Оліверова історія - Сторінка 7

Я дозволив їй подавати. Але тепер я не просто виходив до сітки, а буквально на неї кидався. Бац-бац,— дякую, мадам. Марсі Неш була приголомшена. Вона не мала жодного очка.

— Хай йому абищо,— вигукнула вона. — Ти мене водив за носа!

— Краще сказати, розминався,— відповів я. — На роботу ти, гадаю, не запізнишся.

— Усе гаразд, усе гаразд,— не дуже веселим голосом сказала вона. — Отже, о восьмій у кав'ярні "21".

Я ствердно кивнув головою.

— Замовляти на Гонзалеса? — запитала вона.

— Ні, це моє прізвисько. Взагалі, мене величають Баррет. Олівер Баррет. "Великий симулянт Баррет".

— О, Гонзалес мені подобається більше,— сказала вона й заквапилася до жіночої роздягальні.

Я, чомусь, почав усміхатися.

***

— Чим ви потішені?

— Пробачте?

— Ви усміхаєтеся,— пояснив доктор Лондон.

— Це довга й нецікава історія,— сказав я з притиском. А проте пояснив, що могло примусити похмурого, пригніченого Баррета скинути свою трагічну маску.

— Справа не в дівчині, справа у принципі,— сказав я наостанок. — Мені подобається ставити на місце агресивних жінок.

— І це все? — запитав доктор.

— Все,— відповів я. — Вона б'є навіть зліва. Сяк-так.

11

Зодягнена Марсі була у гроші.Я не хочу сказати — барвисто. Якраз навпаки. Вона демонструвала найвище досягнення моди — цілковиту простоту. Зачіска її, хоча волосся спадало й вільно, була бездоганна, ніби на моментальній фотографії.

Мене це бентежило. Абсолютна охайність міс Марсі Неш, її постава та самовладання викликали в мене біль у шлунку, ніби від випадково спожитого шпинату тижневої давності. Певно, вона манекенниця. Чи принаймні якось причетна до моди.

Марсі сиділа за столиком у затишному куточку. Я підійшов.

— Моє шанування,— привіталася вона.

— Сподіваюсь, не примусив тебе чекати.

— Ти прийшов навіть раніше,— відповіла вона.

— Це мусить означати, що ти прийшла ще раніше,— сказав я.

— На мою думку, це досить логічний висновок, містере Баррет,— усміхнулася вона. — Сядеш чи ждатимеш на дозвіл?

Я сів.

— Що ти п'єш? — запитав я, показуючи на помаранчевого кольору рідину в її склянці.

— Помаранчевий сік,— відповіла вона.

— З чим?

— Із льодом.

— І все?

Марсі ствердно кивнула головою. Я не встиг запитати, чому вона така ощадлива, бо підійшов офіціант і привітав нас, ніби ми тут вечеряли щодня.

— Як ми сьогодні почуваємось? — поцікавився він.

— З нами все гаразд. А що гарного у вас? — відказав я, неспроможний спокійно зносити подібні фальшиві жарти.

— Є чудові устриці...

—— Із Бостона? — виказав я раптом гастрономічний шовінізм.

— Наші, з Лонґ-Айленда, — відповів він.

— Гаразд, побачимо, чого вони варті,—— я повернувся до Марсі. — Скуштуємо місцеву підробку?

Марсі, усміхнувшись, погодилася.

— А для початку? — глянув на неї офіціант.

— Салат-латук із краплею цитринового соку.

Тепер я знав напевно, що вона манекенниця. У противному разі голодувати не було сенсу. Тим часом я замовив спагеті (і не шкодуйте хліба). Офіціант віддав уклін і пішов.

Ми залишилися вдвох.

— Ну, ось ми тут,— сказав я. (Зізнаюся, що сьогодні після обіду я довго репетирував такий початок.)

Не встигла вона погодитися, що ми справді тут, як нас привітав інший офіціант.

— Вино, панове?

Я поглянув на Марсі.

— Замов щось собі,— сказала вона.

— Навіть вина не будеш?

— Я дуже цнотлива в цьому розумінні,— мовила вона,— а тобі порадила б добре французьке вино. Без цього твоя перемога буде неповною.

