П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 17

Він крутив охоплені полум'ям хмари. Здавалося, що якийсь гігантський вентилятор роздуває всю цю пожежу ... Фергюсон підтримував в пальнику найбільшу температуру. Куля роздувалася і йшла вгору. Стоячи на колінах в центрі кошика, Кеннеді утримував край тенту. Куля крутилась, розгойдувалась, доводячи аеронавтів до запаморочення. В її оболонці утворилися великі западини, в них вривалося вітер, і шовкова тафта під його натиском гула. Град з оглушливим шумом розтинав повітря і тарабанив по "Вікторії". Але, незважаючи на все, вона продовжувала підніматися і підніматися. Блискавки креслили навколо неї полум'яні зигзаги. Вона була серед вогню.

— Нам залишається доручити себе богу: ми в його руках. Він один може нас врятувати. Приготуємося до всього, навіть до пожежі — промовив Фергюсон. — Може бути, ми будемо падати не дуже стрімко.

Слова доктора ледь долітали до вух його супутників, але вони ясно бачили при світлі блискучих блискавок його спокійне обличчя. Він спостерігав явище фосфоресценції, спричинене вогнем Сен-Ельма, блукаючим на сітці аеростату. "Вікторія" продовжувала кружляти і розгойдуватися, все піднімаючись і піднімаючись вгору. Через чверть години вона вже вийшла із зони грозових хмар. Електричні розряди гатили вже нижче "Вікторії" і утворили як би величезну корону з феєрверків, підвішену під її кошиком. Це було одне з найкрасивіших видовищ, яке природа могла подарувати людині. Внизу гроза, а нагорі зоряне небо — спокійне, мовчазне, незворушне, з місяцем, що мирно виливає свої промені на розлючені хмари ... Лікар глянув на барометр. Він показав високу в двадцять тисяч футів. Було біля одинадцятої години вечора.

"Завдяки небу вся небезпека минула", — сказав він; нам просто треба залишитися на цій висоті.

— А страшно було! відповів Кеннеді.

— Гаразд, — сказав Джо, — це деяка різноманітність у подорожі, і мені не шкода, що я побачив шторм, трохи зверху. Це приємне шоу!

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Місячні гори. — Океан зелені. — Спроби стати на якір. — У слона на буксирі. — Сильний вогонь. — Загибель товстошкірої тварини. — Піч на лоні природи. — Нічний привал. — Ніч на землі.

На наступний ранок сонце показалось над горизонтом близько шести годин. Хмари розсіялися. Дув свіжий ранковий вітерець. Мандрівники знову побачили пахучу після грози землю. "Вікторія", кружляючи серед протилежних повітряних течій, залишалася майже на тому ж місці. Доктор, зменшивши кількість газу, змусив свою кулю знизитися, щоб пошукати серед повітряних течій північну. Довго його спроби були марними. Вітер все ніс кулю на захід, і ось на блакитному обрії стали вимальовуватися Місячні гори, розташовані півколом біля озера Танганьїка. Гори ці були природною фортецею, яка стоїть на заваді дослідникам Центральної Африки. На деяких конічних вершинах лежали вічні сніги.

— Ось ми в зовсім недослідженому краї, — оголосив доктор. — Капітан Бертон хоча і далеко просунувся на захід, але не зміг досягти цих знаменитих гір. Він навіть заперечував саме їх існування і запевняв свого супутника Спіка, що Місячні гори — лише плід його фантазії. Для нас же, друзі мої, тепер уже в цьому не може бути ніяких сумнівів!

— Що ж, ми будемо перелітати через них, Семюель? — поцікавився Кеннеді.

— Не хотілося б мені цього. Я сподіваюся знайти сприятливий вітер, який знову відніс би нас до екватора. Я навіть буду чекати, якщо знадобиться. Адже наша "Вікторія", як судно, при несприятливому вітрі може кинути якір.

Припущення доктора скоро збулися. Випробувавши кілька висот, "Вікторія", нарешті, попрямувала з помірною швидкістю на північний схід.

