Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 33

В її руках звивалася гримуча змія. Змія виставила голову, видно було, що вона розлючена і готується до нападу. Я чув шипіння і різкий тріскіт її брязкалець.

За мить божевільна вже стояла біля невдахи спокусника. Він злякався, відпустив дівчину і, відскочивши, закляк, ошелешено дивлячись на жінку, яка так несподівано з'явилася перед ним.

– Хо! Хо! – пронизливо заволала причинна. – Його син! Його син! І такий само, як і його зрадник батько в той день, коли погубив довірливу Єву! Так усе й сталося, о тій самій порі, і місяць був у тій самій чверті – рогатий і злий. Він глузливо спостерігав згори за злочином. Хо! Хо! Година, коли скоївся гріх, буде годиною помсти! Злочин батька має спокутувати син. О Великий Дух! Дай мені сил помститися! Чітта міко, помстимося!

Закликаючи духа, промовляючи заклинання, вона кинулася на переляканого офіцера, простягнувши руку вперед, щоб змія вжалила його.

Ад'ютант машинально вихопив свою шпагу, сподіваючись захиститися, і закричав:

– Бісова відьма! Якщо ти ступиш бодай крок, я проштрикну тебе! Геть! Відступи, або, присягаюсь, я заколю тебе!

Він говорив так твердо, що зрозуміло було – він не жартує. Однак Єва не злякалася. Вона продовжувала наступати, не звертаючи уваги на блискуче лезо, спрямоване на неї.

У цю мить саме підоспів я і також вихопив свою шпагу, щоб відпарирувати фатальний удар і врятувати Єву, яка нерозважливо наступала на ад'ютанта. Але мені так і не довелося завдати удару. Чи то вражений диким дивним виглядом божевільної жінки, чи то боячись, що вона жбурне у нього змію, ад'ютант у паніці раптом став задкувати. Ступивши два кроки, він опинився на самісінькому краю кам'янистого берега, перечепився ногою об камінь, послизнувся і полетів у воду. Озеро було глибоке, і він одразу зник під водою. Можливо, це падіння і врятувало йому життя. Ад'ютант виринув на поверхню і швидко видерся на берег. Тепер він не тямився від люті і, вихопивши шпагу, кинувся на Гадж Єву. Його люті прокляття свідчили про рішучість убити її. Але його шпага не встромилася в ніжне тіло жінки і не вразила змію. Сталь вдарилася об таку ж тверду блискучу сталь.

Я кинувся між ад'ютантом і його жертвою. Мені вдалося утримати Гадж Єву від звершення її мстивого задуму. Досі ад'ютант не бачив мене. Лють засліпила його, і тільки коли наші клинки зустрілися, він помітив мою присутність.

Запанувала тиша. Всі завмерли.

– Це ви, Рендольфе? – здивовано вигукнув він.

– Так, лейтенанте Скотт, це я, Рендольф. Вибачте за непрохане втручання, але, почувши, що ваша ніжна любовна бесіда раптом перейшла у сварку, я вважав своїм обов'язком втрутитися…

– Ви підслуховували? Дозвольте но дізнатися, сер, хіба це вас обходить? Хто дав вам право шпигувати за мною і втручатися в мої справи?

– Право? Це обов'язок кожної чесної людини – захистити слабку безвинну дівчину від зазіхань такого хижака, як ви. Ви гірший за Синю Бороду!

– О, ви ще пошкодуєте про це! – верескнув ад'ютант.

– Тепер – чи коли?

– Коли вам буде завгодно!

– Зараз найзручніше. Починайте!

Ми без зайвих слів схрестили шпаги, і почалася запекла гра клинків.

Сутичка була короткою. Зробивши випад втретє або вчетверте, я поранив свого супротивника в плече, і він більше не міг володіти правою рукою. Його шпага із дзвоном упала на гальку.

