Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 44

Сім'я готувалась до прийому гостей.

Як завжди, влаштувати цю вечірку ми вирішили зовсім несподівано, з доброго дива, просто нам так забаглось. Сповнені любові до ближніх, ми запросили в гостину всіх, про кого тільки могли згадати, навіть тих, кого на дух не виносили. Оскільки був початок вересня, вечір поклали назвати різдвяним, а гостей запрошено на ленч, чай та обід. Це означало, що треба готувати цілі гори частування, тож мама (озброєна стосом зачитаних кулінарних книг) чаклувала на кухні з ранку до вечора. Навіть коли вона, в запітнілих окулярах, і виходила зрідка на люди, з нею можна було балакати на теми, що стосувалися кулінарії.

Як і раніше, в тих нечастих випадках, коли всі члени родини запалювались одностайним бажанням приймати гостей, до підготовки взялися заздалегідь і з таким ентузіазмом, що напередодні учти всі буквально падали з ніг, перевтомлені й роздратовані. Зайво говорити, що наші вечірки ніколи не проходили так, як планувалося. Завжди в останню хвилину якась непередбачена пригода вибивала все з колії і наш ретельно розроблений проект летів шкереберть. За багато років ми вже звикли до цього (тільки й спасіння!), інакше наш різдвяний вечір

з самого початку був би приречений на провал, бо ним майже повністю заволоділи звірі. А закрутилась веремія з доволі безневинних золотих рибок.

За кілька днів до того мені, з допомогою Кості, пощастило впіймати водяну черепаху, яку я назвав Старим Шльопом. Збагативши свій звіринець таким царственим експонатом, я задумав урочисто відзначити пам'ятну подію. Найліпше, вирішив я, перебудувати черепашачий ставок, функцію якого дотепер виконували старі ночви. На мій погляд, це було надто простацьке мешкання для такої персони, як Старий Шльоп. Я роздобув великий прямокутний резервуар з каменю (колись у ньому зберігали оливкову олію) і художньо прикрасив його валунцями, баговинням, піском, рінню. Оформлення вийшло дуже натуральне і, здається, припало до вподоби черепахам та водяним вужам. А проте сам я не був цілком задоволений. Загалом вся штукенція виглядала надзвичайно привабливо, але чогось їй бракувало. Добряче помізкувавши, я дійшов висновку, що треба зробити останній, завершальний штрих – пустити туди золотих рибок. Але ж де їх дістанеш?

Придбати золотих рибок можна було в Афінах, проте поїздка до столиці – справа складна й забарна, мені ж хотілося завершити оздоблення ставка до дня учти. У моєї рідні й так забагато клопотів, щоб гаяти час ще й на золотих рибок, тим-то я звернувся з цією проблемою до Спіро. Коли я з мальовничими подробицями описав йому, які на вигляд золоті рибки, Спіро відповів, що моя затія нездійсненна. На Корфу таких рибок ніколи не бувало. А втім, додав він, треба поміркувати. І от, за день перед вечіркою, Спіро відкликав мене вбік, упевнившись спочатку, що нас ніхто не підслуховує.

– Мастер Джеррі, – загримів він хрипким шепотом. – Мабуть, я зможу дістати тобі цих золотих рибок. Але поки що нікому – анічичирк! Поїдеш зо мною в місто сьогодні увечері, коли я повезу твою маму робити зачіску. І прихопи з собою яку-небудь посудину.

Мене ця новина страшенно схвилювала. А змовницький вигляд Спіро надавав усій історії здобування золотих рибок бентежного присмаку небезпеки й таємничості. Я кинувся шукати підходящу банку. Того вечора Спіро припізнився. Ми з мамою довгенько сиділи на веранді, перш ніж почули клаксон його автомобіля, що з виском і гуркотом підкотив до будинку.

– Пробачте мені, місіс Даррелл, за затримку, – вибачився він, підсаджуючи маму в машину.

– Нічого, Спіро. Тільки ми боялись, чи ви там не потрапили в аварію.

– Аварію? – зневажливо пирхнув Спіро. – У мене ніколи не буває аварій.

Вже майже смерком ми висадили маму коло перукарні, і Спіро повіз мене на інший кінець міста. Припаркувавшись біля високої чавунної брами, він вискочив з машини, сторожко роззирнувся довкола, наблизився до брами й пронизливо свиснув. По якімсь часі з-за кущів вигулькнув підтоптаний дідок з бакенбардами. Спіро тихенько перекинувся з ним словом і вернув до автомобіля.

– Давай мені банку, мастер Джеррі, – прогримів він, – і чекай тут. Я скоро повернусь.

Дідок з бакенбардами впустив Спіро у браму, і вони обидва зникли за кущами. За півгодини Спіро з'явився знову, ввесь мокрий як хлющ, притискуючи до своїх могутніх грудей банку з водою.

– Тримай, мастер Джеррі, – сказав він, передаючи мені банку.

Всередині плавало п'ять тлустих блискучих золотих рибок!

Нетямлячись од радощів, я сердечно дякував Спіро.

– Ну, все гаразд, – мовив він, заводячи мотор. – Тільки нікому анічичирк, ясно?

Я запитав, хто дав йому рибок і чий це сад.

– Яка тобі різниця? – насупив брови Спіро. – Краще пильнуй, щоб про це ніхто не довідався, жодна жива душа.

І лише через декілька тижнів під час прогулянки з Теодором я знову випадково надибав на ту чавунну браму й поцікавився, хто там живе. Теодор розповів мені, що це палац, де зупиняється король Греції (або члени королівської родини), коли відвідує острів.

