Надія - Сторінка 10

І таким чином ми наблизимося до штурмових гвардійців. Десять товаришів — це сто метрів. Ти перший зі своїми десятьма. Через триста метрів кожні десять метрів залишай одного на місці. Коли побачиш, що загін ліворуч від тебе просувається вперед, ідп вперед і ти. Коли щось буде негаразд, передаси командування своєму сусідові й вернешся вниз, у тилу залишиться...

Хто? Мануель мав намір послати Барку організувати людей з інших ваговозів. А він сам? У такій обстаповці йому слід бути попереду. Гаразд...

— Залишиться Барка.

Вій пошле когось іншого організувати людей із задніх ваговозів.

— Коли я свисну, всі повинні підійти до Барки. Розумієш?

— Розумію.

— Повтори.

Той усе повторив.

— Хто тут з відповідальних профспілок або партійних працівників?

— Хлопці, бронепоїзд стріляє!

На радощах вони мало не кинулися цілувати один одного. Бронепоїзд стріляв навмання по гаданих позиціях батарей і кулеметів. Але бійці ополчення, почувши, як їхня гармата відповідає на постріли фашистських гармат, перестали почувати себе в небезпеці. Всі криками привітали другий постріл бронепоїзда.

Мануель послав одного комуніста до Рамоса, одного члена ЗРС до штурмових гвардійців і найстаршого з анархістів до бійців інших ваговозів пояснити, що відбувається.

— Прихопіть із собою їжу,— озвалася дівчина у формі бійця ополчення,— так буде куди обачніше.

— Ну, хлопці, ходімо.

— Я принесу вам сніданок,— сказала вона заклопотано. Тієї самої миті, коли рушив перший загін, Барка побіг

до ваговозів. По них стріляли, але тільки з рушниць. Пішов другий загін, третій і, нарешті, четвертий, яким командував Мануель.

Ряди олив були виразно видні. Барка спостерігав, як спершу з'явився один боєць ополчення, потім другий і, нарешті, довгий цеп. За п'ятсот метрів уже нічого не було видно; цеп людей, що пересувалися в такт розміреному гуркоту гармат, заповнив поле його зору, протягшись по всьом*у лісі. Із сусіднього схилу, якого Барка не бачив відтоді, як він опинився під деревами, стріляли штурмові гвардійці. Мабуть, вони мали ручний кулемет, бо механічний стукіт пострілів, глушачи рушничну стрілянину, весь час пересувався вбік, до непорушних фашистських кулеметів. Цеп бійців ополчення підіймався вгору. Фашисти стріляли по ньому з рушниць, але не досить улучно. Мануель побіг; увесь цеп кинувся за ним, нагадуючи скривлену лінію кабелю під водою. Барка також біг, охоплений дивним, пристрасним збентеженням, яке він визначав словом "народ": і село під обстрілом, і повний безлад, і перекинуті ваговози, і гармата бронепоїзда — все це, злившись воєдино, кинулося штурмувати фашистські гармати.

На бігу вони толочили збиті гілки дерев: до появи штурмових гвардійців кулемети стріляли по оливах. Пахло вже не живицею, а пересохлою літньою землею. Підбите кулями листя, що тільки тепер відривалося від гілок, падало, наче восени; бійці, що й далі бігли в такт канонаді, з'явились і зникли то сліпучо-яскраві на сонці, то майже непомітні в затінку маслин. Барка прислухався до ручного кулемета й гармати бронепоїзда, наче до передвістя: більш не заберуть виноградники в тих, хто їх обробляє.

