Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 57

Джек побіг і вказав точне місце. Оглянули кору, знайшли отвір від кулі і обережно витягли свинцевого свідка. Куля ще зберегла свою круглу форму і лише трохи подряпалась нарізками в дулі. Ця куля годилася тільки для рушниці великого калібру. Всі знали, що така рушниця була у Спенса. Принесли рушниці всього загону і стали по черзі приміряти кулю. Вона не входила в жодну рушницю, крім рушниці Спенса.

Так було доведено його провину. Вирок винесли негайно: всі одностайно вирішили, що злочинці повинні померти.

– Собаці – собача смерть! – суворо промовив Гікмен, піднімаючи рушницю. – Джиме Везерфорд, бери їх на приціл!.. А ви, хлопці, відійдіть геть. Ми дамо їм ще один шанс зберегти їхнє кляте життя. Нехай, якщо хочуть, біжать до тих дерев, а то опиняться у значно спекотнішому місці… Та відпустіть же їх, відпустіть, кажу, або, дідько б вас усіх ухопив, я стрілятиму в середину натовпу!

Усі, хто тримав злочинців, побоялися, що Гікмен і справді почне стріляти, і підбігли до суддів.

Негідники виглядали геть спантеличеними. Жах відбивався на їхніх обличчях, вони не могли вимовити ні слова, не могли й кроку ступити, наче були прикуті до місця. Жоден з них не спробував тікати. Абсолютна неможливість утечі була очевидна і вбивала в них всяке бажання діяти. Вони не могли нікуди подітися з галявини. Пропозиція втекти в ліс була лишень уїдливою насмішкою розлюченого мисливця. Тікати було нікуди: за десять секунд вони б засмажилися серед палаючих стовбурів і гілок.

На мить усі затамували подих. У тиші було чути тільки один голос – голос Гікмена:

– Джиме, Спенса доручаю тобі, а іншого беру на себе.

Ці слова він сказав майже пошепки. Тільки но мисливець промовив їх, як одночасно прогриміли два постріли.

Коли дим розвіявся, ми всі стали свідками картини розстрілу. Страта відбулася. Мерзенні зрадники припинили своє земне існування.

Розділ LXXXIX

Несподіваний ворог

Як у театрі після зворушливої мелодрами іноді ставлять водевіль, так і після цієї трагічної сцени відбулася істинно безглузда і комічна. Вона викликала у всіх нас сміх, що за таких обставин скидався радше на сміх божевільних. І справді, нас можна було прийняти за маніяків, які надривали животи від реготу в той час, коли на нас чекала майже вірна смерть від руки дикунів або від голоду. Тоді ми не боялися індіанців. Полум'я, яке вигнало нас із лісу, змусило і їх покинути свої позиції, і ми знали, що тепер вони далеко. Обпалені гілки попадали із сосен, хвоя геть згоріла, і ліс проглядався на величезній відстані. Через просвіти між червоними тліючим стовбурами відкривалася перспектива мало не на тисячу ярдів уперед. За шипінням полум'я і безперервним тріском гілок ми здогадалися, що й інші дерева охопило полум'я.

Цей тріск усе більше віддалявся від нас і нагадував слабкі гуркоти грому. Спершу можна було подумати, що пожежа вщухає, однак багряний відблиск над лісом свідчив про те, що полум'я поширюється. Шум і тріск чулися менше, бо долинали до нас здалеку. Наші вороги, напевне, пішли далі, туди, де їх не дістала б пожежа. Вони зникли з лісу, щойно підпалили його, і тепер, мабуть, у савані чекали плодів своєї роботи.

Навіщо індіанці підпалили дерева – ми так і не збагнули. Можливо, вони сподівалися, що полум'я охопить весь ліс і ми згоримо живцем або задихнемося в диму. Так воно і сталося б, якби поблизу не було водойми. Мої товариші казали, що дим завдав їм страшних мук. Вони напевне задихнулися б, якби не кинулися у ставок і не повистромляли голови з води, рівень якої був на кілька футів нижче рівня землі. Це сталося, коли я лежав непритомний. Мій вірний негр притягнув мене з лісу і опустив у воду, де були всі наші товариші. Він уже гадав, що я помер.

Пізніше, коли дим трохи розвіявся, почався суд над зрадниками. Нещадний вирок виконали, і колишні судді знову кинулись у воду, щоб урятуватися від нестерпної спеки.

Тільки двоє, здавалося, не відчували спеки і залишилися на березі. Це були Гікмен і Везерфорд.

Я побачив, як вони з ножами в руках нагнулися над якимось темним предметом. Це був кінь, якого вранці пристрелив Гікмен. Тепер я зрозумів, чому він його вбив: старий звіролов ще раз довів свою інстинктивну передбачливість.

Мисливці здерли з коня шкуру і вирізали кілька шматків м'яса. Потім Везерфорд пішов до палаючих дерев, швидко зібрав кілька недогарків, притягнув їх до ставка і розклав багаття. Гікмен і Везерфорд, сівши навпочіпки, стали смажити конину на рожнах, зроблених із сучків молодих дерев. При цьому вони розмовляли так весело і спокійно, ніби сиділи біля коминка у власних хатинах.

Решта одразу ж учинили за прикладом мисливців. Муки голоду здолали страх перед розбурханим полум'ям. Через кілька хвилин десятки людей, як шуліки, накинулися на вбитого коня, розрубуючи тушу на шматки.

Тут і стався комічний епізод, про який я згадував. Усі ми залишалися в ставку, крім тих, хто був зайнятий варварським куховарством. Ми лежали поряд у воді біля берега круглої водойми і навіть не думали, що хтось може нас тепер потривожити. Ми більше не боялися вогню, а індіанці були далеко.

