Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 58

Поки ми чекали, почав накрапати дощ. Спочатку з неба падали окремі великі краплі, але через кілька хвилин пішла така злива, ніби прорвало небесний купол. Ми радо вітали цю зливу – то було для нас добрим знаменням. Нам ледве вдалося втримати нетерплячих молодиків, які поривалися кинутися в ліс. Але розсудливість перемогла, і ми далі чекали в непроглядній пітьмі.

Лив дощ, і хмари, що огорнули небо, прискорили настання ночі. Коли зовсім стемніло, жодна іскра світла не мерехтіла між деревами.

– Вже досить темно, – наполягали найбільш нетерплячі.

Нарешті наш загін вирушив у чорноту знищеного пожежею лісу. Ми йшли тихо, тримаючи рушниці напоготові. В одній руці я ніс рушницю, а інша висіла на перев'язі.

Не лише я був такий покалічений – багато моїх товаришів мали поранені руки. Попереду йшли найсильніші. Очолювали загін два мисливці, а поранені пленталися позаду.

Дощ не переставав лити, і ми змокли до рубця. Над нами вже не було листя і хвої – ніщо не захищало від дощу. Коли ми проходили під обгорілими гілками, зверху сипався чорний попіл, але потоки води миттю змивали його з наших облич. Більшість із нас ішли з непокритою головою. Нам довелося поскидати кашкети і позатуляти ними рушничні затвори, щоб зберегти їх сухими. Дехто позагортав пороховий запал у підкладку куртки.

Так пройшли з півмилі. Ми й самі не знали, куди йдемо. У такому лісі жоден провідник не зміг би визначити шлях. Ми тільки намагалися йти прямо і не потрапити в лапи до супротивника.

Досі нам щастило, і ми вже починали сподіватися, що все минеться без прикрих пригод. Та, на жаль, нам недовго довелося радіти – ми недооцінили силу і хитрість наших ворогів індіанців.

Як з'ясувалося згодом, вони весь час спостерігали за нами, стежили за кожним нашим кроком і йшли по обидва боки від нас двома паралельними рядами. Нам здавалося, що ми перебуваємо в цілковитій безпеці, а насправді ми весь час були в них на мушці.

Раптом крізь потоки зливи зблиснув вогонь із сотень рушниць і кругом засвистіли кулі… Ворог дав про себе знати.

Одразу ж загинуло кілька людей із нашого загону, інші почали відстрілюватися, дехто намагався врятуватися втечею.

Індіанці зусібіч оточили нас, сповіщаючи про свій тріумф гучними криками. У темряві здавалося, що їх більше, ніж дерев у лісі. Невдовзі до нас стали долинати лишень рідкісні постріли з пістолетів. Ніхто вже більше не заряджав рушниць. Ворог оточив нас, тепер вирішити битву мали ножі і томагавки.

Це була коротка, але кровопролитна сутичка. Чимало полягло наших сміливців, але кожен із них, перш упасти, уклав хоча б одного ворога, а багато хто – навіть двох або трьох.

Нас швидко розгромили. Та інакше й бути не могло, адже вороги переважали нас чи не вп'ятеро. Всі вони були міцні і свіжі, а ми – змучені і виснажені голодом. До того ж серед нас було багато поранених. Якого ж іншого результату можна було очікувати?

Я майже нічого не бачив у цій сутичці. Та й навряд чи хтось бачив мене краще. Сутичка відбувалась у суцільній пітьмі.

Я міг рухати тільки лівою рукою і почувався геть безпорадним. Я навмання пальнув із рушниці, і мені вдалося витягнути пістолет, але в цю мить удар томагавка змусив мене впустити зброю з рук, і я без тями впав долі.

Опритомнівши, переконався, що бій скінчено. У мороці біля себе я розгледів якісь темні купи – то були тіла вбитих. Тут лежали і мої друзі, і мої вороги. Деякі з них міцно обхопили один одного в останніх обіймах. Індіанці нахилялися над ними і рознімали їх. Вони здійснювали свій огидний ритуал помсти над білими – знімали з них скальпи.

Неподалік од мене стояла група людей. Чоловік посередині, напевно, був начальником. У темряві я розгледів три страусових пера в нього на голові. Знову Оцеола!

Я не міг рухатися, інакше б кинувся на нього, навіть попри всю безглуздість цієї спроби. Двоє дикунів стояли біля мене на колінах і тримали, щоб я не втік.

Неподалік я побачив свого вірного негра, ще живого і теж у руках двох індіанців. Чому ж вони не вбили нас?

Від групи, що стовбичила навколо ватажка, відійшов чоловік і попрямував до мене. Виявилося, що це не вождь зі страусовим пір'ям, а його посланець. У руці він тримав пістолет. Я зрозумів, що пробила моя остання хвилина.

Він нахилився і підніс пістолет до мого вуха. Дивно, але чоловік вистрілив у повітря.

Я вирішив, що він промахнувся і зараз знову вистрілить. Але я помилився: очевидно, йому потрібне було світло. Під час пострілу я глянув йому в обличчя – то був індіанець. Мені здалося, що я раніше його десь бачив. Очевидно, індіанець знав мене.

Він швидко відійшов і наблизився до місця, де лежав полонений Джек. Я чув, як він знову вистрілив, схилившись над розпростертим тілом негра.

Потім індіанець піднявся і крикнув:

– Це вони! І обидва живі!

Мабуть, ця звістка призначалася для вождя в уборі з чорного пір'я. Почувши її, вождь щось вигукнув – я не зрозумів, що саме, – і відійшов убік.

