На Сваннову сторону - Сторінка 30

Якби була іншою людиною, я б її терпіти не міг, і смерть не завдала б мені ніякого горя, а проте в книзі така думка здалася б геть безглуздою.

Франсуаза, як той поет, сповнена про жалобу невиразних думок та родинних спогадів, виправдовувалася, що не вміє спростувати мої вигадки, мовляв, "я не така язиката". Почувши це визнання, я зі своїм іронічним і грубуватим глуздом, гідним здорового глузду доктора Переп'є, тріумфував, і якщо Франсуаза додавала: "А проте вона ваша кревнячка, а кревняків треба шанувати", я знизував плечима й казав собі: "Хіба я дурний, щоб сперечатися з темною бабою, яка плутається в словах!"

У цих судженнях про Франсуазу я поділяв вузький погляд тих, хто на життєвих підмостках виступає резонером: міркує нібито безсторонньо, а насправді геть зневажає своїх ближніх.

Мої прогулянки тієї осени були то приємніші, що я виходив з дому, просидівши кілька годин з книжкою. Втомившись читати цілий ранок у покоях, накидався пледом і йшов собі. Тіло, вимушене протягом довгого часу перебувати без руху, накопичувало моторність, і тепер, мов запущена дзиґа відчувало потребу витрачати її без усякого стриму. Стінам будинків, тансонвільському живоплоту, деревам руссенвільського лісу, заростям, до яких тулився Монжувен, діставалось ударів моєї парасольки або ціпка, вони чули переможні вигуки: і в тих вигуках, і в ударах виливалися невиразні думки, які хвилювали мене й не знаходили виходу, тож замість повільного й важкого з'ясування шукали втіхи в легше доступному солом'яному вогні. Більшість удаваного тлумачення того, що переживаємо, це є наше бажання спекатися його, викинути назовні таким сирим, аж упізнати годі.

Силкуючись усвідомити, чим я завдячую мандрівкам на мезеґлізьку сторону, прагнучи охопити маленькі відкриття, для яких ті мандрівки правили за випадкові рамки або на які мене надихали, я пригадую, саме тієї осени, на стежці, біля зарослого чагарями косогору, який прикривав Монжувен, мене вперше вразила розбіжність між людськими враженнями та їхнім звиклим виразом. Після години веселого борюкання з дощем і вітром я вийшов на берег монжувенської саджавки, до критої черепицею хатки, де садівник пана Вентейля тримав своє знаряддя. Тієї миті визирнуло сонце, і його позолота, вимита зливою, знову засяяла на небі, на деревах, на стіні хатки, на її ще мокрій черепичній покрівлі, гребенем якої проходжувалася курка. Вітер пригинав поземо пророслі на стіні билинки і стовбурчив пір'я на курці, отож і ті билинки, й пір'я віддавалися на волю вітрові з покірністю безвладних легесеньких предметів. Дахівки вивели на плесі, яке знову стало дзеркальним, мармурову рожеву прожилку — раніше я її не зауважував. Побачивши, як бліда усмішка на воді та на стіні відповідає усмішці сонця, я закричав у дикому захваті, вимахуючи згорнутою парасолькою: "Ого-го-гого!" Але одразу відчув, що не можу обмежитися цими безглуздими вигуками, я повинен пильніше вдивитися в своє захоплення.

Зустрівши на дорозі незнайомого селянина, я вигукнув:

— Такої чудової днини добре гуляється, еге ж? — При цьому мало не ткнув його парасолею в обличчя. І так доволі понурий чолов'яга ще дужче нахмурився, щось мені сквашено буркнув, з чого я прирозумів, що одні й ті самі емоції не виникають у різних людей одночасно, за усталеним наперед порядком. Згодом щоразу, коли після довгого читання мені хотілося побалакати, товариш, до якого звертався, встигав почухати язика й уже мріяв про одне: щоб йому не заважали читати. А коли я з чулістю думав про своїх батьків, якщо ухвалював найобачніші постанови, котрі мали б особливо врадувати їх, то саме в цей час вони довідувалися про якийсь мій давнозабутий грішок і, коли я кидався поцьомати їх, починали мене сварити.

Вряди-годи до екзальтації, породженої самотою, домішувалося ще інше відчуття, і я не знав, якому з них віддати перевагу: це, друге, народжувалося бажанням несподівано побачити селянку й стиснути її в обіймах. Супутня з цим бажанням утіха виникала раптово, коли в моєму мізку роїлися розмаїті думки, отож я не встигав точно визначити, звідки вона, й мені здавалося, ніби це апогей насолоди, спричиненої тими думками.

Я вловлював ще одну звабу в усьому, що зараз уливалося в мою душу: в рожевому відблиску дахівки, в билинках на стіні садівникової хатки, в Руссенвілі, куди мене надило вже давно, в тамтешньому лісі, в дзвіниці сільської церкви, в тому невідомому хвилюванні, завдяки якому всі ці явища робилися ще бажанішими: адже мені здавалось, ніби саме вони й породжують у мені хвилювання і єдина мета цього хвилювання — аби чимскоріш перенести мене до них, надимаючи моє вітрило досі не відомим мені могутнім ходовим вітром.

