Надія - Сторінка 9

Рамос був у бронепоїзді. Всі стояли посеред кімнати, то відходячи від стіни, то знову наближаючись до неї в чеканні чергового снаряда.

— Нічого безглуздішого й не вигадаєш,— випалив Барка.— Якщо ми й далі стовбичитимемо тут, то з'їдемо з глузду... Треба натиснути на них.

Мануель зміряв його поглядом: голос Барки не викликав у нь&го довіри.

— На площі стоять ваговози.

— Ти вмієш водити?

— Еге ж.

— Великий ваговоз?

— Авжеж.

— Хлопці! — закричав Барка.

Пролунав вибух такої сили, що всі враз попадали на кахляну підлогу; коли вони підвелись, будинок, що навпроти кав'ярні, стояв уже без фасаду. Тільки уламки кроков за-пізніло летіли вниз і дзеленчав телефон.

— в ваговози,— озвався Барка.— їдьмо й наб'ємо їм морди!

І всі в один голос:

— їдьмо!

— Нас усіх переколошкають!

— Нема наказу!

— Ох, дідько вас візьми, сучі сини!

— Ось тобі наказ: сідайте у ваговоз і заткніть пельку! Мануель і Барка вибігли з кав'ярні. Майже всі кинулися

за ними. Все ж таки надворі куди краще, ніж там. Знову снаряди. Слідом за ними йшли ті, що відстали, що надто довго розмірковували.

Чоловік з тридцять вилізли на ваговоз. Снаряди падали на околиці села. Барка здогадався, що фашистські артилеристи бачили село, але не бачили, що в ньому діялося (поки що в повітрі не було літаків). Навантажений цивільними, що розмахували рушницями й заглушували співом "Інтернаціоналу" скрегіт важелів, ваговоз рушив.

Селяни знали Мануеля давно, ще відтоді, коли Рамос вів пропаганду на Сьєррі. Вони ставилися до нього із стриманою симпатією, що дедалі посилювалася, коли він заростав щетиною і його трохи масивне обличчя римлянина із світло-зеленими очима під чорнючими бровами перетворювалося на обличчя матроса із середземноморського узбережжя.

Ваговоз мчав по дорозі під пекучим сонцем; над ним із шелестом голубиних крил летіли в бік села снаряди. Мануель, увесь напружившись, вів ваговоз. Але це не заважало йому на повен голос співати арію з опери "Манон".

Прощавай, наш маленький стіл...

Інші, так само напружені, співали "Інтернаціонал"; вони дивилися на двох забитих цивільних, що лежали на дорозі, з тривожним співчуттям, яке відчувають до перших полеглих ті, хто йде в бій. Барка дивувався: де ж гармати?

— За хмарками диму не вгадаєш.

— Один наш упав!

— Зупинись!

— Давай, давай! — кричав Барка.— До гармат!

І той замовк. Тепер командував Барка. Ваговоз, змінюючи швидкість, мовби відповів на вибух снаряда стогоном пораненої машини. Він уже мчав повз убитих.

— За нами ще три ваговози!

Всі бійці ополчення обернулися, навіть Мануель, іцо сидів за кермом, і закричали: "Ура!"

І па повеп голос, по-іспанському, тепер уже скандуючи й тупаючи в такт ногами, підхопили:

Прощавай, наш маленький стіл!

Рамос стежив за ваговозами з чотйрьохсотметрової висоти порослого приморськими соснами схилу, сидячи в паровозі бропепоїзда, що стирчав з тунелю, наче висунутий ніс.

— Друже мій,— сказав він Саласарові,— дев'ять шансів з десяти, що вони загинуть.

Рамос замінив командира бронепоїзда, що втік до фашистів чи в мадрідські шинки.

Ваговози серед величних гір здавалися крихітними. Сонце блиснуло на їхніх капотах: малоймовірно, щоб фашисти їх не бачили.

— Чому б їх не підтримати? — спитав Саласар, підкручуючи свої пишні вуса. Колись він служив сержантом у Марокко.

