Ні життя ні смерть - Сторінка 7

Та професор Леслі зрозумів, адже багатьох таких переживань зазнав і він.

— Не журіться, Джонсон, не тільки ви страждаєте від цього розриву часу. Щось подібне пережив і я, так само як і мій друг Мере. Дозвольте вас познайомити.

Джонсон за давньою звичкою потиснув руку Мере. Нові люди відкинули цей звичай і ввели красивий і гігієнічний звичай древніх римлян піднімати на знак привітання руку.

— А ви як, теж з робітників? — спитав Джонсон Мере, хоч той дуже мало скидався на робітника.

— Ні! Я поет.

— Навіщо ж ви заморожувались?

— З цікавості. А можливо, і з горя.

— І ви пролежали стільки ж років, як і я?

— Ні, трохи менше. Я пролежав спочатку всього два місяці, мене "воскресили", а потім вирішив знову поринути в анабіоз. Я хотів... якнайдовше зберегти молодість! — і Мере засміявся.

Хоч і різні були ці троє людей за розвитком і становищем, яке колись займали, та їх зближала однакова дивовижна доля і епоха, в якій вони жили. Розмова дедалі жвавішала. Кожен мав що розповісти іншим.

— Отож, друже мій, — звернувся Леслі до Джонсона, — не тільки ви почуваєте себе відірваним од цього нового світу. Я сам багато в чому прорахувався. Я вирішив піддати себе анабіозу, щоб мати можливість спостерігати небесні явища, які відбуватимуться через кілька десятків років. Я хотів розв'язати дуже важке для того часу наукове завдання. І що ж? Тепер усі ці завдання давно розв'язані. Наука зробила колосальні відкриття, розкрила за цей час такі таємниці неба, про які ми не могли й мріяти! Я відстав. Я страшенно відстав, — зажурено додав учений після паузи і зітхнув. — І все-таки, мені здається, я щасливіший за вас! Там, — і він вказав на купол, — час вимірюється мільйонами років. Що значать для зірок наші століття? Ви, Джонсон, ніколи не спостерігали зоряного неба в телескоп?

— Не до цього було, — махнув рукою Джонсон.

— Подивіться на нашого вічного супутника — Місяць! — і Леслі повів Джонсона до телескопа.

Джонсон подивився в телескоп і мимоволі скрикнув од здивування.

Леслі засміявся і сказав із захопленням знавця:

— Еге, таких інструментів у наш час не знали!.. Джонсон бачив Місяць так виразно, наче той був од нього на відстані кількох кілометрів. Величезні кратери піднімали свої вершини, чорні зяючі тріщини борознили пустелі...

Яскраве до болю світло і глибокі тіні надавали картині надзвичайно рельєфного вигляду. Здавалося, можна простягти руку і взяти з Місяця камінь.

— Ви бачите, Джонсон, Місяць таким, яким він був і тисячі років тому. На ньому нічого не змінилося. Для вічності сімдесят три роки — менше ніж одна мить. Будемо ж жити для вічності, якщо доля відірвала нас од теперішнього! Будемо поринати в анабіоз, у цей сон без сновидінь, щоб, прокидаючись раз у століття, спостерігати, що робиться на землі і на небі.

Через двісті-триста років, може, ми спостерігатимемо в телескоп життя тварин, рослин і людей на деяких планетах... Через тисячі років ми проникнемо в таємниці найвіддаленіших світів.

Можливо, Джонсон, майбутні мешканці нашої планети зведуть нас до ступеня нижчих істот, гребуватимуть спорідненістю з нами і навіть заперечуватимуть цю спорідненість? Нехай так. Ми не образимось. Зате ми побачимо таке, про що не сміють мріяти люди, які відживають одведений їм життям строк. Хіба заради цього не варто жити, Джонсон?

На наше прохання, мене і Мере знову піддадуть анабіозу. Хочете приєднатися до нас?..

— Знову? — з жахом вигукнув Джонсон. Та після довгого мовчання, похиливши голову, глухо промовив : — Однаково!..

© БЄЛЯЄВ О. Р. Небесний гість: Повість та оповідання. — К.: Молодь, 1963. — 256 с. — (Пригоди. Подорожі. Наукова фантастика).

© СВЄЧНИКОВА Н. І., переклад з російської, 1963.