— Доброго французького вина,— звернувся я до офіціанта.

— Урожаю шістдесят шостого року, якщо можна,— підказала Марсі. Офіціант пішов, і ми знову залишились удвох.

— Чому ти не п'єш? — запитав я.

— Зовсім не з принципу. Просто волію тримати під контролем свої почуття.

Що, в біса, це має означати? Які почуття вона має на увазі?

— Отже, ти з Бостона? — запитала Марсі. (Ми відновили наш перерваний діалог.)

— Так,— відповів я. — А ти?

— Я не з Бостона,— відповіла вона. Дотепна спроба уникнути відповіді?

— Твоя робота пов'язана з модами?

— Почасти. А твоя?

— Моя пов'язана зі свободами.

— Відбираєш їх чи надаєш?

Я не сказав би, що її усмішка була саркастична.

— Намагаюся примусити уряд поводитись пристойно,— пояснив я.

— Це нелегко,— зауважила Марсі.

— Ну, цілковитого успіху я ще не домігся.

Підійшов офіціант і церемонно налив мені в склянку. Потім почав "заливати" я. Ви могли б це назвати натхненною оповіддю про те, чим займаються в ці дні прогресивні правники.

***

Визнаю, що я не зовсім у курсі, як розмовляти з ... дівчатами.

Відколи я востаннє приходив, як ви б це назвали, на побачення, збігло багато років. Я відчував, що розповідь про себе на користь мені не піде. ("Такий самозакоханий",— скаже вона сусідкам по кімнаті.)

І все ж ми дискутували, певніше, я виголошував орації про ухвали суду Уоррена стосовно прав особистості. Про низку ресторацій у штаті Массачусетс, що торгують "гамбургерами". Чи набуде четверта поправка ще більшої ваги, залежить від того, хто очолить Найвищий суд після Ейбі Фортаса. Бережи свій примірник Конституції, Марсі, незабаром її можуть перестати друкувати!

Коли я підходив до першої поправки, офіціант приніс лонґ-айлендські устриці. Так, вони непогані. Але й не такі гарні, як у Бостоні.

Що ж до першої поправки, то ухвали Найвищого суду викликають сумнів! Як можна у справі "О'Брайєн проти США" твердити, що заклик палити призовні картки — не є символічний, а в справі "Тінкер проти Де Мойна" зайняти прямопротилежну позицію і заявляти, що носити нарукавні бинди на знак протесту проти війни — це "просто виражати невдоволення". Яка, в біса, спитати б, їхня справжня позиція?

— Навіть ти не знаєш? — запитала Марсі.

Перш ніж я встиг зрозуміти, чи це не дотепний натяк на те, що я надто розпустив язика, знову надійшов офіціант і запитав, що нам подати на "завершення". Я замовив шоколадний крем та каву. Вона — чай. Мені стало трохи ніяково. Вибачитися? Запитати, чи не говорив я трохи забагато? Але, зрештою, вона ж не перебивала, га?

—— І ти брав участь у розгляді всіх цих справ? — грайливо запитала Марсі.

—— Звичайно, ні. Але є нова апеляція, і я виступаю як консультант. Чоловіка звинувачують у відмові від військової служби. А як на прецедент посилаються на справу "Веббер проти "Закону про військовий обов'язок", проти чого я заперечую. Крім того, певну роботу я виконую на добровільних засадах...

—— Ти, здається, ніколи не зупинишся,— сказала вона.

— Ну, як сказав Джімі Хендрікс у місті Вудсток: "Справи — досить брудні, а слово можна використати, щоб їх почистити".

— Ти там був?

— Ні, просто я читаю часопис "Тайм", щоб краще заснути.

— О,— сказала Марсі.

Чи означало це, що вона розчарована? Чи, може, я був надокучливий? Нині, згадуючи цю годину (півтори), я розумію, що можливості говорити їй я не дав.

— А що саме робиш ти на ниві моди? — запитав я.

— Нічого соціально вагомого. Працюю у фірмі Біннендейла. Тобі відомий цей ланцюг?

