Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 60

Майже врятований, я знову почав боятися, що це тільки коротка відстрочка страти. Наш порятунок від смерті був ще далеко не вирішеною справою: нас захищали лише слабкі жінки. Мулат разом зі своїми скаженими прибічниками навряд чи поступився б їхнім вимогам. На їх погрози і благання не звернули б навіть уваги – знову запалили б багаття і довели страту до кінця. Так би і сталося, якби вчасно не нагодився Оцеола.

Його поява і його голос одразу підбадьорили мене. Під захистом Оцеоли нам нічого було більше боятися. Внутрішній голос підказав мені, що з'явився наш спаситель.

Незабаром ми вже знали наміри Оцеоли. Він зупинився прямо навпроти нас, зійшов зі свого чудового чорного коня, так само багато вбраного, як і вождь, і, кинувши поводи першому ліпшому воїну, підійшов до мене. Його постава була велична, вбрання – барвисте. І знову я побачив три страусових пера, що по праву прикрашали горду голову, – три страусових пера, які так часто обманювали мою уяву.

Підійшовши, Оцеола зупинився і пильно глянув на нас. Він міг би посміхнутися, бачачи нас в такому безглуздому становищі, але на його обличчі не було й тіні легковажності. Навпаки, він був серйозний, і в його очах світилося співчуття. Мені навіть здалося, що він засмучений.

Кілька хвилин Оцеола стояв нерухомо й мовчки. Він переводив погляд з мене на мого товариша, наче прагнув розрізнити нас. Це було нелегко: дим, піт і зола зробили нас схожими один на одного. Нас важко було впізнати.

У цю хвилину Маюмі тихо наблизилася до Оцеоли і щось шепнула йому на вухо. Потім знову повернулася до мене, опустилася навколішки і торкнулася моїх скронь ніжними руками.

Ніхто не чув слів Маюмі, крім молодого вождя. На нього вони вплинули магічно: він вмить весь змінився. Його очі гнівно зблиснули, і сумний погляд поступився місцем шаленому погляду. Звернувшись до жовтого вождя, він прошепотів лише одне слово:

– Диявол!

Потім кілька секунд мовчки дивився на мулата, ніби жадав спопелити його своїм поглядом. Мулат намагався відвести очі від цього пильного погляду, тремтів, наче осиковий листок, і мовчав.

– Диявол і негідник! – продовжував Оцеола, не змінюючи ні тону, ні пози. – То он як ти виконав мій наказ? Хіба цих людей я велів тобі взяти в полон? Підлий зрадник і раб! Хто дозволив тобі це вогненне катування? Хто навчив тебе? Звісно, не семіноли. Так чинив ти і твої негідники, прикрившись їхнім ім'ям. Ти зганьбив ім'я семінолів! Клянусь духом Вікоме, мені слід поставити тебе на місце тих, кого ти тут мучив, і спалити тебе так, щоб зосталася сама зола! Але я дав собі слово ніколи нікого не катувати. Забирайся геть з моїх очей!.. Утім, ні, стій! Ти ще можеш мені знадобитися…

Закінчивши свою промову цими несподіваними словами, молодий вождь знову повернувся до мене. Мулат не зронив жодного слова у відповідь, але в його очах читалося палке бажання помститися. Мені здалося, що він дивиться на своїх поплічників з таким виразом, наче запрошує їх втрутитися. Проте вони знали, що Оцеола прийшов не сам: з лісу долинав кінський тупіт. Очевидно, неподалік чекали його воїни. Варто було йому крикнути:

"Іо хо єхі!" – і вони прийшли б на допомогу, перш ніж стихне луна.

Саме тому жовтий вождь мовчав. Одне слово, сказане в цю мить, могло б згубити його.

Він стояв злий і мовчазний.