– Ви поранили мене! – скрикнув він і додав, вказуючи на зронену шпагу: – Я беззбройний! Досить, сер, я задоволений…

– А я буду задоволений тільки тоді, коли ви на колінах попросите пробачення у тієї, кого так грубо образили.

– Ніколи! – вигукнув він. – Ніколи! – І, промовивши це слово, яке, очевидно, мало виразити його непохитну мужність, він раптом обернувся і, до мого подиву… кинувся бігти.

Я помчав за ним і скоро наздогнав. Я міг би всадити шпагу йому в спину але тепер уже не жадав його крові і обмежився тим, що дав йому доброго стусана ногою в те місце, яке Галахер назвав би "заднім фасадом". Удовольнившись цим прощальним привітом, я надав ад'ютантові можливість продовжувати свою ганебну втечу.

Розділ XLVI

Мовчазне освідчення

– Згадаймо юності ми дні,

як стоїмо під пальмами удвох.

Голубці в очі глянь ясні…

Це Гадж Єва наспівувала одну зі своїх улюблених пісень. Потім я почув інший, ніжніший голос, який назвав мене на ім'я:

– Джордж Рендольф!

– Маюмі!

– Хо хо! Обидва нарешті згадали… Це прекрасний острів, але він хороший для вас, а для Гадж Єви похмурий… Не стану більше думати… ні, ні!

Згадаймо юності ми дні,

як стоїмо під пальмами удвох.

Голубці в очі глянь ясні…

Колись це був мій острів, тепер він став твій, мій любий міко, і твій, моя красуне. Любі мої! Залишаю вас самих насолоджуватися, вам не потрібна стара, божевільна королева. Я йду – не бійтеся ні шереху вітру, ні шепоту дерев. Ніхто не підкрадеться до вас, поки Гадж Єва чатує, і чітта міко теж охоронятиме вас. Хо, чітта міко!

Згадаймо юності ми дні…

Божевільна знову заспівала свою пісню і пішла, залишивши мене наодинці з Маюмі. Ми обоє трохи зніяковіли.

Адже ми ніколи не обмінювалися з нею жодним зізнанням, жодним словом кохання. Хоча я любив Маюмі з усім запалом свого юного серця і тепер переконався в тому, що і вона кохає мене, але ми ще досі не сказали цього один одному. Нас обох наче заціпило.

Проте в цю мить слова були б зайві. Нас наче пронизав електричний струм, наші душі й серця злилися в щасливому єднанні, ми без слів розуміли одне одного. Я й без слів знав, що серце Маюмі належить мені.

Очевидно, і вона відчувала те саме. Нас хвилювали одні й ті ж думки. Імовірно, Гадж Єва вже розповіла їй про те, як я палко виливав свої почуття. З веселого, спокійного погляду Маюмі я зрозумів, що і вона не сумнівається в мені. Я розкрив обійми, і моя кохана, зрозумівши мій заклик, сховала личко на моїх грудях.

Ми не перемовилися жодним словом. Тихий, ніжний вигук злетів з її губ, коли вона обвила мою шию руками.

Кілька митей ми простояли мовчки, лише наші серця наче перешіптувалися між собою. Потім збентеження розтануло, як легка хмарка під променями літнього сонця, і нарешті прозвучали взаємні зізнання у коханні. Я не стану переповідати наші слова кохання – утримаюся від подробиць.

У цю солодку мить ми обоє відчували невимовне блаженство. Трохи згодом схаменулися і заговорили про минуле і про майбутнє.

