Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 34

Якщо не можна буде досягти справедливості законним шляхом, я готовий був навіть вдатися до хитрощів, хай навіть ціною звільнення з армії, ризикуючи тим, що моє ім'я буде зганьблено. Готовий був навіть ризикнути життям, щоб звільнити молодого вождя. Мені не треба було ні присягатися, ні божитися, мені вірили і без того. Потік удячності струменів із цих вологих очей, а ніжний дотик палких губ був солодший за всякі слова подяки.

Настав час розлучатися. Місяць указував, що було вже близько півночі. На вершині пагорба, наче відлита з бронзи, на тлі блідого неба показалася фігура божевільної королеви. Вона підійшла до нас. Я обійняв Маюмі і палко поцілував її, потім ми розлучилися. Дивакувата, але вірна захисниця дівчини повела її непомітною стежкою, а я залишився сам і мовчки стояв кілька хвилин, згадуючи все, що пережив на цьому священному місці.

Місяць схилявся дедалі нижче до крайнеба. Це нагадувало, що час іти. Спустившись із пагорба, я швидко повернувся у форт.

Розділ XLVII

Бранець

Було вже пізно, однак я вирішив навідати бранця. Я мусив поспішати, адже мені самому загрожувало позбавлення волі. Дві дуелі за один день, два поранених супротивники – і обидва друзі генерала. Сам я не мав впливових друзів, тож навряд чи міг уникнути покарання. Я вже смиренно чекав на арешт… можливо, навіть на військовий суд, а в перспективі мені могло загрожувати звільнення з армії.

Попри свій оптимізм, усе ж я замислився над фіналом цієї історії. Мене не турбувало звільнення – я міг прожити і без офіцерського чину. Але будь яка людина, має вона рацію чи ні, не може байдуже поставитися до осуду своїх товаришів і носити тавро ганьби. Можна бути відчайдухом, але не можна не рахуватися з наслідками, коли справа стосується родичів і сім'ї.

Проте Галахер щодо цього мав іншу думку.

– Ну і нехай вони тебе заарештують і навіть змусять подати у відставку. Грець із ними! Плюнь на все це! Не звертай уваги. Якби я був у твоїй шкурі і володів такою прекрасною плантацією і цілим полком негрів, то начхав би на цю військову службу і зайнявся б цукром та тютюном. Присягаюся святим Патріком, я так би і вчинив!

Однак його слова геть не заспокоїли мене, і в не надто доброму гуморі я пішов шукати бранця.

Я знайшов молодого вождя в камері. Мов щойно впійманий орел, мов пантера в пастці, Оцеола скажено метався по камері й вигукував дикі погрози.

У приміщенні без вікон було зовсім темно. Капрал, що супроводжував мене, не взяв ні свічки, ні факела, він пішов по них і залишив мене самого в темряві.

Я почув кроки, легкі, як хода тигра – напевно, кроки людини, взутої в мокасини, – і різкий брязкіт ланцюгів. Потім мій слух уловив важке дихання і гнівні вигуки. У напівтемряві я розрізнив постать бранця, який міряв приміщення великими кроками. Значить, йому не скували ніг.

Переконавшись, що бранець сам, я тихо увійшов до нього і став біля дверей. Мені здавалося, що, заглиблений у свої думки, він не помічає мене. Але я помилився. Раптом Оцеола зупинився і, на мій подив, назвав мене на ім'я. Він, мабуть, чудово бачив у темряві.

– І ви, Рендольфе, виявилися серед моїх ворогів! – мовив він із докором. – Ви озброєні, у військовій формі, при повному спорядженні – і готові допомогти їм вигнати нас із наших домівок!

– Пауеле!

– Не Пауел, сер. Моє ім'я Оцеола!

– Для мене ви завжди залишитеся Едуардом Пауелом, другом дитинства, людиною, яка врятувала мені життя. Я пам'ятаю вас тільки під цим ім'ям…

Запала коротка пауза. Мої слова, певно, якось примирили його зі мною. Можливо, вони пробудили в ньому спогади про давно минулі часи. Оцеола мовив:

– Навіщо ви тут? Ви прийшли сюди як друг чи, як і всі решта, прагнете дійняти мене пустими розмовами? Тут було багато людей – лицемірів, які намагалися схилити мене до безчесних учинків. Невже і вас прислали з подібним дорученням?

І я здогадався, що Скотт уже побував у бранця – мабуть, з якимось дорученням.

– Ні, я прийшов із власної волі – як друг.

– Я вірю вам, Джордже Рендольф! Ще в ранній юності у вас було чесне серце. А з прямих пагонів рідко виростають криві дерева. Я не думаю, що ви змінилися, хоча вороги запевняли мене в цьому. Ні! Дайте руку, Рендольфе! Пробачте, що я сумнівався в вас.

Я схопив бранця за руку і зрозумів, що обидві його руки скуті, однак наше рукостискання було міцним і щирим. Я не став розпитувати Оцеолу про ворогів, які намагались очорнити мене. Головне, щоб він повірив у мої дружні почуття – це було так важливо, щоб план його звільнення увінчався успіхом. Я розповів йому тільки частину того, що сталося біля озера, решту не ризикнув би довірити навіть рідному братові.

Я очікував шаленого вибуху гніву, але був приємно розчарований: молодий індіанець звик до несподіваних ударів долі і навчився стримувати свої пориви. Я відчув, що моя розповідь справила на нього глибоке враження. У темряві я не міг бачити його обличчя, він тільки заскреготав зубами і щось просичав, намагаючись придушити гнів.

– От дурень! – нарешті вигукнув він. – Ох і сліпим дурнем же я був! Адже від початку я підозрював цього солодкомовного мерзотника. Спасибі, благородний Рендольфе! Я в неоплатному боргу перед вами за вашу віддану дружбу. Тепер ви можете вимагати від Оцеоли все на світі!

