Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 45

Щоразу після такої заминки мама обдаровувала товариство привітною усмішкою і робила відчайдушну спробу спрямувати бесіду в нормальне русло. Їй допіру вдалося проробити це втретє, коли раптом звідкілясь з глибини будинку до нас долинув моторошний рев. Так міг би ревіти мінотавр, замучений зубним болем.

– Що ж там таке скоїлося з Леслі? – спитала мама.

Вона недовго чекала відповіді на своє запитання, бо Леслі тут-таки з'явився на веранді, прикритий тільки маленьким рушником.

– Джеррі! – загорлав він, наливаючись кров'ю від гніву. – Де цей хлопчисько?

– Ну-ну, тихше, синку, – заспокійливо сказала мама. – Що трапилось?

– Змії, – прогарчав Леслі, – зміюки, от що трапилось!

Гості по-різному прореагували на цю сцену. Ті, хто нас добре знав, з жадібною цікавістю ловили кожне слово, а недавні знайомі подумали, що Леслі, либонь, трохи несповна розуму, і вагалися: чи не звертати ні на що уваги й продовжувати невимушену бесіду, чи схопити Леслі, поки він ще ні на кого не кинувся.

– Про що ти балакаєш, синку?

– Цей капосний хлопець набив трикляту ванну чортовими зміюками, – прояснив ситуацію Леслі.

– Мова, синку, слідкуй за мовою! – автоматично зауважила мама і зронила мимохіть: – Піди накинь що-небудь, а то застудишся.

– Збіса здоровецькі тварюки, кожна завбільшки з пожежний шланг... Дивуюся, як вони мене не покусали.

– Ну нічого, синку. Це я винна, я порадила Джеррі покласти їх туди, – винувато сказала мама і, відчуваючи, що гостям треба дати якесь роз'яснення, додала: – У них був сонячний удар, у бідолашок.

– Ну знаєш, мамо! Це вже занадто! – вигукнув Ларрі.

– А ти не втручайся, синку, – твердо мовила мама. – Адже це Леслі купався із зміями.

– Не розумію, чому Ларрі завжди в усе втручається? – докинула від себе Марго.

– Втручається? Це зовсім не так. Але якщо мама таємно змовляється з Джеррі і вони набивають ванну зміями, я просто змушений висловити своє невдоволення.

– Ет, замовкни! – сказав Леслі. – Я волію знати, коли він прибере звідтіля тих гадюк?

– Мені здається, ви здіймаєте багато галасу знічев'я, – заявила Марго.

– Якщо вже необхідно, щоб ми обмивалися в гнізді королівських кобр, то я змушений буду переселитись, – сказав Ларрі.

– Зможу я викупатися чи ні? – прохрипів Леслі.

– А чому ти сам їх не витягнеш?

– Тільки святий Франціск Ассізький почував би себе тут як удома.

– Ах, ради бога, замовкніть!

– Я маю таке саме право висловлювати свої думки...

– Мені потрібна всього лиш ванна. Далебі, не так вже й багато я прошу...

– Тихше, любі мої, не сваріться. Джеррі, піди й витягни змій з ванни. Переклади їх в балію абощо.

– Ні! Викиньте їх геть під три чорти!

– Гаразд, синку, ти тільки не кричи.

Кінець кінцем я приніс з кухні каструлю й посадив туди водяних вужів. На мою превелику радість, вони зовсім очуняли і життєрадісно шипіли, коли я витягав їх із ванни. На веранду я повернувся якраз вчасно, щоб почути, як Ларрі виливає душу перед гостями:

– Запевняю вас, цей дім смертельно небезпечний. В кожній шпарині, в кожній нишпорці чаїться хижа звірина, ладна щомиті стрибнути на вас. Просто незбагненно, як я досі не зробився калікою на все життя. Тут невільно, наприклад, запалити сигарету. Здавалось би, така буденна, безневинна дія, але й вона таїть у собі загрозу. Не шанується навіть недоторканність моєї спальні. Спочатку мене атакувала скорпіониха, бридка звірюка, яка розсівала повсюди отруту й своїх виплодків. Потім мою кімнату сплюндрували сороки. Нині, як бачите, у нас змії у ванні, а довкола будинку гасає величезна зграя альбатросів, деренчливих, мов зіпсований водогін.