— Наказано не стріляти. Неможливо домогтися іншого наказу: твій мотузяний телефон працює непогано, але на тому кінці дроту немає нікого.

Троє бійців у комбінезонах, не спускаючи очей з ваговозів, що їхали по блідо-голубій асфальтовій дорозі з двома трупами поперек неї, розстеляли на рейках за кілька метрів від бронепоїзда дві ризи й єпітрахиль.

— Рушаємо? — спитав один з них.

— Ні,— відповів Рамос.— Наказано стояти на місці.

Ваговози просувалися вперед. У проміжках канонади виразно чути було гул моторів. Один з бійців зістрибнув з тендера, підібрав ризи й згорнув їх.

Це був один з тих кастільських селян, чиї вузькі обличчя схожі на морди їхніх коней. Рамос підійшов до нього.

— Що ти робиш, Рікардо?

— Ми так домовилися з товаришами...

Знітившись, він трохи розгорнув єпітрахиль; парча заблищала на сонці.

Ваговози їхали й їхали. Машиніст, висунувши голову з паровоза, шкірив зуби на сонці, що особливо впадали в око на тлі чорного тунелю. Ваговози наближалися до батарей.

Річ у тім,— провадив Рікардо,— що слід бути обережним. Цей мотлох може пустити бронепоїзд під укіс або принести нещастя нашим товаришам у ваговозах.

— Віддай його своїй дружині,— сказав Рамос— Вона з нього щось собі пошиє.

Цей веселий кучерявий здоровань, перший парубійко на селі, викликав довіру в селян, одначе вони ніколи не могли збагнути, жартує він чи ні.

— Це... це на моїй жінці?!

Селянин щосили пожбурив позолочений згорток у рів. Заскрекотали ворожі кулемети.

Перший ваговоз забуксував, описав чверть кола, перекинувся й висипав, наче з кошика, всіх своїх пасажирів. Ті, хто не загинув, кого не поранило, відкрили вогонь, сховавшись за машину. Люди з бронепоїзда бачили тільки великий бінокль і кучерявий чуб Рамоса; по радіо лунала андалуська пісня, і живиця вирваних з корінням сосон наповнювала запахом ладану тремтливе повітря, яке мовби трясли кулеметні черги.

Обабіч перекинутого ваговоза росли оливи. Один... другий... п'ятеро бійців відбігли від ваговоза, метнулися між дерева й один за одним попадали. А що перекинутий ваговоз перегородив дорогу, то інші, які їхали слідом за ним, зупинились.

— Тільки б наші хлопці лежали,— сказав Саласар,— цю позицію можна буде використати...

— Знехтуємо наказ! Біжи в бронепоїзд і скажи, хай стріляють.

Саласар побіг, войовничий і незграбний у своїх прекрасних чоботях.

Тепер, коли бійці ополчення більш не мали змоги просуватися вперед, Рамос міг стріляти, не боячись, що влучить у них. Був один шанс із ста намацати ворожі кулемети, розташування яких він не зпав...

На запасній колії стояли товарні вагони з іще нестертим написом: "Хай живе страйк!" Бронепоїзд вийшов з тунелю, грізний і сліпий. Рамос уже вкотре відчув, що бронепоїзд — це лише гармата й кілька кулеметів.

Бійці, що сховалися за ваговозом, стріляли в бік звуків. Вони починали розуміти, що на війні куди важливіше й куди важче підійти до ворога, ніж битися; що річ не в тім, щоб помірятися силами, а в тім, щоб убивати один одного.

Сьогодні вбивали їх.

— Не стріляйте, поки ви нічого не бачите! — крикнув Барка.— Інакше в нас не лишиться набоїв, коли вони схоплять нас за горло!

Як усім хотілося, щоб фашисти кинулися в атаку! Боротися, а не відлежуватися, наче хворі! Один боєць побіг уперед, до батарей; па сьомому кроці він упав скошений кулею, як ті, що намагалися сховатись за оливами.

— Якщо їхні гармати почнуть стріляти в нас...— сказав Мануель Барці.

