П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 15

Юнак розпростерся перед сином Луни, а той граціозним жестом підняв його.

Через три чверті години ходьби по тінистих доріжках, серед розкішної тропічної рослинності, процесія, охоплена натхненням, наблизилася до палацу султана, квадратної будівлі, яка називалася "Ітітенія" і була розташована на схилі пагорба. Виступи його солом'яного даху, що спиралися на прикрашені різьбленням дерев'яні стовпи, утворили свого роду веранду. Стіни палацу були покриті зображеннями людей і змій, зробленими з червоної глини, причому, звичайно, більш натурально виглядали змії. Дах цього будинку не спиралася безпосередньо на стіни, так що повітря вільно проникало в нього. Вікон не було, тільки маленькі двері.

Доктора Фергюсона зустріли з великою пошаною стража і улюбленці султана. Це все були красиві, добре складені, сильні і здорові представники племені ваньямвезі. Волосся їх, заплетене в безліч кісок, спадали на плечі. Щоки від висків до рота були татуйовані чорними і блакитними смужками. На потворно відтягнутих вухах висіли дерев'яні кружальця і пластинки з копалової камеді. Одягнені були вони в полотняні яскраво розфарбовані тканини. У воїнів були списи, луки з зубчастими, отруєними соком місцевого різновиду молочаю стрілами, кортики, "сіми", тобто довгі зазубрені, як пила, шаблі, і маленькі топірці.

Доктор увійшов до палацу. Тут, незважаючи на хворобу султана, стояв страшний шум. При появі доктора шум цей ще більше посилився. Фергюсону кинулося в очі, що на одвірку були навішені заячі хвости і гриви зебр, — очевидно, вони служили талісманами.

Доктор був зустрінутий натовпом дружин султана під гармонійні звуки "упату" — рід цимбалів, зроблених з дна мідного казанка, — і під гуркіт "кіліндо" — величезного барабана, заввишки в п'ять футів, видовбаного в стовбурі дерева. По цьому барабану щосили били кулаками два віртуоза. Більшість дружин султана здалися доктору дуже красивими. Вони сміялися і курили тютюн з великих чорних трубок. Довгі сукні граціозними складками драпірували їх стрункі постаті. Поверх суконь вони носили "кілт" — короткі спідниці з волокна пляшкового гарбуза. Шість дружин, що стояли віддалік, були не менш веселі, ніж інші, хоча в майбутньому їх чекали жахливі муки. По смерті султана вони будуть закопані живими разом з трупом царственого чоловіка, щоб вони могли розважати його і в місці вічного спочинку. Доктор Фергюсон, окинувши поглядом всю цю картину, підійшов до дерев'яного ліжка монарха. Він побачив чоловіка років сорока, зовсім отупілого від зловживання спиртними напоями і всяких інших надмірностей. Допомогти йому було, звичайно, неможливо. Ця так звана хвороба була нічим іншим, як безпросипне пияцтво. Царствений п'яниця знаходився вже майже без свідомості, і ніяким нашатирним спиртом його вже не можна було б привести до тями. Під час урочистого прийому улюбленці і дружини султана, схилившись, стояли на колінах. Доктор влив в рот монарха декілька крапель сильно збуджуючих ліків і оживив на хвилину непритомного. Султан зробив слабкий рух, а так як він вже кілька годин здавався трупом, то цей прояв життя викликав захоплені крики в честь цілителя.

Фергюсон, бачачи, що йому тут робити більше нічого, рішучим рухом відсторонив від себе своїх занадто захоплених шанувальників, вийшов з палацу і попрямував до "Вікторії". Було шість вечора.

Тим часом Джо спокійно чекав повернення доктора, сидячи внизу сходів. Натовп, що зібрався навколо нього, всіляко висловлював йому повагу, а він, як справжній син Луни, спокійно приймав цю данину. Для божества він, мабуть, був простакуватий. Тримав він себе зовсім не гордо і навіть залицявся до молодих африканок, а ті просто не могли на нього надивитися.

— Поклоняйтеся, милі дівчини, вклоняйтеся, — говорив Джо, — я добрий малий, хоч і син богині.

Йому піднесли дари, які зазвичай складають в "мціму" — сараї, де поміщаються ідоли. Дарунка складалася з ячменю, і "помбо" — щось на зразок міцного пива. Джо вважав за потрібне покуштувати цей напій, але для його піднебіння, хоч і звичного до вина і віскі, він виявився дуже міцним. Він скорчив жахливу гримасу, яку натовп прийняла за люб'язну посмішку. Потім молоді дівчата, затягнувши монотонну мелодію, виконали навколо нього якийсь статечний танець. — Ах, ви танцюєте! — вигукнув Джо. — Добре ж! Я не залишуся в боргу перед вами і зараз покажу вам, як танцюють у нас на батьківщині.

І Джо пустився в запаморочливу джигу. Чого тільки не викидав він — і звивався, і згинався, і витягувався, відколював дивовижні колінця, розмахував руками, брав неймовірні пози, удавав неможливі гримаси ... Словом, він дав тубільцям найдивніше уявлення про те, як танцюють боги на Місяці.

І ось африканці, перейнятливі, як мавпи, стали відтворювати всі його стрибки, кривляння, гримаси. Жоден жест Джо не вислизнув від їхньої уваги, жодної його пози вони не забули. Почалася така метушня, всі увійшли в такий азарт, якого і описати неможливо. У самий розпал веселощів Джо раптом помітив доктора.

Фергюсон поспішно повертався серед натовпу, який злобно репетував. Чаклуни і вожді, здавалося, були в дуже збудженому стані. Доктора з усіх боків оточила юрба: вона тиснула його, загрожувала ...