Прагнення зійтися з жінкою додавало в моїх очах до красот природи щось іще збудливіше, зате чар природи розширював і поглиблював обмежений чар жінки. Мені здавалося, краса дерев є воднораз і її красою, а поцілунок розкриває переді мною душу цих виднокіл, душу Руссенвіля, душу книжок, прочитаних цього року. Таким чином уява черпала нові сили в зіткненні з чуттєвістю, чуттєвість зрошувала всі царини уяви, і моя жага була вже невтоленна. Ось чому — як це буває в хвилини, коли, замріявшись на лоні природи, відкидаєшся од своїх звичок, перестаєш зважати на абстрактні поняття й сповнюєшся глибокою вірою в неповторність місць, де перебуваєш, вірою в те, що вони живуть своїм окремішнім життям, — я бачив у перехожій, до якої рвалося моє серце, не просто представницю якогось спільного типу, типу жінки, але необхідне й природне породження саме цієї землі. Бо в ті часи все, що не було мною, земля та живі істоти, здавалися мені дорогоціннішими, значнішими, більш наділеними реальним життям, ніж це уявляється вже людям уматерілим.

Я не відокремлював землі й живих істот. Я жадав селянку мезеґлізьку чи руссенвільську, рибальчиху-бальбечку так само, як бажав сам Мезеґліз чи Бальбек. Якби міг своєю волею змінити обстановку, розкоші, яких сподівавсь од цих жінок, і вони здалися б мені не такими істинними, я б перестав вірити в них. Зійтися в Парижі із рибальчихою з Бальбека або селянкою з Мезеґліза — це було б для мене все одно, що одержати в дар від когось мушлі, яких ніколи не бачив на морському березі, або папороть, якої не знаходив у лісі. Це означало б забрати в утіхи, яку дала б мені жінка, ті втіхи, посеред яких мені її малювала уява.

Проте тинятися руссенвільськими лісами й не пригорнути селянки було все одно, що не відати, де в цих лісах сховано скарб, не відати, в чому таємниця їхньої краси. Мені ця дівчина уявлялася в сітці тіней, якою її сповивало листя, та й сама вона була начебто місцевою рослиною, але тільки вищого ґатунку, чия будова дозволяє гостріше відчути неповторну самобутність урочища. Повірити в це мені було просто, як і в те, що її пестощі теж були б своєрідні й завдали б мені втіхи, якої не засмакувати з іншою жінкою. Таж і я довго не виходив з того віку, коли цю втіху ми ще не відділяємо від усіх тих жінок, з якими її зазнали, ще не звівши до спільного поняття, що дозволяє розглядати жінку як мінливе знаряддя завжди однакової втіхи. В цих літах та втіха не є навіть чимось окремішнім, відрубним, кінцевою метою нашого знайомства з жінкою, причиною її вістового — бентеги. Ми навіть не маримо про неї, як звичайно марять про близьку насолоду, ми ладні звернути все на жіночу звабу, бо за себе не думаємо, думаємо лише про те, як вийти за межі свого "я". Невиразно передбачувана, незнищенна, затамована, ця втіха в мить, коли її скуштовуємо, здатна доводити розкоші від ніжних зорів, од поцілунків тієї, що нині при нас, до такої нестями, аж вона стає чимось на зразок екстатичної вдячности нашій подрузі за доброту серця та зворушливу прихильність, яку вона нам довела і яку вимірюємо її благодіяннями, тим щастям, яким ущедрила нас.

Еге, даремно я благав донжон руссенвільського замку послати мені назустріч якусь сільську дівчину. Я звертався до нього як до єдиного повірника моїх перших прагнень, коли з мансарди нашого комбрейського дому, з напахченої ірисом кімнатки, я бачив тільки цю вежу в чотирикутнику прочиненого вікна, зазнаючи героїчних вагань мандрівника-першопрохідця або кандидата на самогубці й, знемагаючи, торував у собі самому нову дорогу, — дорогу, як мені здавалося, смерти, торував доти, доки на листі перевислої до мене дикої смородини проступав такий собі природний слід, схожий на слід слимака.

Даремно я благав вежу під час прогулянки. Даремно шастав очима по довкіллі, маючи надію приворожити поглядом якусь жінку. Так я міг дійти аж до паперті храму Андрія Первозванного-в-полях: ніде не помічав дівчини, яка незмінно траплялася мені дорогою, коли я гуляв з дідусем і не міг озватися до неї. Я безконечно довго вдивлявсь у стовбур далекого дерева, з-за якого вона вихилялася й ішла мені назустріч. Обрій, хоч як я п'яв на нього очі, залишався пустельним; смеркало. Тепер без усякої надії зосереджував я всю увагу на цьому яловому ґрунті, на виснаженій землі, ніби сподіваючись, що під нею ховаються живі істоти. І вже скажено, а не радісно шмагав парасолькою дерева руссенвільського лісу, з-за яких не вигулькнуло ні лялечки, ніби це були дерева, намальовані на полотні, шмагав, хоча мене бісила думка, що треба вертатися додому, так і не пригорнувши жадану жінку, — шмагав доти, доки був змушений визнати, що випадкова зустріч навряд чи можлива, й вертав свої стопи назад, до Комбре.

А втім, якби я навіть спіткав жінку, чи стало б мені духу озватися до неї? Мені здавалось, вона поглянула б на мене як на божевільного. Я вже зневірився, що інші істоти зрозуміють мене, що бажання, виниклі під час прогулянки й знебулі, можуть мати якусь достеменність. Тепер вони малювалися мені як суто суб'єктивні, хирні, примарні творіння мого темпераменту. Не мали вже зв'язку з природою, з реальністю, яка втрачала для мене всі свої чари, всілякий глузд і ставала умовною рамкою життя, на кшталт тієї, якою є для дії роману вагон, де пасажир читає, аби збути час.

Можливо, на підставі іншого враження, яке склалося в мене поблизу того самого Монжувена, але за кілька літ по тому, враження, тоді ще млистого, в мене значно пізніше виникло уявлення про садизм.