Надія - Сторінка 11

Між ними просунула свій довгий ніс чорна такса Хайме — Раплаті, яка, на думку всіх, приносить щастя. Батько Хайме, як і Скалі, був мистецтвознавець.

З того краю аеродрому, де Карлич випробовував кулеметників, долинали звуки кулеметних черг. Літак злетів більш-менш нормально.

— Важко буде з добровольцями...— сказав Сибірський Маньєну.

Зрештою, Маньєн і сам знав, що нелегко буде примусити найманих льотчиків коритися добровольцям, якщо добровольці будуть професійно гірше підготовлені.

— Ви призначили мене інструктором, пане Маньєн. Дякую за довіру...

Вони ступили ще кілька кроків, навіть не зиркнувши один на одного: обидва дивилися в небо, де летів літак.

— Ви мене знаєте?

— Гадаю, так...

"Я нічогісінько не знаю",— водночас подумав Маньєн, кусаючи свої галльські вуса. Йому подобався Сибірський: незважаючи на світлий кучерявий чуб і маленькі вусики, сумний голос Сибірського виказував якщо не розум, то, в усякому разі, досвід. Власне, Маньєн знав про Сибірського тільки те, що той чудовнії льотчик.

— Ось що я вам хочу сказати, пане Маньєн: тут мене мають за червоного... Може, це й краще... Мені хотілося б тільки, аби ви знали, що я й не білий. Всі ці льотчики, навіть ті, що вже в літах, не знають життя...

Сибірський зніяковіло дивився собі під ноги. Відтак підвів очі до літака, що летів у небі, з хвилину проводжав його поглядом і мовив:

— Літає — от і все, що можна сказати...

Це була не іронія, а тривога. Шрайнер був найстарший за віком серед льотчиків; і тепер на аеродромі не було жодного пілота, який би не думав з тривогою про те, що сорок шість років життя — з них десять у копальнях — можуть зробити з великого льотчика.

— Завтра для Сьєрри буде потрібно щонайменше п'ять літаків,— заклопотано сказав Маньєн.

— Я ненавидів життя, яке вів у свого дядька в Сибіру. Я ходив тоді до гімназії і постійно чув розмови тільки про бої... І ось коли прийшли білі, я пішов з ними... Потім потрапив до Парижа. Був шофером, потім механіком, а відтак знову льотчиком. Я лейтенант французької армії.

— Знаю. Ви хочете повернутися до Росії, правда ж? Чимало росіян, колишніх білих, боролося в Іспанії, аби

довести свою лояльність, сподіваючись згодом повернутися на батьківщину.

З того краю аеродрому знову долинув кулеметний скрекіт.

— Так. Але не як комуніст. Як безпартійний. Я служу тут по контракту, але навіть за подвійну плату я не пішов би до отих. Я те, що ви називаєте ліберал. А Карлич завжди любив порядок, він був біляк; тепер ми маємо в себе порядок і силу, і він став червоним. Я люблю демократію — Сполучені Штати, Францію, Англію... Але Росія — моя батьківщина.

• Він знову подивився на літак, цього разу, щоб зустрітися поглядом з Маньєном.

— Дозвольте попросити вас про одну річ... Я в жодному разі не хотів би бомбардувати об'єкти, розташовані в місті. Мабуть, для масового внпищепня людей я не досить молодий... Але для розвідки й для бомбардуванпя фронту...

— Бомбардування міст заборонене іспанським урядом.

— Розумієте, колись я мав завдання бомбардувати генеральний штаб, а бомби впали на школу...

Маньсп не наважимся спитати, чи цоії генеральний штаб і школа були німецькі а чи більшовицькі. Літак Шраіінера вибирав місце для посадки.

— Надто повільно,— пробурчав Маньєи, обома руками тримаючи бінокль біля очеіі.

— Може, він збирається знову злетіти...