"Дивна зміна! Що ж могло статися? Чи не закінчив султан свої дні на руках небесного цілителя? Це вже було б недоречно", — промайнуло в голові шотландця.

Кеннеді зі свого поста бачив небезпеку, але не розумів її причини. Повітряна куля, сильно роздута газом, натягувала канат, що утримував її, якби нетерпляче пориваючись піднятися вгору.

Але ось Фергюсон вже біля сходів. Забобонний страх все ще стримує натовп і не дає йому зробити над ним якесь насильство. Доктор швидко піднімається по сходах, за ним несеться Джо.

— Не можна втрачати ні хвилини, — каже йому Фергюсон — не пробуй відчепити якір. Ми зараз повинні перерубати канат. Швидше за мною!

— Але в чому ж справа? — запитує Джо, влізаючи в кошик.

— Що трапилося? — допитує Кеннеді, тримаючи карабін напоготові.

— Дивіться, — відповів доктор, вказуючи на горизонт.

— Ну, і що ж? — в подиві заперечив мисливець.

— Луна!

Справді, луна, червона і чудова, піднімалася по темній блакиті у вигляді вогняної кулі. Звичайно, це була справжня луна. І це означало, що або на світі дві луни, або чужинці-шахраї, каверзники і підроблені боги ...

Природно, що подібні думки виникли в умах оточуючих. Цим і пояснювалася зміна в настрої натовпу. Джо не міг не розреготатися.

Натовп, розуміючи, що здобич вислизає з її рук, заволала; луки і мушкети націлювалися на "Вікторію".

Але один із чаклунів махнув рукою, воїни опустили зброю. Чаклун поліз на дерево, очевидно маючи намір вхопитися за канат і притягнути кулю до землі. Джо кинувся з сокирою в руках.

— Рубати, чи що? — запитав він.

— Почекай! — відповів доктор. — Бути може, нам вдасться врятувати якір, адже я дуже дорожу ним. Канати завжди встигнемо перерубати.

Чаклун, піднявшись на дерево, примудрився, зламавши кілька гілок, відчепити якір. Звільнена куля миттєво злетіла вгору, захопивши якорем чаклуна, і злощасний негр абсолютно несподівано помчав верхи на цьому крилатому коні в повітряний простір ...

Ступор натовпу, коли він побачив, що один з її вангангів несеться в повітрі, не піддається опису.

— Ура! — закричав Джо, в той час як "Вікторія" завдяки своїй великій підйомній силі швидко злітала вгору.

— Він тримається міцно, — промовив Кеннеді, і невелика подорож, звичайно, не зашкодить йому.

— Що ж, ми скинемо цього чорношкірого? — запитав Джо.

— Що ти! — відгукнувся доктор. — Ми спокійнісінько опустимо його на землю, і, думається мені, що після подібної пригоди його вплив як чаклуна серед його одноплемінників надзвичайно зросте.

— Мабуть, вони навіть зроблять з нього бога! — вигукнув Джо. — З них станеться!

"Вікторія" була вже на висоті майже тисячі футів. Негр з відчайдушною енергією вчепився в канат. Він мовчав, очі його були спрямовані в одну точку. До його жаху приплутувалося здивування. Легкий західний вітер відносив "Вікторію" від Казеха. Минуло півгодини. Доктор, помітивши, що місцевість під ними абсолютно безлюдна, зменшив полум'я пальника і знизився. Футів за двадцять від землі негр наважився зістрибнути. Він впав на ноги і прожогом кинувся бігти до Казеху, а "Вікторія", звільнена від зайвого вантажу, знову стала підніматися.

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

Наближення грози. — Місячна країна. — Майбутнє африканського континенту. — Машина і кінець світу. — Вид місцевості при заході сонця. — Флора і фауна. — Гроза. — Зона вогню. — Зоряне небо.

— Ось що значить стати синами Луни без її дозволу — заговорив Джо. — Адже цей супутник Землі міг сьогодні піднести нам препогану витівку. А ви, сер, своїм лікуванням не підірвали слави богині?

— Справді, що з ним, з цим казехським султаном? — втрутився мисливець.

— Сорокарічний напівмертвий п'яниця — відповів доктор. — Плакати по ньому навряд чи хто-небудь стане. З цієї пригоди слід зробити висновок, що почесті і слава швидкоплинні і не треба ними дуже захоплюватися.

— Тим гірше! — вигукнув Джо. — Мені, щиро кажучи, це було до душі. Подумати тільки! Тобі вклоняються, ти розігруєш бога ... А тут раптом з'являється луна, та ще вся червона, як ніби вона дійсно розлютилася ...

Так базікав Джо, розглядаючи нічне світило з абсолютно нової точки зору; а в цей час небо на півночі стало заволікатися густими, зловісними хмарами. Досить сильний вітер на висоті трьохсот метрів над землею гнав "Вікторію" на північно-північний схід. Над нею лазурне склепіння було ясним, але чомусь здавалось важким.

Близько восьмої години вечора наші аеронавти перебували на 32 ° 40 ' східної довготи і 4 ° 17' південної широти. Під впливом грози, що насувалася, повітряна течія несла їх зі швидкістю тридцяти п'яти миль на годину. Під ними швидко перебігали хвилясті родючі рівнини Мфуто. Ця картина була так мальовнича, що не можна було нею не захоплюватись.

— Ми зараз в центрі Місячної країни — зауважив доктор Фергюсон. — Адже ці місця зберегли і понині свою древню назву, мабуть, тому що в усі часи тут обожнювали Місяць. Дійсно, чудова країна! Важко де-небудь зустріти більш розкішну рослинність!

— Добре було б перенести її під Лондон, це було б неприродно, але дуже приємно — зауважив Джо.