Моє захоплення Спіро не знало меж: прорватися до палацу й поцупити з королівського ставка золотих рибок – хіба ж це не видатний подвиг! Окрім того, престиж самих рибок в моїх очах зріс до неймовірних висот, на їхні тлусті тільця падав додатковий блиск, а вони собі спокійнісінько плавали між водяними черепахами.

Події того дня бурхливо розгорталися з самого ранку. Після снідання я помчав подивитись на золотих рибок, і – о жах! – двох з них вже не було. Вчора на радощах я геть-чисто забув, що і черепахи, і водяні вужі інколи полюбляють поласувати такою-от пухкенькою рибкою.

Довелося тимчасово відсадити рептилій в бляшанки з-під гасу. Поки я чистив та годував Сорок і Алеко, розмірковуючи про біологічну несумісність риб з рептиліями, надійшов час ленчу. Ось-ось могли з'явитися перші гості. Я підійшов до свого впорядкованого ставка і раптом з жахом побачив, що хтось виставив банку з вужами на осоння. Мляві, перегріті сонцем плазуни лежали на поверхні води. В першу мить я навіть злякався, що вони вже здохли. Ясна річ – тільки невідкладна допомога могла врятувати їх. Схопивши банку, я метнувся в дім. Мама була на кухні, втомлена й неуважна, вона час від часу відривалася від каструль, щоб відігнати чотириногих кавалерів, які знову обсідали Додо.

Я розповів про халепу і додав, що єдиний рятунок для вужів – де тривале перебування в прохолодній воді. Чи можна помістити їх у ванну на годинку?

– Так, синку. Гадаю, це допоможе. А проте, все ж таки попитай, чи нікому зараз не потрібна ванна. І не забудь потім зробити дезинфекцію, добре?

Я наповнив ванну чудовою прохолодною водою і обережно опустив туди вужів. За кілька хвилин вони почали проявляти виразні ознаки життя. Зрадівши, я лишив їх відмокати у воді, а сам пішов нагору перевдягатись. На зворотному шляху я завернув на веранду, щоб оцінити стіл, накритий у тіні виноградного листя. І уздрів таку картину: в центрі столу, на дуже гарній вазі з квітами сиділи Сороки, злегка похитуючись сюди-туди. Кров захолола мені в жилах. Ножі й виделки були розкидані, вершкове масло порозмазуване по тарілках, і масні відбитки пташиних лапок розбігались по всій скатерці. Перець та сіль досить ефектно оздоблювали уламки розбитої соусниці з гострим соусом чатні. І на довершення всього незрівнянні Сороки перекинули на святковий стіл глечик з водою.

Але щось явно підозріле в поведінці злочинниць насторожило мене. Замість якнайскоріше дременути геть, вони сиділи серед знівечених квітів, ритмічно погойдуючись та обмінюючись благодушними зауваженнями. Очі в них палали нездоровим вогнем. Одна з Сорок, з квіткою в дзьобі, втупила в мене закоханий погляд, тоді хиткими кроками продибала по столу і, втративши рівновагу, важко гепнулась додолу. Її товаришка хрипло хихикнула, засунула голову під крило й солодко задрімала. Мене спантеличила така загадкова поведінка птахів. Коли раптом я завважив на підлозі розбиту пляшку пива. Ага, он воно що: Сороки влаштували тут собі власну гулянку і впилися до очманіння.

Доволі легко я зловив їх, хоч та, яка лишилась на столі, зробила спробу заховатись під масною серветкою, вдаючи, що її там нема. Доки я стояв, тримаючи Сорок і міркуючи, чи не можна як-небудь тихцем сунути їх назад у клітку, а потім зробити вигляд, буцімто ти нічого не знаєш, на веранду ввійшла мама з соусницею в руках. Заскочений, сказати б, на гарячому, я вже не міг звернути все на різкий порив вітру або на пацюків або придумати ще якусь вірогідну причину розгардіяшу. Отже, нам з Сороками доведеться відповідати за все.

Але ж, синку, слід було щільніше зачиняти дверцята клітки, – жалібно промовила мама. – Ти ж знаєш, які вони.

Ну нічого, це просто випадковий недогляд. І потім, що з них візьмеш, коли вони п'яні.

Як я й передбачав, Алеко теж скористався слушною нагодою і накивав п'ятами. Посадивши захмелілих Сорок у їхню половину клітки, я гарненько вишпетив їх. А вони з п'яною агресивністю накинулись на мій черевик і затіяли бійку за шнурок. Я зачинив їх у клітці, а сам пішов розшукувати Алеко. Никав по всіх закапелках, в саду і в хаті, але він мов у воду канув. "Мабуть, полетів до моря освіжитись", – подумав я, радіючи, що бодай цей не плутатиметься у всіх під ногами.

Тим часом прибули перші гості. Їх запрошено на веранду, подано аперитив. Я приєднався до них, і невдовзі ми з Теодором вже вели дружню бесіду. Трохи згодом я здивовано угледів, як з оливкових гаїв з рушницею під пахвою вийшов Леслі, несучи повну сітку бекасів і величенького зайця. Я зовсім забув, що він удосвіта подався на полювання, сподіваючись настріляти ранніх вальдшнепів.

– Аг-га! – захоплено вигукнув Теодор, коли Леслі перемахнув через поручні веранди й показав нам свою мисливську здобич.

Леслі пішов переодягнутись, а ми з Теодором гомоніли собі далі. Увійшла мама в супроводі Додо і сіла на бар'єр. Її роль люб'язної господині була дещо зіпсована тим, що їй раз у раз доводилося уривати розмову і з сердитою гримасою грозити важкою палицею собакам, що з'юрмились у садку. Часом поміж залицяльниками Додо спалахувала бійка, і тоді ми всі дружно оберталися й грізними голосами зацитькували собак, внаслідок чого найбільш нервові з наших гостей розхлюпували своє вино.