Оцеола, вождь Семінолів - Сторінка 62

Мабуть, йому байдуже було до небезпеки.

Була вже пізня ніч, і ми збиралися розійтися по наметах, які поставили для нас воїни. У цей час ми почули в лісі дивний шум. У моїх вухах він звучав, як плескіт води, як злива, як гул віддалених водоспадів.

Оцеола був іншої думки. Він чув безперервний шелест і шурхіт листя, викликаний величезною масою людей або тварин, що пробираються через кущі.

Ми вмить поскакували і стояли, напружено прислухаючись.

Шум тривав. Але тепер ми вже могли розрізнити хрускіт сухих гілок і металічний дзенькіт зброї. Відступати було пізно. Шум чувся звідусіль, кільце озброєних людей звужувалося навколо галявини. Я подивився на Оцеолу. Я очікував, що він кинеться до своєї рушниці, але він навіть не рушив з місця.

Кілька його людей підбігли до нього й чекали подальших наказів. Їхні слова і жести свідчили про рішучість захищати Оцеолу не на життя, а на смерть.

У відповідь на їхні квапливі слова Оцеола подав знак рукою, і мені здалося, що це всіх дуже здивувало. Рушничні дула опустилися до землі, і воїни застигли в байдужій позі, наче вони вмить передумали і більше не збиралися пускати в хід свою зброю.

– Надто пізно, – спокійно мовив Оцеола, – надто пізно! Ми оточені з усіх боків. Може пролитися невинна кров. А їм потрібне тільки моє життя. Нехай вони підійдуть ближче! Я зустріну їх! Прощай, сестро! Рендольфе, прощай! Прощай, Вірдж…

Жалібні стогони Маюмі і Вірджинії і моє, тепер уже гучне, ридання заглушили голос того, хто вимовляв ці страшні прощальні слова.

Ми стояли біля вождя і не помічали, що відбувається навколо нас. Наша увага була прикута до нього, аж поки крики солдатів і гучні команди не нагадали нам про облогу. Ми побачили, що нас оточили ряди людей у синіх мундирах. Їхні багнети виблискували навколо нас нездоланною перешкодою. Але опору не було, тож не було і стрільби. Чулися тільки голоси і брязкіт сталі.

Постріли пролунали пізніше, але це був не смертоносний вогонь. Це були радісні салюти: святкували взяття в полон такого важливого противника.

Церемонія здачі в полон закінчилася. Оцеолу тримали двоє солдатів. Він стояв серед своїх блідолицих ворогів. Оцеола був у полоні!

Схопили і його воїнів. Усі бранці були оточені солдатами.

У цю мить поблизу полонених перед рядами солдатів з'явився якийсь чоловік. Він говорив про щось з офіцером. Вбраний він був, як індіанець, але жовте обличчя свідчило про інше. На голові мав пов'язку, над якою хиталися три чорні пера. Одразу ж стало зрозуміло, хто то був! Це видовище могло звести з розуму кого завгодно. Воно повернуло вождю семінолів всю його скажену енергію. Відкинувши своїх вартових геть, наче іграшкових солдатиків, він вирвався з їхніх рук і кинувся на жовтолицього.

На щастя для мулата, Оцеола не був озброєний: у нього не було ні пістолета, ні ножа. Поки він відкручував багнет від рушниці солдата, зрадник устиг врятуватися втечею. З грудей Оцеоли вирвався стогін люті, коли він побачив, що негідник проліз крізь зімкнутий ряд солдатів і от от вислизне від його помсти.

Та зрадник рано радів порятунку. Смерть його була визначена наперед, хоча вона прийшла до нього не звідти, звідки він її чекав. Поки він стояв і витріщався на бранців, ззаду до нього поволі наблизилася темна постать. То була жінка, велична жінка, чию неймовірну вроду можна було розгледіти навіть при місячному світлі. Ніхто не бачив її, тільки бранці, що стояли до неї обличчям, помітили її наближення.

Далі все відбулося за лічені секунди. Жінка підкралася до мулата ззаду, і здавалося, що її руки на мить торкнулися його шиї.