Раптом біля нас з'явився новий ворог. Із середини ставка, з найглибшого місця, піднялося жахливе громадище. Ми почули гучний рев, наче на галявину випустили стадо буйволів. Вода миттю збурилася, спінилися, і фонтан бризок полетів нам на голову.

Хоча ця поява була раптовою і фантастичною, у ній не було нічого таємничого. Величезний, огидний тулуб, утробний рев, подібний на мукання бика, – ми добре це знали. То був усього лишень алігатор.

Певно, ми не звернули б на алігатора особливої уваги, якби він не був величезний. Його довжина майже дорівнювала діаметру ставка, а в роззявленій пащі стирчали страшні зуби. Він міг проковтнути будь якого з нас одним ковтком. А ревіння цього плазуна жахало навіть найсміливіших.

Спочатку звір просто приголомшив нас. Перелякані погляди тих, хто сховався від полум'я у воді, метушня, розгубленість, незграбні спроби вибратися з води, паніка на березі, де кожен стрімголов кинувся бігти, куди очі бачать, – це було справді кумедне видовище.

Не минуло й десяти секунд, як величезний алігатор став повним володарем ставка. Він весь час ревів, б'ючи по воді хвостом. Здавалося, він тріумфував, коли ми відступали.

Однак торжествувати йому довелося недовго. Мисливці взялися за рушниці, і десяток куль поклали наповал страшного звіра. Ті, хто був на березі, давилися від сміху, дивлячись на переляканих утікачів. І самі втікачі, оговтавшись від страху, разом із рештою реготали на весь ліс. Якби індіанці почули нас у ту мить, то подумали б, що ми збожеволіли або, що імовірніше, вже загинули, а наші голоси – це голоси їхніх померлих друзів, які на чолі з великим духом Вікоме тріумфують при спогляданні страшної картини людських жертв, приречених на спалення.

Розділ ХС

Нічна сутичка

Ліс палав усю ніч, весь наступний день і ще одну ніч. Навіть на третій день ще горіли дерева. Тільки тепер вони вже не палали, бо стояла тиха погода і полум'я не здіймалося бурхливими язиками, – а тихо жевріли. У багатьох стовбурах вогонь тлів десь всередині, поступово згасаючи. Подекуди жар зовсім вичах; обвуглені цівки вже нічим не нагадували дерева, а стриміли високими загостреними списами, чорні, обпалені, наче густо змащені дьогтем. Хоча частина лісу й вигоріла, вибратися з неї поки що було важко. Ми все ще перебували в облозі. Вогняна стихія, що оточувала галявину, тримала нас у кільці, немов ворожа армія, що в двадцять разів перевершувала нас числом. Про підкріплення не могло бути й мови. Навіть вороги не могли зняти з нас цю облогу.

Нам дуже придалася далекоглядність старого мисливця. Якби не було коня, ми б потерпали від голоду. Чотири дні ми харчувалися тільки насінням соснових шишок. Конина дуже згодилася. Проте ми були замкнені у вогняному кільці. І вихід лише один: залишатися на місці доти, "доки ліс не охолоне", як висловився Гікмен.

Ми сподівалися, що через день уже зможемо безпечно пройти по вичахлому попелу між обвугленими стовбурами. Але від цього наше майбутнє не ставало світлішим. Якщо страх перед вогнем зменшувався, то відповідно зростав страх перед жорстоким ворогом.

Навряд чи нам вдасться вибратися з лісу, не зустрівшись із індіанцями. Звісно, вони, як і ми, чекали нагоди, коли можна буде увійти в ліс. Уникнути збройного зіткнення неможливо. Ми повинні були прорватися через ворога! Однак ми були ще здатні до опору і стали хоробріші. Навіть боязкі раптом набралися відваги, і жоден не висловився, щоб сховатися або відступити назад. На життя або на смерть, але ми вирішили йти всі разом, прорватися через ворога і перемогти або вмерти.

Це був наш старий план із дуже незначними змінами. Ми чекали ночі, аби здійснити його. Навряд чи можна сподіватися на те, що ліс охолоне, але голод знову починав нагадувати про себе. Коня ми вже з'їли – не такий то він був і великий. Та й непросто нагодувати п'ятдесят голодних шлунків. Від коня залишилися самі кістки, та й ті геть повисмоктували до останньої краплі, де був кістковий мозок. Навіть від огидного плазуна зостався сам скелет. Жахливо виглядали тіла двох страчених злочинців. Від спеки вони роздулися до величезних розмірів – почався розклад. Повітря було насичене огидними міазмами…

Ми закопали тіла наших полеглих у бою товаришів. Дехто радив зробити те саме зі страченими. Ніхто не заперечував проти цього, але й ніхто не мав бажання копати їм могилу. У таких випадках людей зазвичай охоплює непереборна апатія: тому тіла двох зрадників так і залишилися непохованими.

Не зводячи очей із неба, ми з нетерпінням чекали заходу сонця. Поки вогненна куля ще була в високості, ми могли тільки розмірковувати про масштаби пожежі. Та сподівалися, що вночі зуміємо визначити точніше, яка частина лісу горить і куди нам слід рухатися: саме полум'я допоможе нам врятуватися від пожежі. Із настанням сутінків наш терпець уривався, та водночас і воскресла надія. Потріскування сухих, обвуглених стовбурів майже припинилося, і дим ледве помітно піднімався вгору. Ми сподівалися, що пожежа закінчується і настає час, коли ми зможемо перетнути небезпечну зону.

Невдовзі одна несподівана обставина майже перетворила нашу надію на впевненість.