– Ні слова більше, Пауеле! Вам нема чого думати про це, навпаки, я ваш боржник, але зараз нам не можна втрачати жодної хвилини. Я прийшов сюди, щоб дати вам пораду. Це план, за допомогою якого вам вдасться звільнитися. Але нам треба поспішати.

– У чому ж полягає ваш план?

– Ви повинні підписати Оклаваську угоду!

Розділ XLVIII

Бойовий клич

Та відповіддю на мої слова був лишень вигук "Уф", у якому звучало здивування і презирство. Запала глибока мовчанка.

Я повторив свою пропозицію:

– Ви повинні підписати цей договір!

– Ніколи! – відповів він рішучим тоном. – Ніколи! Хай краще я згнию у цих стінах! Краще я кинуся грудьми на багнети тюремників і загину, ніж стану зрадником свого народу! Ніколи!

– Терпіння, Пауеле, терпіння! Ви мене не зрозуміли. По моєму, ні ви, ні решта вождів не усвідомили змісту цієї угоди. Ви пригадайте, що вона пов'язує вас лишень умовною обіцянкою: поступитися вашими землями білим і переселитися на Захід лише в тому разі, якщо більшість народу погодиться на це. Сьогодні стало відомо, що більшість народу не згодна. Ваша згода не змінить рішення більшості!

– Це правда, – погодився бранець, здається, він схопив мою думку.

– У такому разі, ви можете підписатися і від цього нічого не зміниться. Чом би вам не вдатися до цієї хитрості? Ніхто не назве ваших дій безчесними. Гадаю, що будь яка людина виправдає ваш учинок, а ви повернете собі свободу.

Можливо, мої слова докорінно розходилися з нормами поведінки чесної людини, але тоді вони були продиктовані щирим хвилюванням, а погляди дружби і кохання часом сліпі у моральних питаннях. Оцеола мовчав. Я зрозумів, що він замислився над моїми словами.

– Ну, от що, Рендольфе, – нарешті сказав він. – Ви, мабуть, жили у Філадельфії, знаменитому місті юристів. Нічого подібного ніколи не спадало мені на думку. Ви маєте рацію – цей підпис, звичайно, ні до чого мене не зобов'язує. Але не думаю, щоб агента вдовольнив мій підпис. Він ненавидить мене – я знаю це і знаю причини його ненависті. Я теж ненавиджу його і теж із багатьох причин. Уже не вперше він ображає мене! Чи стане йому мого підпису?

– Гадаю, що так. Якщо можете, удайте, що змирилися. Підпишіть, і вас негайно звільнять.

Я не сумнівався в цьому. З усього того, що я чув після арешту Оцеоли, я дійшов висновку, що Томпсон уже каявся у своєму вчинку. Всі вважали, що він діяв надто необачно і що ця необачність могла призвести до згубних наслідків.

Ці чутки дійшли до агента. Коли я почув від Оцеоли про відвідини ад'ютанта, то збагнув, що Скотт приходив за його дорученням. Було ясно, що агент сам хотів якомога швидше вирішити питання з бранцем і був би радий звільнити його навіть на вигідних для Оцеоли умовах.

– Друже мій! Я послухаюсь вашої поради і підпишу угоду. Можете повідомити агенту про мій намір.

– Я доповім йому про це, щойно його побачу. А тепер уже пізно, прощавайте!

– О Рендольфе! Як важко розлучатися з другом, єдиним другом, що залишився у мене серед білих! Як мені хотілося б поговорити з вами про давно минулі дні! Але тут не місце і не час для цього.

Молодий вождь забув про свій стриманий тон, і його голос зазвучав м'яко, як колись.

– Так, єдиний друг серед білих, якого я ціную і поважаю, – задумливо повторив він, – єдиний, окрім… Він раптом замовк, немов схаменувшись, що мало не видав таємниці, яку не вважав за потрібне відкривати. З певним занепокоєнням я чекав на продовження, але так і не почув його. Оцеола знову заговорив, але вже іншим тоном. – Багато зла завдали нам білі! – гнівно промовив він. – Стільки несправедливостей, що навіть важко їх злічити… Але, Духом Великим присягаюсь, я помщуся! Досі я не давав такої клятви, але події останніх днів перетворили мою кров на полум'я. Ще до вашого приходу я заприсягся вбити двох своїх заклятих ворогів. І з часом я не лише не передумав – я маю більше причин зробити це. Я ще раз присягаюсь Великим Духом, що не знатиму спокою, поки листя в лісі не обагрить кров цих трьох білих негідників і одного червоношкірого зрадника! Недовго ще ти тріумфуватимеш, зраднику Оматло! От от тебе наздожене помста патріота, скоро тебе вразить меч Оцеоли!

Я мовчки чекав, поки він угамується. Невдовзі молодий вождь заспокоївся і знову заговорив дружнім тоном:

– Ще одне слово, перш ніж ми розлучимося. Хто знає, коли ще нам доведеться зустрітися! Різні обставини можуть перешкодити нам. А якщо і зустрінемося, то як вороги – на полі битви. Я не приховую від вас, що навіть не думаю про мир. Ні, ніколи! У мене є до вас прохання, Рендольфе. Дайте мені слово, що ви виконаєте його, не вимагаючи пояснень. Прийміть від мене цей дар. Якщо ви цінуєте мою дружбу, завжди носіть його на грудях, не приховуючи. Ось і все!

Говорячи це, він зняв ланцюжок із зображенням сонця, що сходить, про який я вже згадував. Він надів його на мене, і заповітний символ заблищав на моїх грудях. Я прийняв його дар, не відмовляючись, обіцяв виконати його прохання, а натомість подарував йому свій годинник.