Хто не знає цього золотого ланцюга крамниць? Цього "магніту" в сорок каратів, що притягує багатих покупців? У всякому разі ця пікантна новина дещо прояснила. Звичайно, панна Неш ідеально підходила для цього показного підприємства: рішуча, білявка, з її статурою та дипломом першорядного жіночого коледжу Бріна Мора, вона, мабуть, потрапить продати жіночу сумочку крокодилові.

— Я не займаюся таким продажем,— відповіла вона на мої незграбні запитання. Я вирішив, що вона продавець-практикант із грандіозною амбітністю.

— У такому разі, чим ти займаєшся? — знову запитав я її.

Отак заламуються свідки. Не перестаєш ставити різні запитання, що в основі своїй одинакові.

— Ось поти ще не ситий? — провела вона рукою по своїй тонкій шиї. — Не набридають розмови про чужі справи?

Було ясно, що я для неї збіса нудний.

— Сподіваюсь, моя правнича лекція тобі не надокучила?

— Ні, далебі, було дуже цікаво. Хотілося б лише, щоб ти докладніше розповів про себе.

Що я міг на те сказати? Мабуть, найліпше викласти всю правду.

— Нічого приємного я тобі розповісти не міг. —— А то чому?

Якийсь час я мовчав, втупивши погляд у свою чашку з кавою. —— Я мав дружину,— нарешті мовив я.

— Тут нема нічого незвичайного,— якось обережно зауважила Марсі.

— Вона померла. Запала мовчанка.

— Пробач,— сказала Марсі.

— Все гаразд,— відповів я. Бо що ще я міг відповісти? Якусь часину ми сиділи мовчки.

— Я хотіла б, аби ти згодом розповів мені, Олівере.

— Все це не так легко.

— Хіба, коли вибалакатися, не допомагає?

— Господи, ти кажеш майже як мій лікар.

— О, а я гадала, що кажу про себе.

— А тобі від чого лікуватися? — запитав я, дивуючись, що така врівноважена людина теж може мати потребу в лікуванні. — Ти ж не втрачала дружини.

То була смішна спроба жарту. Досить марна.

— Я втратила чоловіка,— сказала Марсі. О, Баррете, щоб оце сісти отак маком!

— Господи, Марсі,— тільки й зміг я проказати.

— Не тлумач мої слова хибно,— швидко додала вона. — Я лише розчулилася. Але коли ми ділили наше життя і нашу власність, Майклові дісталася самовпевненість, а мені — всі проблеми.

— Ким був містер Неш? — запитав я, страшенно цікавий дізнатися, який хлопець зміг заманити в пастку таку дівчину.

— Може, змінимо тему? — попросила вона, як мені здалося, трохи сумним голосом.

Дивно, але я відчув полегкість від того, що десь під спокійним зовнішнім виглядом міс Марсі Неш має щось таке, про що не може говорити. Про що, можливо, їй боляче навіть згадувати. Це робило її людянішою, а її постамент не таким величним. Я не знав, про що балакати далі.

Марсі знала.

— О, вже пізно,— спохопилася вона.

Мій годинник показував рівно за чверть одинадцяту. Але в мене майнула думка: її слова означають, що я їй набрид.

— Рахунок, будь ласка,— попросила вона офіціанта, що саме проходив поблизу.

— Ні, ні,— сказав я. — За вечерю плачу я.

— У жодному разі. Угода є угода.

Сказати по правді, спершу я хотів, аби платила вона, але тепер відчував себе таким провинним, що волів заплатити сам, щоб якось злагіднити свою нетактовність.

— Дозволь заплатити все-таки мені,— не відступався я, щиро бажаючи, щоб вона змінила свій намір.

— Послухай,— заперечила вона,— ми можемо змагатися, але не роздягатимемось, так далеко приємніше. Отже, не треба хвилюватися, гаразд? — відтак удалася до офіціанта: — Дмитрію!

— Слухаю, мадам.

— Приплюсуй, будь ласка, чайові й запиши на мій рахунок.

— Буде зроблено, мадам,— сказав він і мовчки зник.

Я почувався ніяково.