Надія - Сторінка 12

І хоч він клопотався за товариша, від цього анітрохи не змінилися грубуваті й суворі риси його обличчя, тільки пом'якшав погляд.

— Він був пілотом на гідроплані. Так ось, після смерті Лауро де Бозіса він розкидав листівки над Міланом. Зрозуміла річ, літаки Бальбо збили його: адже він летів на туристському літаку. Його засудили до шести років. Він утік з Ліпарських островів. Отож Марчеліно не водив важких літаків з часу суду, а винищувачів — відтоді, як пішов з італійської армії. І я хочу сказати вам, товаришу Маньєн,— не розцініть це, як утручання у ваші розпорядження,— що коли б ви змогли якось прилаштувати його — звісно, не пілотом,— то цим дуже втішили б іспанських товаришів.

— І себе самого також,— відповів Маньєн.

Хайме вийшов. Зайшов капітан Мерсері. Йому теж було під п'ятдесят. Прямі сиві вуса на обвітреному обличчі, свідомо підкреслений вигляд старого пірата, в чоботях і цивільному костюмі.

— Чого ви хочете, пане Маньєп, це ж питання техніки. Еге ж, техніки...

— Ви повертаєтесь до Франції? Мерсері підвів догори руки.

— Пане Маньєн, моя дружина була тут шістнадцятого па конгресі філателістів. Двадцятого вона мені написала: "Людина не може допустити паскудства, яке тут коїться". Жінка, пане Маньєп! Жінка! Я ж уже приїхав. Я служу Іспанії. На будь-якій посаді, тільки б служити Іспанії. Треба покласти край фашизмові, як я це їм сказав у Нуазі-ле-Сек, нашим консерваторам: "Не мумії бережуть Єгипет, а Єгипет береже мумії, панове!"

— Гаразд, гаразд... Ви ж капітан, то, якщо бажаєте, я вас відправлю в розпорядження військового міністерства.

— Еге ж, я капітан... Цебто я міг би бути офіцером запасу, але я відмовився пройти повторний табірний збір через свої переконання...

Маньєпу сказали, що Мерсері був на війні аджюдапом а в капітани він вибився в пожежній команді. Маньєн подумав, що це жарт.

— Атож! Гм... Звісно.

— Але ж даруйте! Я знаю, що таке окопи: я воював.

Під дивакуватою зовнішністю відчувалася справжня мужність. Зрештою, подумав Маньєн, добрий аджюдап принесе тут користі не менше за капітана...

Надійшла черга Марчеліно. Він зайшов у комбінезоні без паска, зпіяковіло потупивши очі. Сумно подивився на Маньєна.

— Розумієте, в'язниця... притуплює рефлекси... Кулеметна черга урвала його мову: стріляв Карлич на

тому кінці поля.

— Я був непоганим бомбардиром, — знову озвався Марчеліно.— Либонь, я ще зможу...

Два тижні тому, коли Маньєн, збираючи добровольців і вербуючи найманців, намагався закупити для іспанського уряду все, що можна було знайти на європейському ринку, він, повернувшись додому,— з пониклими вусами, в капелюсі на потилиці, із запітнілими окулярами,— застав цього хлопця в своїй квартирі. Всі телефони дзвонили, незнайомі одне одному люди гарячково снували по всіх кімнатах; Маньєн посадив Марчеліно на ліжко свого синочка, спиною до відчиненої шафи, й забув про нього. Повернувшись о другій годині дня, Маньєн застав італійського пілота з іграшками, що їх він вийняв з шафи й вів з ними розмову.

— Якби я полетів бомбардиром, то, мабуть, зміг би бути другим льотчиком. Певен, що швидко все згадаю.

Маньєн роздивлявся обличчя Марчеліно, що його обрамляв кучерявий чуб, як на венеціанських медалях, і комбінезон, який висів на ньому мішком.

Завтра проведемо пробне бомбардування бетонними бомбами.