– Ларрі, синку, ти занадто згущуєш фарби, – сказала мама, неуважливо всміхаючись гостям.

– Дорога мамо, я не тільки не згущую фарби, а навпаки – вибілюю ситуацію. Згадай, як Квазімодо надумався спати в моїй кімнаті.

– В цьому не було нічого страшного, любий.

– Ще б пак, – з гідністю відповів Ларрі. – Дуже приємно, коли о пів на четверту ранку тебе розбуркує голуб і задирає хвоста прямо над твоїм оком...

– Так, ну гаразд, ми доволі поговорили про тварин, – квапливо перебила його мама. – Я думаю, стіл уже накритий; може, перейдемо туди?

В кожному разі, – не вгавав Ларрі, – цей хлопчисько небезпечний... Йому тільки й на думці звірина.

Всі рушили до столу. Гостям вказали їхні місця, всі порозсаджувалися і стали усміхатись один одному. Наступної миті двоє з гостей зарепетували на гвалт і злетіли зі своїх стільців, мов ракети.

– О господи, що ж іще сталося? – стрепенулась мама.

– Мабуть, знову скорпіони, – мугикнув Ларрі, зриваючись з місця.

– Щось мене вкусило... вкусило за ногу!

– Ну от, маєте! – тріумфував Ларрі. – Що я вам казав? Не здивуюсь, якщо під столом виявиться парочка ведмедів.

Єдиний з-поміж гостей, хто не втратив самовладання перед лицем прихованої небезпеки, був Теодор. Він спокійно нахилився, підняв скатертину і зазирнув під стіл.

– Аг-га! – долинув звідти його приглушений голос.

– Що там? – запитала мама.

Теодор вигулькнув з-під скатерки.

– Здається, це... е... якийсь птах. Великий чорно-білий птах.

– Це альбатрос! – пожвавішав Ларрі.

– Ні, ні, – виправив Теодор. – Це якийсь вид чайки, я думаю.

– Не ворушіться... сидіть спокійно, якщо не хочете, щоб вам відтяли ногу до коліна, – оповіщав гостей Ларрі.

Такі слова, зрозуміло, не сприяли відновленню спокою. Гості, всі як один, підхопились і вийшли з-за столу.

Алеко видав з-під скатертини довгий, загрозливий крик. Чи був це острах втратити здобич, чи протест проти метушні, важко сказати.

– Джеррі, негайно злови цього птаха! – командував Ларрі з безпечної відстані.

– Справді, синку, – згодилася мама. – Посади його краще в клітку, йому не можна тут залишатись.

Я обережно підняв край скатерки. Алеко чинно розсівся під столом, немов туз, і свердлив мене лихими жовтими очима, а коли я простягнув руку до нього, він розправив крила й зловісно клацнув дзьобом. Алеко явно не мав настрою до жартів. Я взяв серветку й почав водити нею перед його дзьобом.

– Чим тобі допомогти, мій любий хлопчику? – спитав Кралевський.

Очевидно, репутація орнітолога зобов'язувала його запропонувати свої послуги, але, коли я відмовився від його допомоги, він зітхнув з полегшенням. Я пояснив, що Алеко сьогодні не в гуморі, тому швидко його не зловиш.

– Тільки, ради бога, не воловодься, а то суп прохолоне, – дратувався Ларрі. – Вимани це бидло чим-небудь. Що вони їдять?

Мені нарешті вдалося схопити Алеко за дзьоба, і, хоч як він пручався, я витягнув його з-під столу, зв'язав крила і відніс у клітку. Коли я, запарений і скуйовджений, вертався на веранду, навздогін мені неслись прокляття й погрози Алеко.