Справді, Шрайнер знову наддав газу. Маньсп і Сибірський зупинилися, не спускаючи очей з літака: злітне поле було дуже велике, і якщо перше приземлення таке невдале... Маньсп мав чималий досвід у пробних вилітах: віп був інженером у одній французькій авіаційній компанії.

Літак розвернувся й досить стрімко почав спускатися; льотчик смикнув ручку на себе, літак підстрибнув, наче камінець, пущений над плесом, і важко впав, розбившись.

"На щастя, цей навчальний літак непридатний для війни",— подумав Маньєн.

Сибірський побіг до літака й потім повернувся. Шрайнер і помічник головного інструктора йшли слідом за ним.

— Даруйте мені,— сказав Шрайнер.

Він сказав це таким тоном, що Маньєн не наважився подивитись йому в обличчя.

— Я вам сказав, що мені досить буде двох годин... Ні двох годпн, ні двох днів. Я надто багато пропрацював у копальнях. Утратив рефлекси.

Сибірський і його помічник відійшли вбік.

— Ми потім поговоримо,— мовив Маньєн.

— Дарма. Дякую. Я бачити більше не можу літака. Відішліть мене в народне ополчення. Прошу вас.

У скрекоті кулеметів, що дедалі наближався, бійці парод-ного ополчення виштовхували на поле другий навчальний літак — туристичний апарат для розваг señoritos 1.

Шрайнер ішов з аеродрому, втупившись очима в порожнечу перед себе. Льотчики трималися осторонь від нього, наче від дитини, що помирає від будь-якої великої трагедії, перед якою людські слова безсилі. Війна об'єднувала найманців і добровольців своєю романтикою, але авіація об'єднувала їх, як материнство об'єднує жінок. Леклерк і Серюзьс вже не розповідали анекдотів. Кожен знав, що він був свідком своєї майбутньої долі. І ніхто не наважувався зустрітись поглядом з поглядом німця, який також намагався не дивитися на них.

Але один погляд утупився в Маньєна: це був льотчик Марчеліно, який мав летіти після Шрайнера.

1 Паничів (ісп.).

— Завтра для Сьєрри буде потрібно п'ять літаків,— повторив собі під ніс Маньєн.

Кулемет випускав п'ять куль, десять і затихав. Коли командир кулеметників Карлич побачив Маньєна, що наближався, він пішов йому назустріч, привітався, відвів його вбік і, не промовивши ні слова, дістав з кишені три набої: на капсулях були сліди бійка, але кулі з гільз пе вилетіли.

— Толедський завод,— сказав Карлпч, показуючи пігтем на марку.

— Шкідництво?

— Ні, погане виробництво. І під час бою з цим...

— Як кулемети? — спитав Маньєн.— Потрібні кулемети, і якнайшвидше.

Карлич приїхав до Англії занепалий духом, зганьблений, і злигодні зовсім розвіяли його попередні переконання. Через багато років поневірянь він, колишній найкращий кулеметник армії Врангеля, вступив до руху "Повернення на батьківщину", що ширився серед емігрантів; його члени симпатизували СРСР. Може, Карлич був єдиний доброволець, який ненавидів ворога тільки тому, що той ворог.

— А як наземні кулемети? — спитав Маньєн.— Для Сьєрри потрібні кулемети, і якнайшвидше.

Бійці народного ополчення ні з якого кулемета не вміли стріляти, а тим більше лагодити його; найкращі кулеметники Маньєна працювали інструкторами під керівництвом Карли-ча. Водночас із навчанням кулеметників стріляти з авіаційних кулеметів найкращих бійців навчали користуватися наземними кулеметами. Маньєн хотів сформувати моторизований загін кулеметників.