"Дугласи" Сембрано та багатомісний літак Маньєна наближалися до кінця злітного поля.

Після аварії італійських військових літаків у Алжірі уряди деяких країн згодилися продати Іспанії застарілі військові літаки без зброї; тож ці літаки, що тепер досягали кінця злітної доріжки, не змогли б довго вистояти проти

1 Унтср-офіцерськпй чин.

сучасних літаків "савоіія", якби італіііські льотчикп виявилися хоробрими.

Маньєн повернувся до Шрайнера, який зайшов до нього після Марчеліно. Мовчанка Шрайнера зовсім відрізнялася від сором'язливої настирності молодого італійця, від зніяковіння Дюгея, то була мовчанка тварини.

— Товаришу Маньєн, я передумав. Я вам сказав: не бачити мені більше літаків. Але не бачити літаків — не годиться. Я добрий стрілець. Стріляти я ще не забув. Знаю про це з того, що непогано стріляю в ярмаркових тирах і зі свого револьвера.

Обличчя його було незворушне, але в напруженому топі бриніла ненависть. Він пильно дивився на Маньєна своїми вузькими очима, втягши голову в плечі, як хижак, що чатує на здобич. Маньєн дивився на автомобіль анархістів, що їхав повз ангар: він уперше бачив чорний прапор.

— Літаки більше не бажають мати зі мною діла. Гаразд. Якщо не на літаках, то проти літаків. Візьміть мене в протиповітряну оборону.

Пролунали ще три-чотири кулеметні черги.

— Будь ласка,— мовив Шрайнер.

Чи є в революції свій стиль? Увечері бійці народного ополчення, схожі водночас і на учасників мексіканських революцій, і на паризьких комунарів, проходять повз споруди аеродрому в стилі Корбюзьє. Всі літаки прив'язані. Маньєп, Сембрано і його приятель Вальядо п'ють тепле пиво: відтоді, як вибухнула війна, на аеродром не привозять льоду.

— Кепські справи на військовому аеродромі,— каже Сембрано.— Революційну армію ще треба створити від початку до кінця... Інакше Франко сам наведе порядок, спровадивши всіх на кладовища. Як, на твою думку, створювалась революційна армія в Росії?

Його тонка нижня губа відкопилилась; у цьому світлі бару він ще більше скидався на Вольтера, доброго Вольтера в білому льотному комбінезоні.

— Вони мали рушниці. Чотири роки військової дисципліни й фронту. До того ж комуністи — сама дисципліна.

— Чому ви революціонер, Маньєн? — спитав Вальядо.

— Гм... Я працював багато на заводах; такі люди, як ми, що завжди захоплені своєю роботою, не уявляють собі, як можна прожити життя, марно витрачаючи щодня по вісім годин... Я хочу, щоб люди знали, навіщо вони працюють.

Сембрано думає, що великі власники Іспанії здебільшого не здатні керувати своїми підприємствами, які перебувають у руках інженерів, і що віп, як інженер, воліє працювати для робітників заводу, а не для ного власника. (Так думає і Хайме Альвар, і майже всі ліві інженери).

А Вальядо прагне відродження Іспапії і нічого не сподівається від правих. Вальядо — великий буржуа; це він розкидав прокламації над казармою Ла-Монтанья, і в нього обличчя señorito, тільки без вусиків, що їх він зголив після заколоту.

Маньєн зачудовано вдумується у виправдання, що їх розум знаходить для людських пристрастей.

— І потім,— сказав він,— я був лівим, бо був лівим... Зрештою, мене багато що зв'язувало з лівими, дружба й вїр-пість. Я зрозумів, чого вони хочуть, і тому їм допомагав. І що більше їм ставали на перешкоді, то дужче я зближався з ними...

— Поки ти тільки одружений з політикою, то це ще не так страшно,— сказав Сембрано,— а от коли від неї ідуть діти...

— А ким ти був? Комуністом?