– Звільнити їх! – наказав Оцеола, звертаючись до колишніх могильників. – Та глядіть, обережніше працюйте лопатами! Здається, я прибув чи не в останню мить. Я був далеко, Рендольфе, – звернувся він до мене, – та коли дізнався про те, що сталося, то мчав, як вітер. Ви важко поранені?

Я намагався подякувати йому і запевнити, що рана моя безпечна, але так ослаб, що ледь говорив. Чиясь співчутлива рука подала мені прохолодну воду; я відчув прилив сил, віддихався, і нарешті до мене повернулася мова. Нас швидко відкопали. Нарешті ми знову були вільні і стояли на землі!

Я було кинувся до сестри, але, на мій превеликий подив, Оцеола утримав мене.

– Потерпіть! – сказав він. – потерпіть трохи. Маюмі піде і скаже їй, що ви в безпеці… Дивіться, вона вже знає це… Маюмі, піди до міс Рендольф і скажи, що її брату більше нічого не загрожує. Зараз він прийде до неї. Нехай вона почекає його ще хвилину… Іди ж, сестро, і заспокой її! – Потім він звернувся до мене і пошепки додав: – Її туди навмисне посадили. Ходімо, я покажу вам одну річ, яка вас дуже здивує. Не можна втрачати жодної хвилини! Я чую попередження моїх розвідників. Ще хвилина – і буде пізно! Йдімо ж! Ходімо!

Я пішов за вождем до лісу. Він увійшов у ліс, але не став заглиблюватися далі, а зупинився під прикриттям густого листя, повернувшись обличчям туди, де ми щойно стояли.

Розділ XCIV

Смерть Аренса Рінгольда

Я не мав жодного уявлення про наміри вождя і про те, яке видовище на мене чекало.

Згораючи від нетерпіння, я запитав його про це.

– Новий спосіб добувати собі кохану, – відповів він із посмішкою.

– Але хто закоханий? І хто предмет його пристрасті?

– Терпіння, Рендольфе, і ви все побачите. О, це рідкісне видовище, найкумедніший і найбільш заплутаний фарс!.. Він був би просто смішний, якби в нього не була вплетена трагедія. Ви все побачите. Тільки завдяки вірному другові я дізнався про це і зараз сам побачу все це на власні очі. І тим, що я тут, і тим, що мені вдалося врятувати вас (тепер це стало ясно!), й ба навіть більше, – порятунком честі вашої сестри ви зобов'язані Гадж Єві!

– Шляхетна жінка!

– Тс с! Вони близько. Я чую тупіт копит. Раз, два, три… Так, це, мабуть, вони. Погляньте но туди!

Я подивився у вказаному напрямку. Невелика група вершників виїхала з лісу і стрімким галопом помчала до галявини. Пришпоривши коней, вони з гучними криками скакали в табір. Домчавши до нього, розрядили свої пістолети в повітря і з галасом попрямували на інший бік галявини.

Дивно, але то були білі. Але ще більше мене здивувало те, що я їх знав. Принаймні знав їх в обличчя… Ці люди – найстрашніші негідники з нашого селища. Проте на мене чекав третій сюрприз, коли я пильніше придивився до їхнього ватажка. Його я знав дуже добре – це був сам Аренс Рінгольд!

Не встиг я оговтатися від третьої несподіванки, як настала четверта. Негри та індіанці ямасі, мабуть, злякавшись цього нападу, розбіглися і поховалися в кущі. Вони голосно кричали й, утікаючи, теж стріляли з пістолетів у повітря.

Таємниця за таємницею! Що все це означало?

Я збирався вже знову запитати свого друга, але помітив, що він зайнятий і, мабуть, не хоче, щоб його відволікали. Він оглядав рушницю, наче перевіряючи приціл.

Я знову кинув погляд на галявину і побачив, що Рінгольд під'їхав до моєї сестри і зупинився. Я чув, як він назвав її на ім'я і промовив кілька ласкавих фраз. Він приготувався спішитися, а його супутники продовжували з криками метатися по галявині і стріляти в повітря.