— З бійцями ополчення все гаразд,— сказав Карлич.— Вони добре дібрані. Є дисципліна, висока свідомість, уважливість. З ними все гаразд. А от з Вурцем, товаришу Мапьєн, погано: він увесь час займається партійними справами, ніякої роботи. Мені допомагає тільки Гарде. А наші знають тепер авіаційний кулемет. Щодо їхнього практичного вміння, то перевірити його я не можу, бо нема змоги провести пробну стрільбу в повітрі. Нема ні етилену, ні фотокулемета, ні мішеней, майже нема набоїв, та й ті, що є, погані. В крайньому разі мішені я можу зробити сам, але пальне ніяк не зробиш. Вони вміють маневрувати бойовими баштами; в задні башти я посаджу лише тих, хто працював у авіації, щоб вони не могли стріляти у хвіст. Практикуватимемося на ворогові.

І Карлич голосно засміявся, по-хлопчачому паморщпвши носа під розкуйовдженими бровами. Він знову заволодів кулеметами, як Шраііпер заволодів би своїм літаком. Скалі, якиіі почув кінець розмови, почав розуміти, що війна має і свою фізіологію.

Усіх льотчнків-революціоперів, які порвали з військовою справою через свої пацифістські переконання, треба було або знову навчити літати, або спекатися їх; але затримати наступ Фраико слід було вже тепер, а не наступного року. Маньєн міг розраховувати тільки на колишпіх льотчиків пасажирських ліній і тих, хто вже відслужив у авіації.

Він тільки-но відкараскався від кількох льотчиків, учасників Марокканської ВІЙНИ, ЩО ЗВИКЛИ ДО застарілих літаків та беззахисного ворога, а побачивши перших поранених, удалися до високих слів: "Розумієте, йти воювати з людьми, які нічого поганого нам не зробили, по суті..." Але при цьому вони не збиралися остаточно розривати своїх угод. До Франції всю цю шушваль!

Настала черга Дюгея, який перший просив, щоб з ним поговорили. Він мав п'ятдесят років, на його смаглявому обличчі вирізнялися сиві вуса.

— Не випроваджуйте мене до Франції, товаришу Маньєн,— сказав він.— Запевняю вас, цього не слід робити. Я був інструктором під час війни. Гаразд, припустімо, що я застарий для льотчика, це правильно. Але накажіть дати мені ганчірку й залиште мене помічником механіка або будь-ким іншим. Тільки біля літака. Біля літака!

Вихором убіг Сембрано, розмахуючи правицею.

— Послухай, Маньєн, негайно потрібен літак у Сан-Беніто... Фашисти йдуть на Бадахос...

— Гм... так, так... Ти знаєш, що винищувачі в польоті. Без винищувачів?

— Я отримав наказ. Вимагають три літаки, а в мене тільки два "дугласи".

— Гаразд, гаразд. Моторизована колона?

— Еге ж.

— Добре.

Він зняв телефонну трубку. Сембрано побіг, відкопиливши нижню губу.

— Ну як же, товаришу Маньєн? — сказав Дюгей.— Як же зі мною?

— Гм... гаразд, умовилися, ви залишаєтесь. Постривайте, я щось забув...

Він нічого не забув: мав звичку постійно прибирати заклопотаного вигляду, що й позначилося на цій його фразі; але дії його були чіткі.

Дюгей вийшов, зайшли кілька пройдисвітів: "льотчики туристичних літаків, вошт ладні знову приступити до тренувань". Відтак з'явилися кілька ласих на гроші обивателів, які приїхали до Іспанії, сподіваючись добре підробити, але маючи твердий намір не душе натужувати свої сили. Всі вони, отримавши напутні слова, подалися назад за Піренеї.

Зайшов Хайме з Раплаті, що плутався в нього під ногами. Маньєн не чекав на нього.

— Товаришу Маньєп, я хочу вам сказати... Я прийшов до вас не як перекладач, а... одне слово, от що: очевидно, пробний політ Марчеліно... Тільки ви, товаришу Маньєн, мабуть, не знаєте, що Марчеліно відсидів два рокп у фашистській в'язниці...

Маньєн приязно вислуховував цього здорованя в тісному комбінезоні, з опуклим чолом, випнутим уперед підборіддям і надто горбатим носом.