Його голос справив на мене дивне враження. Він не був схожий на голос Оцеоли. Ми недовго залишалися на цьому місці. Привели коней, нас із Джеком підняли і міцно прив'язали до сідел. Потім подали сигнал, і ми рушили в путь через ліс. По обидва боки від нас їхали вершники індіанці – охорона.

Розділ ХСI

Три чорні пера

Ми їхали всю ніч. Спалений ліс залишився далеко позаду. Ми перетнули савану і вступили в інший ліс – з гігантських дубів, пальм і магнолій. Я дізнався це по запаху квітів магнолії. Їх тонкий свіжий аромат було приємно вдихати після отруєної атмосфери, якою ми вже доста надихалися.

На світанку ми виїхали на галявину, де наші супротивники зробили привал.

Це була невелика галявина, всього кілька акрів завдовжки і завширшки, оточена зусібіч тісними рядами пальм, магнолій і дубів. Їх листя схилялося майже до землі, так що галявина здавалася огородженою величезною непроникною зеленою стіною.

У тьмяному вранішньому світлі мені вдалося розгледіти табір індіанців. Тут були два або три намети, поряд із ними прив'язані коні; навколо стояли і лежали в траві кілька людей, тісно притулившись один до одного – очевидно, для того, щоб зігрітися. Посеред галявини палало велике багаття. Навколо нього також юрмилися чоловіки і жінки.

Нас притягли на край табору. Часу для спостережень було небагато – відразу після прибуття нас грубо стягнули з коней і жбурнули у траву. Потім, зв'язаних по руках і ногах, розтягнули на спині, як дві шкури, розстелені для сушіння, і міцно прив'язали до кілочків, вбитих у землю.

Ясна річ, у такій позі ми вже не могли бачити ні табору, ні дерев, ні навіть землі. Ми споглядали лишень блакитне небо вгорі.

Звісно, це було дуже незручне і болісне положення. Поранена рука робила його просто нестерпним. Навколо нас зібралося майже все населення табору. Чоловіки ще раніше вийшли зустрічати нас, а тепер жінки стовпилися навколо наших розпростертих тіл. Серед них траплялися індіанські скво, але мене здивувало, що більшість жінок були родом із Африки – мулатки, самбо і негритянки.

Вони стовбичили біля нас, дражнили і знущалися над нами. Деякі навіть мучили нас: плювали нам в обличчя, виривали волосся і встромляли в тіло шипи. При цьому вони весь час волали в якомусь диявольському захваті і базікали на незрозумілому жаргоні, який видався мені сумішшю іспанської і мови ямасі. З Джеком поводилися не краще, ніж зі мною. Однаковий колір шкіри не викликав співчуття у цих дияволиць у спідницях: і чорний, і білий однаково були жертвами їхньої пекельної люті.

Частину слів із їхнього жаргону мені вдалося розібрати. Завдяки знайомству з іспанською мовою я нарешті зрозумів, що вони збиралися робити з нами.

Те, що я дізнався, було не вельми втішне: нас привезли в табір, щоб піддати тортурам. Мабуть, ті муки, яких ми зазнали досі, здавалися їм недостатніми, і попереду на нас чекали ще більші. Нашу страту збиралися перетворити на видовище для скаженого натовпу, і ці відьми тріумфували, передчуваючи насолоду, яку їм мали принести наші страждання. Тому нас не вбили на місці, а взяли в полон.

У чиї ж страшні лапи ми потрапили? Невже це були людські істоти? Невже це були індіанці? Невже це були семіноли, що досі ніколи не знущалися зі своїх бранців?

Наче у відповідь на моє запитання навколо нас пролунали дикі крики. Всі голоси злилися в один клич, волали ті самі слова:

– Мулато міко! Мулато міко! Хай живе Мулато міко!

Тупіт копит сповістив про прибуття кінного загону.

Це були учасники бою, наші мучителі. У нічному поході з нами були тільки кілька воїнів охорони, і вони доставили нас у табір. Новоприбулі виявилися воїнами головного загону військ, які залишалися на полі битви, щоб завершити збір трофеїв і пограбування полеглих ворогів.

Я не міг бачити їх, хоча вони були зовсім близько; я чув тільки тупіт їхніх коней. Я лежав і слухав ці багатозначні слова:

– Мулато міко! Хай живе Мулато міко!

Я добре знав прізвисько "Мулато міко" і слухав ці крики з жахом і відразою. Тепер мої побоювання досягли апогею. На мене чекала жахлива доля. Якби поруч зі мною опинився зараз сам диявол, навряд чи ця думка могла б бути більш утішною. Чорний Джек поділяв усі мої побоювання. Ми лежали поряд і могли перемовлятися між собою. Порівнявши наші припущення, ми з'ясували, що вони збігаються.

Незабаром уже не лишилося жодних сумнівів. Над нашими вухами прозвучав наказ, відданий грубим голосом. Він змусив жінок порозбігатися в різні боки. Ззаду почулися важкі кроки, і прямо переді мною зупинився чоловік. Наступної миті його тінь упала на моє обличчя. Я побачив, що переді мною стоїть сам Жовтий Джек!

Ні фарба, що приховувала природний колір його обличчя, ні вишита бісером сорочка, пояс і візерунчасті штани, ні три чорні пера, що здіймалися над його головою, ніщо не могло завадити мені впізнати мулата.

Розділ ХСII

Закопані і спалені

Ми обидва вже були готові до зустрічі з ним. Загальні вигуки "Мулато міко" і голос, який ми почули, вже підготували нас до цієї зустрічі. Мені здавалося, що при самому погляді на нього я затремчу від жаху, але, на диво, сталося навпаки. Я не злякався, а відчув щось подібне до радості при вигляді цих трьох чорних пір'їн над його похмурим обличчям.

Я не чув його злісних кпинів, не помічав гнівних поглядів.