їм треба було пройти двадцять метрів по відкритій місцевості. Тільки-но вони вийшли з олив, фашисти повернули один із своїх кулеметів. Кулі з осиним дзижчанням розтинали повітря довкола Барки. Він біг назустріч пострілам серед гучного дзижчання, забувши про небезпеку. Потім упав з перебитими ногами. Незважаючи на біль, він і далі дивився вперед: одна частина бійців упала на землю й більше не підводилась, а друга пройшла. Поряд з ним лежав забитий сільський крамар: на його обличчі танцювала тінь метелика. Перша лінія бійців з інших ваговозів затрималася на узліссі оливкового гайка. Барка зачув гудіння авіаційних моторів. Наші? їхні? Зовсім близько від того місця, де стріляв ручний кулемет, у сліпуче небо злетіла ракета. Бронепоїзд перестав стріляти.

— Штурмові гвардійці захопили батарею? — запитав Са-ласар.

Мануель попередив бронепоїзд, що вони пустять ракету, тільки-но дістануться до батарей. Мабуть, вони були розташовані недалеко одна від одної. Тому Рамос припинив вогонь.

— Слід гадати,— сказав він.

— А що з бійцями ополчення?

— їх більше не видно... Вони не пройшли, бо батареї і кулемети стріляють.

— Хочеш, я піду туди?

— Мануель і Барка, либонь, самі дадуть собі раду. Вони прислали до мене посильного.

Бінокль Рамоса наближав до нього безтурботний спокій стрімчаків, сосон і олив, який приховував стільки ран. Не було ніякої змоги про щось дізнатися. Рамосові залишалося тільки прислухатись.

— Прикро, що воюють ті, навпроти, а не ми. Фашисти стріляли з гармат, розчищаючи собі дорогу й

потім посилали своїх людей на підготовлені позиції. Народ боровся без командирів і майже без зброї.

— Сердеги, їх там, унизу, певне, трощать... Але, може, завдяки їхньому наступові штурмові гвардійці захоплять батарею.

Рамос розмовляв нервово, його повні губи потоншали, усмішка зникла, розкуйовджений чуб скидався на перуку.

— 13 усякому разі, фашисти не пройдуть!

— Батарея, що ліворуч, уже не стріляє.

В обох боліли скроні від того, що вони довго прислухалися.

Наближався літак, золотавий у іскристому псбі. Це був туристський літак, досить швидкий. Він скинув бомбу за півкілометра від бронепоїзда; напевно, не було на ньому ні оптпчного прицілу, ні бомботримача, і він кидав бомби через вікно. Машиніст бронепоїзда, якому Рамос дав відповідні вказівки, спокійно в'їхав до найближчого тунелю. Літак скинув на сосни свої бомби й полетів собі геть. Запах живиці ще більше згустився.

З бронепоїзда вже нічого не було видно. В перервах між вибухами снарядів 75-го калібру, від яких із дзвоном ковадла здригався весь вагон, астурієць Пепе розповідав своїм спітнілим, по пояс голим товаришам:

— Тут бліндаж замінює цемент. Це бридко, зате солідно й міцно. У бронепоїзда такий вигляд, ніби він з картону, але він добре захищений. В Астурії в тридцять четвертому вміло покривали бронею вагони. Любо було глянути. Тільки одного прорахунку припустилися хлопці: вони забули обшити бронею паровоз. І під час революції бувають неуважливі. Уявляєш собі, покритий бронею поїзд на повній швидкості врізається в позиції Іноземного легіону із звичайним паровозом. Через п'ятдесят кілометрів він увесь був, як решето. Про нього нема вже чого й згадувати, і про машиніста також. А ми змогли проскочити вночі в іншому бронепоїзді й з іншим паровозом, уже покритим бронею, і зняли товаришів, перш ніж Іноземний легіон підтяг свою артилерію.

— Пепе!

— Що?

— їхня батарея й далі мовчить!

Рамос вийшов з тунелю й навів бінокль на позиції заколотників, наче сліпий, який намагається все зрозуміти на дотик.

— Наші відкотилися до села.— сказав він.

Бійці ополчення, безладно відстрілюючись, відступали. Вони зникли в окопах. Переслідуючи їх, фашисти мусили пройти триста метрів по відкритій місцевості.