— Ні, правпм соціалістом. А ти комуніст?

— Ні,— мовив Маньєн, посмикуючи вуса, — теж соціаліст, але крайній лівий.

— А я,— відповів Сембрано з сумною, як ніч, що насувалась, посмішкою,— я був переважно пацифістом.

— Переконання змінюються,— сказав Вальядо.

— Люди, яких я захищаю, не змінилися. А це головне. Довкола них кружляє мошва. Вони розмовляють. Над

аеродромом опускається ніч, велична, як усі неосяжні простори; тепла ніч, схожа на всі літні ночі.

Розділ четвертий

Серпень

Чоловік двадцять бійців народного ополчення дружно спускалися зі Сьєрри па обід. Без офіцерів. Мабуть, командири, які не були певні, що під час обіду надійно охоронялися перевали, самі залишилися вартувати. На щастя, таке саме й на тому боці, подумав Мануель.

П'ятеро бійців були в жіночих капелюшках моди 1935 року, схожих на фісташкові ніжно-голубі тарілки, і з триденною щетиною. Капелюшки були закосичені останніми шипшиновими квітками зі Сьєрри.

— Відтепер,— сказав Мануель, перекривляючи тон командира Рамоса,— моди запроваджуватимуть тільки товариші, делеговані робітничими й селянськими організаціями.

Перевага віддаватиметься літнім людям, які мають рекомендації принаймні двох профспілок. Так буде переконливіше.

— Коли ми йшли в бій, сонце світило нам у вічі. Нічого пе було видно. Ми наткнулися на капелюшкову майстерню, щоправда, зачинену, але ми виоралися з нею. А потім ці капелюшки залишили собі.

Село, де цього дня розмістилася їхня база й стоянка бронепоїзда, лежало за шістсот метрів: площа з дерев'яною галересю, схожа на внутрішнє подвір'я ферми, шпиляста вежа на взірець Ескуріалу й кілька літніх крамничок, пофарбованих в оранжевий або яскраво-червоний колір; одну з них прикрашало велике дзеркало.

— Ці капелюшки непогано нам пасують! — озвався один боєць.— А вони їх викидають!

Бійці посідали за столиками кав'ярні з рушницями за спиною, не скидаючи капелюшків; позад них на схилах, що збігали від скошених полів, руділи останні плями гіацинтів, які два місяці тому вкривали хребет Сьєрри. Почулося гудіння автомобіля, що швидко наближався, і враз із-за церковної паперті виринув "форд" кольору хакі, з якого паралельно простяглись три руки у фашистському вітанні. Під зведеними руками, осяяними яскравим сонцем, видніли наполеонівські трикутні кашкети та жовті облямівки: то були цивільні гвардійці. Вони не помітили ополченців, які обідали ліворуч від дверей, і подумали, що приїхали до фашистського села. В іншій кав'ярні неквапливо підводились озброєні селяни.

— Друзі! — закричали гвардійці, різко загальмувавши.— Ми з вами!

Селяни прицілились. Ополченці вже стріляли: чимало цивільних гвардійців справді переходили фронт, але ж не з фашистським вітанням. Пролунало пострілів з тридцять. Мануель розрізняв пе такий лункий звук шин, що лопалпея; майже всі селяни цілилися в автомобіль. Одначе одного гвардійця було порапено. Вітер паповиив площу запахом палених квітів.

Мануель паказав роззброїти гвардійців, старанно обшукати, відпровадити під конвоєм ополченців (селяни ненавиділи цивільних гвардійців) до мерії і зателефонував до штабу полковника Мангади.

— Справа серйозна, невідкладна? — спитав черговий офіцер.

— Ні.

— Тільки, будь ласка, без швидкої розправи. Ми пришлемо офіцера для військового суду. їхню справу буде розглянуто протягом години.

— Гаразд. Ось іще що: їхній приїзд свідчить, що з місць розташування фашистських військ можна проїхати сюди.