– Настав його час, – сказав Оцеола і нечутно рушив уперед. – Він давно заслуговує на кару, і нарешті це станеться!

По тих словах він вийшов на відкрите місце.

Я бачив, як він підняв рушницю, спрямувавши дуло на Рінгольда. У наступну мить пролунав постріл. Пронизливий вигук "Кахакуіне!" – зірвався з губ Оцеоли. Рінгольдів кінь метнувся вбік із порожнім сідлом, а сам вершник гепнувся на траву і став корчитися у судомах.

Супутники Рінгольда закричали з жаху. Не промовивши жодного слова до свого пораненого ватажка, ні до людини, що стріляла в нього, вони миттю зникли в кущах.

– Неточно прицілився, – холодно зауважив Оцеола, – він ще живий. Я надто багато пережив через цього негідника, однак пощадив би його, якби не дав клятву. Я повинен дотримати слова! Він помре!

З цими словами він кинувся на Рінгольда – той саме підвівся і, сподіваючись урятуватися, намагався відповзти в кущі. Негідник побачив, що грізний месник наздоганяє його. У нього вирвався дикий крик жаху. Останній раз у житті я чув його голос. За кілька стрибків Оцеола опинився біля нього. Довгий ніж кресонув у повітрі і блискавично опустився – то був смертельний удар. Ноги Рінгольда підкосилися, і він замертво гепнувся на тому ж місці, де його наздогнав Оцеола, – його мертве тіло так і лишилося скорченим.

– Це четвертий і останній з моїх ворогів, – сказав вождь, повертаючись до мене. – Останній, кому я присягнувся помститися!

– А Скотт? – запитав я.

– Це третій – його я вчора вбив ось цією рукою… Я бився, – продовжував Оцеола, помовчавши з хвилину, – щоб помститися, і я помстився. Я задоволений, а зараз… – він замовк.

– А зараз? – машинально перепитав я.

– Мені все одно, коли вони вб'ють мене!

Промовивши ці дивні слова, Оцеола опустився на завалене дерево і затулив обличчя руками. Я зрозумів, що він не чекає заперечень.

У голосі Оцеоли звучав смуток, наче якась глибока, нездоланна скорбота крилася в його серці. Її не можна було ні пересилити, ні пом'якшити словами. Я вже давно помітив це. У таку хвилину найкраще було залишити його самого, і я тихо відійшов убік.

За кілька митей сестра була вже в моїх обіймах. А поряд Чорний Джек утішав Віолу, пригортаючи її до своїх чорних грудей. Його давнього суперника ніде не було видно. Під час удаваного нападу Жовтий Джек сховався з підлеглими в лісі. І хоча тепер більшість із них повернулися в табір, жовтого вождя і слід прохолов.

Його відсутність трохи насторожила Оцеолу. Енергія і рішучість повернулися до нього. Він скликав своїх воїнів і відправив кількох людей на пошуки мулата. Проте вони ніде не знайшли його і прискакали назад. Один із воїнів пояснив, у чому річ: у Рінгольда було п'ять супутників, а пильніше придивившись до дороги, індіанець виявив сліди шести коней.

Ця звістка дуже неприємно вразила Оцеолу. Він знову відправив воїнів на пошуки і наказав за всяку ціну доставити до нього мулата живим або мертвим.

Суворість, із якою він віддав цей наказ, свідчила про те, що Оцеола почав сумніватися у вірності Жовтого Джека. Воїни поділяли підозри свого вождя.

Партія патріотів багато пережила і значно скоротилася. Кілька невеликих племен, надто стомлених війною, з голодного відчаю вчинили за прикладом племені Оматли і припинили опір. Досі індіанці здобували перемоги у всіх сутичках. Але вони не розуміли, що білі мають явну перевагу в силах і рано чи пізно остаточна перемога буде на їхньому боці.