Рамос вискочив на паровоз, паказав під'їхати бропепо-їздом до узлісся, але так, щоб не опинитися під обстрілом фашистських батарей.

Фашисти наступали, скидаючись на автомати після безладного відступу бійців ополчення.

Кулемети бронепоїзда вступили в бій.

Зліва направо почали падати фашисти, безпорадно підводячи руки або хапаючись за животи.

Друга хвиля фашистів, завагавшись, зупинилася на узліссі, фашисти почали падати справа наліво; кулеметники бронепоїзда були поганими солдатами, але чудовими стрільцями. Вперше за весь день Рамос побачив рух, що багато разів повторювався, підстреленого на бігу ворога — витягнена рука, підкошені ноги, ніби він силкувався стрибнути й схопити смерть. Ті, кого не зачепила куля, намагалися дістатись до лісу, звідки стріляли фашисти, що сховалися від кулеметів бронепоїзда.

Праворуч пролунали рушничні постріли. Це був інший загін бійців ополчення. Фашисти, відстрілюючись, відступали лісом.

"Вони мають командирів, мають зброю,— думав Рамос, устромивши пальці в кучерявий чуб,— але вони не пройдуть. Це факт: вони не пройдуть".

Розділ третій

Випробування льотчиків тривало.

В тиші літнього дня до Маньєна підійшов доброволець у куфайці, незважаючи на спеку.

— Капітан Шрайнер.

Це був низенький, нервовий, з гострим носом і черствими очима колишній помічник командира ескадрильї Ріхтгофена. Маньєн привітно подивився на нього поверх вусів.

— Ви давно не літали?

— З війни.

— Чорт! Скільки вам треба буде часу, щоб знову ввійти у форму?

— Гадаю, кілька годин.

Маньєн мовчки подивився на нього.

— Гадаю, кілька годин,— повторив Шрайнер.

— Ви працювали в авіації?

— Ні. В копальнях Алеса.

Шрайнер дивився не на Маньєна, на чпї запитання відповідав, а на літак, пропелер якого крутився. На його правиці тремтіли пальці.

— Розпорядження надійшло надто пізно,— сказав він.— До Тулузи мені довелося їхати на ваговозах.

Він заплющив вузенькі очі й прислухався до гулу мотора. Ґїого тремтливі пальці м'яли поли куфайки. Мапьєн, одержимий пристрастю до літаків, розумів цей жест. IIIрай-пер, не розплющуючи очеіі, глибоко вдихнув повітря, ІЦО тремтіло від гулу мотора. "Певне, так дихають, коли виходять із в'язниці",— подумав Маиьєп. Цей міг би командувати (Мапьєн підшукував помічників): у його голосі є чіткість, властива багатьом комуністам і військовим.

Головний інструктор Сибірський простував по аеродрому, над яким мерехтіло сонячне сяйво; його помічник покликав Шраііпера; той ішов до навчального літака, не поспішаючи, але й далі мнучи пальцями куфайку.

З вікон бару й із злітної доріжки ДИВИЛИСЯ ЛЬОТЧИКИ.

Багато хто з НИХ брав участь у війні, але Мапьєн не був цілком иевен у НИХ; та, дивлячись на цього пілота, що свого часу збив двадцять два літаки союзників, навіть наймані льотчики, що пильно стежили за навчальним літаком, відчували тільки професійну заздрість.

Скалі, Марчеліно іі Хайме Альвар, що стояли біля бару, по черзі дивилися в бінокль. Хайме Альвар, що навчався у Франції, був за військового перекладача в інтернаціональній ескадрильї. Поряд з цим високим мідношкірим індіанцем, якому завше на обличчя спадали пасма волосся, стояв іншиіі низенький червоношкірий індіанець Вегас, на прізвисько Святий Антоній, який за дорученням ЗРС люб'язно обдаровував "пеліканів" сигаретами й платівками.