Мабуть, це з тієї чи тієї причини неможливо, іпакнте вони вже стріляли б.

— Товариші! — озвався жіночий голос.

Майже всі озирнулися й оторопіли: до них ішла жінка у формі бійця народного ополчення.

— Тобі тут не місце,— сказав Барка непевно, бо всі були вдячні їй за те, що вона прийшла сюди.

Вона тягла товстелезний короткий мішок, наповнений консервними бляшанками.

— Скажи, як ти пробралася сюди? — запитав Барка. Вона добре знала місцевість: її батьки жили в сусідньому

селі. Барка уважно подивився в той бік — сорок метрів без прикриття.

— Отже, можна пройти? — запитав хтось із бійців.

— Атож,— відповіла дівчина. Вона мала сімнадцять років, була гарненька.

— Ні,— мовив Барка.— Погляньте, відкритий простір досить великий. Нас там усіх перестріляють.

— Вона ж пройшла, то чому ми не пройдемо?

— Послухайте. Звісно, вони навмисне дали змогу їй пройти. Ми вже й так потрапили в халепу, то навіщо заходити ще далі?

— Гадаю, можна пробратися до села.

— Невже ви розпитуєте про це, щоб відступити звідси? — з розпачем закричала дівчина.— Народна армія не повинна покидати своїх позицій, так сказали по радіо годину тому.

Дівчина розмовляла театральним тоном, таким властивим іспанкам, і ламала руки, сама того не помічаючи.

— Ми вам принесемо все, що хочете...

Вона сказала це так, ніби пропонувала іграшки дітям, аби тільки їх заспокоїти. Барка замислився.

— Товариші,— сказав він,— річ не в цьому. Дівчинка каже...

— Я не дівчинка...

— Гаразд. Товаришка каже, що можна піти звідси, але треба залишитися. А я кажу: слід би піти, але не можна. Не треба плутати.

— В тебе гарне волосся,— шепнув Мануель дівчині,— подаруй мені один волосок.

— Товаришу, я прийшла сюди не для того, щоб займатися дурницями.

— Гаразд, прибережи його собі! Скнара!

Мануель розмовляв без особливого запалу й весь час нашорошував вуха.

— Послухайте! — крикнув він.— Послухайте...

Всі прпішшкли в тиші, яку не порушував жоден пташиний щебет. Ворожі кулемети скрекотали раз по раз. Один замовк, ні, його тільки на мить заїло, а потім він знову озвався. Але жодна куля не впала біля ваговоза.

— Там! — крикнув один боєць, показуючи пальцем.

— Нахшшсь, йолопе!

Він нахилився. В той бік, куди він показував, до фашистських батареії підіймалися голубі плями — штурмові гвардійці, вони просувалися паралельно до дороги, але захищені, використовуючи кожне прикриття.

— Якби ми зробили так само...— мовив Барка.

Що вище підіймалися штурмові гвардійці, то їх ставало дедалі менше.

— Оце так! — сказав один з бійців.— Ну, хлопці, ходімо!

— Увага! — крикнув Мануель.— Тільки не безладно! Розподіліться по десять. Перший у кожному відділенні — старшого. Пересуватися на відстані не менше десяти метрів один від одного. Наступати чотирма колонами. Прибути на місце всім разом. Перші прийдуть раніше, а що вони розгортатимуться трохи далі, ніж інші, то це не має значення.

— Незрозуміло,— озвався Барка.

І, одначе, всі слухали так, ніби їм пояснювали, як треба подавати першу допомогу пораненим.

— Гаразд, розподіліться по десять.

Вони вишикувалися. Старші груп підійшли до Мануеля. Вгорі гармати й далі обстрілювали село, але кулемети стріляли тількп по штурмових гвардійцях, що підіймалися по схилу. Мануель звик мати справу з людьми своєї партії, а тут їх було надто мало.

— Ти командуватимеш першими десятьма. Ми всі розгорнемося праворуч від дороги: не слід допускати, щоб нас розрізали на дві частини, якщо ці негідники прикотять на бронеавтомобілі чи ще дідько знає на чому.