Дзвеніли келихи, цокали ножі й виделки. Страва за стравою змінялися витвори кулінарного мистецтва, і, коли гості в один голос розхвалювали черговий делікатес, мама всміхалась з удаваною скромністю. Розмова, природно, крутилася навколо тварин.

– Пригадую, ще в дитинстві, – пустився у спогади Ларрі, – мене відправили до однієї з наших численних тіток, химерних старушенцій. Вона мала слабість до бджіл і розвела в себе цілу пасіку. Сотні вуликів гуділи в саду, наче телеграфні стовпи. І от якось тітка вдягла рукавиці й сітку, замкнула нас у котеджі про всяк випадок, а сама пішла до одного з вуликів викачувати мед. Мабуть, вона не обкурила бджіл як годиться (чи що там з ними роблять), бо цілий рій випорснув з вулика, мов смерч, і обліпив тітку зусібіч. Ми спостерігали цю сценку через вікно, але, нічого не петраючи в бджолах, подумали собі, що, певне, так воно й належить. А потім побачили, як тітка бігає по саду, відбиваючись від бджіл і чіпляючись сіткою за трояндові кущі. Нарешті вона добігла до котеджу й затарабанила у двері. Впустити ми її не могли, адже ключ був у неї. Ми силкувались утокмачити їй це, проте тітчине несамовите волання й гудіння бджіл забивало наші голоси. Якщо я не помиляюсь, це Леслі першому спало на думку обілляти її водою з вікна спальні. На жаль, він перестарався – і разом з водою вниз полетіло й відро. Холодний душ і удар по голові великим оцинкованим відром можуть вивести з рівноваги будь-кого, а тітці ще ж доводилося відбиватись від здоровенного рою бджіл. Так, це було нелегке випробування. Коли, врешті-решт, ми все ж таки втягнули тітку в дім, вона так розпухла, що впізнати її було неможливо.

Ларрі зробив паузу й співчутливо зітхнув.

– Це жахливо, клянусь Юпітером! – вигукнув Кралевський, і очі його розширились. – Вона могла дуба врізати.

– Авжеж, цілком імовірно, – не заперечував Ларрі. – Окрім того, це геть зіпсувало мені канікули.

– Вона одужала? – поцікавився Кралевський.

Я зрозумів, що він уже вигадує пригодницьку історію з розлюченими бджолами та зі своєю Леді.

– Аякже, одужала, пролежала кілька тижнів у лікарні, – безтурботно відповів Ларрі. – Тільки це, здається, не віднадило її від бджіл. Трохи згодом у неї в димарі оселився великий рій. Намагаючись викурити його звідти, тітка підпалила котедж. Коли прибула пожежна команда, вона застала лише сіре попелище, над яким кружляли бджоли.

– Жахливо, жахливо, – бубонів Кралевський.

– До речі, про пожежі, – сказав Теодор, і в його очах зблиснув вогник. – Не розповідав я вам про ті часи, коли на Корфу модернізували пожежну команду? Начальник пожежної команди побував в Афінах, і там на нього сильне... е... враження справило пожежне обладнання. Він подумав, що давно час ліквідувати на Корфу стару пожежну машину з кіньми і придбати нову... гм... блискучу, красиву, бажано червоного кольору. Він подбав також і про деякі інші вдосконалення і повернувся сюди, повний... гм... ентузіазму. В першу чергу він наказав зробити отвір у стелі пожежної каланчі, щоби пожежники могли належним чином зісковзнути по стовпу вниз. Але, кваплячись все

модернізувати, начальник, очевидно, забув про стовп, так що двоє пожежників зламали собі ноги.

– Ні, Теодоре, я відмовляюся цьому вірити. Ви все вигадуєте.

– Ні, ні, запевняю вас, це чистісінька правда. Цих двох пожежників приводили до мене в рентгенівський кабінет. Певне, начальник нічого не сказав їм про стовп і вони вирішили, що треба стрибати в отвір. І це ще був тільки початок. Незабаром вони придбали, заплативши за неї великі гроші, велику пожежну машину.