Щось сяйнуло металевим блиском у місячному світлі. Це була жива зброя – жахлива гримуча змія кроталус!

Можна було навіть розчути, як гриміли лускаті кільця плазуна. Слідом за цим пролунав дикий крик жаху. Лиходій відчув холодний дотик змії до шиї, і її гострі зуби вп'ялися йому в потилицю.

Видно було, як жінка забрала змію від шиї мулата. Тримаючи її блискуче тіло над головою, вона голосно вигукнула:

– Не журися, Оцеоло! Я помстилася за тебе! Помстилася! Чітта міко помстився за тебе!

По цих словах жінка ковзнула вбік і, перш ніж здивовані солдати встигли перепинити їй шлях, прошмигнула в кущі і зникла.

Мулат похитнувся і впав на землю. Він був блідий від страху, очі його майже вилізли з орбіт. Навколо нього зібралися люди. Вони намагалися влити йому в рот ліки. Застосовували навіть порох і тютюн, але ніхто не знав лікарських трав, які могли б порятувати його. Рана виявилася смертельною, і наступного дня Жовтий Джек полишив цей світ.

* * *

Із захопленням у полон Оцеоли війна не припинилася, хоча я вже більше не брав у ній участі. Вона не закінчилася і після його смерті, яка настала через кілька тижнів. Його не стратили за вироком військово польового суду, бо він не був бунтівником і міг претендувати на право вважатися військовополоненим. Він помер від хвороби, що, як він сам знав, прирекла його на неминучу загибель. Можливо, полон пришвидшив його смерть. Його гордий дух був зломлений тривалим перебуванням у в'язниці, а разом із ним загинула і та благородна оболонка, в якій він жив.

Друзі й вороги стояли навколо нього в передсмертну годину, слухаючи його останні слова. І всі плакали. У цьому царстві смерті не було сухих очей. У багатьох солдатів котилися по щоках сльози, коли вони чули приглушений звук барабана – похоронний марш над могилою благородного Оцеоли.

* * *

Зрештою, не хтось інший, а веселий і життєрадісний капітан завоював серце моєї примхливої сестри. Спливло багато часу, перш ніж я розкрив їхній секрет. Він пролив світло на цілий лабіринт таємниць. Я так розсердився на них, що спершу навіть відмовився розділити з ними право володіння плантацією.

Але потім (після погроз Вірджинії, а не її повіреного в справах!) я все ж погодився. І тоді я одружився з Маюмі. Я зберіг за собою стару садибу, на місці якої збудував новий дім – гідну шкатулку для безцінної перлини.

У мене була ще одна плантація, що колись належала іспанцям – чудова ділянка землі на Тупело Крік. Мені потрібен був туди управитель, або, радше, "чоловік і дружина з поступливим характером", на яких можна було б цілком покластися. Хто, як не Чорний Джек і Віола?

У моєму розпорядженні був ще один невеликий шматок землі. Він лежав на краю болота, і на ньому стояла рублена хижа, оточена крихітною ділянкою вирубаного лісу. Але уже він був зайнятий мешканцем, якого я ні за що на світі не виселив би звідти, хоча він і не платив мені орендної плати. Це був старий Гікмен, мисливець на алігаторів.

Ще один мисливець, Везерфорд, жив поблизу, на сусідній плантації. Та вони майже ніколи не розлучалися.

Свого часу обидва дуже постраждали від ведмежих пазурів, від щелеп і хвостів алігаторів, від індіанських томагавків. Коли вони сходилися удвох або збирали у своїх оселях друзів, то завжди оповідали про свої пригоди, особливо такі випадки, де їм тільки дивом вдавалося уникнути вірної смерті. І часто можна було чути, як вони говорили: "Найстрашніші випробування нам довелося перенести у клятому палаючому сосновому лісі, коли нас оточили десять тисяч червоношкірих!".

Та ми знаємо, вони благополучно виплуталися і з цієї біди та прожили ще довге життя, залюбки розповідаючи про свої пригоди і прикрашаючи їх найфантастичнішими вигадками.