

– А на мою думку, це свідчить про тонке сприймання ієрархії всього сущого, – сказав Ларрі. – Мальки важливіші за жінок.

– Хоч би що там було, з убивцею я тебе не відпущу, – заявила мама. – Він може перерізати тобі горло, боронь боже.

Цілу годину мені довелося благати маму. Врешті-решт вона дозволила мені їхати з Кості за умови, що спершу Леслі піде подивитись на нього. Таким чином, назавтра зранку я все ж таки вирушив з Кості в море, а коли ми повернулись з багатим уловом риби для Алеко, я запросив мого нового товариша до нас у гості, щоб мама могла познайомитися з ним особисто.

Як правило, напруживши свій розум, мама спромагалась згадати два-три грецьких слова. Такий мізерний словниковий запас і за кращих часів обмежував її можливості в спілкуванні, а нині, коли над нею нависла загроза дружньої бесіди з убивцею, вона притьмом забула все, що знала. Отож, поки ми сиділи на веранді, мама лише знервовано усміхалась, тоді як Кості в своїй вигорілій сорочці й старих штанях спокійно попивав пиво, а я перекладав розмову.

– На вигляд він такий симпатичний, – сказала мама, коли Кості пішов. – І анітрохи не схожий на вбивцю.

– А як, по-вашому, виглядає вбивця? – запитав Ларрі. – Ти гадаєш, у нього заяча губа або він клишоногий і в руці тримає пляшку з написом "ОТРУТА"?

– Не будь наївним, синку. Звичайно, я так не думаю. Але мені здавалось, що він має виглядати... ну розумієш, лиховісніше.

– Зовнішність людини часто буває оманливою, – повчально мовив Ларрі. – Важать тільки її вчинки. Я міг би одразу визначити, що це вбивця.

– Яким чином, любий? – зацікавилась мама.

– Це ж елементарно, – зітхнув Ларрі. – Тільки вбивця міг додуматися подарувати Джеррі цього альбатроса.

18. З ТВАРИНАМИ

Увесь особняк гудів і клекотав від бурхливої діяльності. Біля кухняних дверей без кінця юрмились селяни з повними кошиками провізії та зв'язками галасливих курей. Двічі, а то й тричі на день приїжджав Спіро на своєму автомобілі, Привозив незліченні ящики вина, стільці, легкі столики та силу інших речей. Сороки, заражені загальною метушнею, схвильовано гасали туди сюди по клітці, просували голови крізь дротини і хрипкими, грубими голосами коментували поточні події. На підлозі в їдальні, оточена величезними аркушами обгорткового паперу, лежала Марго і малювала на них крейдою яскраві, барвисті фрески; у вітальні Леслі, оточений горами меблів, математичним способом намагався обчислити, скільки столів і стільців може вмістити будинок, лишаючись придатним для життя; на кухні мама (з двома крикливими дівчатами-помічницями), оповита клубками пари, іскрами вогню, тихим кипінням і пахканням казанків, поралась в атмосфері, яка буває в кратері діючого вулкана, ми з собаками никали з кімнати в кімнату, допомагали, чим могли, давали поради і взагалі силкувалися бути корисними; нагорі, у себе в спальні, безтурботно спав Ларрі.