Я розпитав Маюмі, і вона правдиво розповіла мені все, що сталося за моєї відсутності. Вона без всякого кокетства зізналася, що з першої ж нашої зустрічі покохала мене і протягом усіх цих довгих років розлуки їй ніхто не подобався. Вона наївно дивувалася, що я не здогадувався про це. Я нагадав їй, що вона ніколи не говорила мені про свої почуття. Маюмі сказала, що це правда, але додала, що вона і не думала приховувати його. Вона була проникливішою за мене і здогадалася, що я кохаю її. Маюмі говорила так вільно і відверто, що мої підозри розвіялися. Вона виявилася шляхетніша за мене: навіть не подумала сумніватися в мені. Тільки раз, не так давно, вона піддалася цьому почуттю. З'ясувалася і причина: виявляється, її невдаха шанувальник намагався отруїти її слух наклепом на мене. Тому й було дано доручення Гадж Єві.

На жаль! Історія моєї любові була не така бездоганна. Я міг відкрити Маюмі тільки частину істини. Але я й так відчував докори сумління, коли доводилося змовчувати про той чи той епізод з мого минулого, щоб не засмутити дівчину. Однак минуле залишилося в минулому, і в ньому вже нічого не можна було змінити. Та переді мною відкривалося світле майбутнє, і я заприсягнувся спокутувати свою провину. Це дивовижне створіння, яке я тримав у своїх обіймах, ніколи більше не матиме приводу дорікати мені.

Я відчував неймовірну гордість, коли слухав щире зізнання Маюмі в коханні, але щойно ми заговорили про її сім'ю, в мені знову закипіла кров од гніву. Вона розповіла про суди, кривди та образи, яких їм довелося зазнати від білих, і особливо від їхніх сусідів – Рінгольдів.

Маюмі розповіла мені все, що я вже й так чудово знав. Але були ще обставини, відомі тільки їй. Рінгольд, цей огидний лицемір, пробував упадати за нею. Тільки страх перед її братом змусив його відступити.

Інший залицяльник, Скотт, намагався втертися до неї в довіру під виглядом дружби. Він знав про всі судові справи стосовно плантації Пауелів і, користуючись своїми родинними зв'язками з впливовими особами, обіцяв домогтися повернення їм землі. Це було суцільне удавання, він і не думав дотримати обіцянки, але його пишномовні запевнення обдурили благородне, довірливе серце Оцеоли. Ось чому цей бездушний негідник отримав доступ у сім'ю Пауелів і став у ній майже близькою людиною. Кілька місяців він бував у них, вичікуючи слушної миті, щоб поговорити з Маюмі відверто. Весь цей час він доймав її зізнаннями в коханні. Втім, не надто зухвало, тому що боявся похмурого погляду її грізного брата. Проте всі його домагання не мали успіху. Рінгольд це добре знав, але він переслідував єдину мету – вразити мене. Важко було вибрати для цього кращий момент. Залишалася ще одна обставина, яку мені кортіло з'ясувати. Звичайно, розумна і прониклива Маюмі могла мені допомогти в цьому: адже вона дружила з моєю сестрою, і дівчата ввіряли одна одній свої заповітні таємниці.

Мені дуже хотілося дізнатися, які стосунки між моєю сестрою і братом Маюмі. Але я соромився запитати її про це, хоча був упевнений, що вона могла б розповісти багато цікавого.

Однак ми говорили про обох, особливо про Вірджинію. Маюмі з ніжністю згадувала про мою сестру і засипала мене запитаннями про неї. Вона чула, що Вірджинія стала ще вродливішою, і затьмарила своєю красою всіх подруг. Маюмі запитала, чи пам'ятає Вірджинія наші прогулянки, щасливі години, проведені на острові.

"Можливо, занадто добре пам'ятає!" – подумав я, але мені було якось важко говорити про це.

Наші думки перескочили на майбутнє. Минуле було ясне, як блакитне небо, а горизонт майбутнього закривали хмари. Перш за все ми заговорили про те, що нас найбільше хвилювало і що було найстрашнішим: про арешт Оцеоли. Чи скоро його випустять? Що ми повинні зробити, щоб прискорити його звільнення?

Я обіцяв зробити все, що в моїх силах, і мав намір виконати свою обіцянку. Я твердо вирішив не залишити каменя на камені, але добитися для в'язня свободи.