— Ми потрапили на дуже гарний вітрець, — заявив Фергюсон, дивлячись на компас. — До того ж ми знаходимося всього в яких-небудь двохстах футах від землі. Все це дуже сприятливі умови, щоб ознайомитись з ще невідомими областями. Адже капітан Спік, вирушаючи на пошуки озера Укереве, піднявся на схід по прямій лінії над Казехом.

— А чи довго нам доведеться так летіти? — запитав Кеннеді.

— Мабуть так. Наша мета — дістатися до витоків Нілу. Значить, нам потрібно пролетіти більше шестисот миль, щоб досягти тієї крайньої точки, до якої дійшли дослідники, які йшли з півночі.

— Але хіба ми не спустимося на землю? Добре б трохи розім'яти ноги, — сказав Джо.

— Справді, доведеться це зробити, — відгукнувся доктор. — Потрібно дбайливо ставитися до нашої провізії, і ти, милий Дік, повинен забезпечити нас свіжим м'ясом.

— Як тільки ти цього забажаєш, дорогий Семюель!

— І ще треба відновити наш запас води, — додав лікар. — Хто знає, можливо, ми потрапимо до посушливих земель? Ніколи не заважає бути передбачливим. Опівдні "Вікторія" перебувала на 29 ° 15 ' східної довготи і 3 ° 15' південної широти. Вона пролітала над селищем Уйофу — північною межею Уньямвезі, на висоті озера Укереве, якого ще не було видно. Племена, що живуть поблизу екватора, мабуть, більш цивілізовані і управляються царьками, деспотизм яких не знає меж. Найбільш щільним населенням відрізняється провінція Карагве.

Спільно було вирішено спуститися при перших же сприятливих умовах. Передбачалося зробити тривалу зупинку, під час якої буде проведений ретельний огляд кулі. Пригасивши полум'я, викинули з кошика якорі, які скоро стали чіплятись за високі трави неозорого степу. З висоти ці трави здавалися газоном, насправді ж вони піднімалися на сім-вісім футів від землі.

"Вікторія", немов гігантський метелик, зачіпала ці трави, не приминаючи їх. Попереду не було ніяких перешкод — один безмежний океан зелені ...

— Ми, мабуть, так довго будемо ганятися за деревом: я жодного не бачу, — зауважив Кеннеді. — Та й на полювання щось погана надія, — додав він.

— Почекай, дорогий Дік, все одно ти не міг би полювати тут, де трави вище твоєї голови. Зрештою знайдемо ж ми зручне місце.

Це була воістину чудова прогулянка, якесь чарівне плавання по зеленому, немов прозорому морю, яке злегка хвилювалось вітерцем. Кошик "Вікторії", як би виправдовуючи свою назву "гондоли", розсікав ці зелені хвилі, звідки часом вилітали, весело гукаючи, цілі зграї птахів з чудовим оперенням. Якорі купалися в цілому море квітів і залишали після себе борозну, яка швидко стиралася, як слід від корабля на хвилях.

Раптом мандрівники відчули сильний поштовх: мабуть, якір зачепився за розколину якоїсь скелі, прихованої під гігантськими травами.

— Зачепилися! — вигукнув Джо.

— Ну що ж! Спускай сходи! — крикнув мисливець.

Не встигли пролунати ці слова, як в повітрі пролунав рев, і з вуст мандрівників посипалися вигуки подиву.

— Що таке?

— Який дивний рев!

— Уяви собі, ми рухаємося!

— Якір, значить, відірвався!

— Ну ні! Він тримається, — заявив Джо, спробувавши канат.

— Що ж це означає? Скала пішла? У траві дійсно щось рухалося, і незабаром з неї з'явилося щось довгасте. Воно звивалось.

— Змія! — закричав Джо.

— Змія! — повторив Кеннеді, заряджаючи свій карабін.

— Та ні ж — це хобот слона, — заперечив доктор.

— Що ти, Семюель, невже слон? І Кеннеді став прицілюватися.

— Почекай, Дік, почекай.

— Подумайте тільки! Тварина взяла нас на буксир і тягне!

— І уяви, мій любий Джо, тягне туди, куди потрібно, — заявив Фергюсон.

Слон посувався вперед досить швидко; незабаром він дістався до галявини, де його можна було розглянути. За його гігантський розмір доктор визнав в ньому самця прекрасної породи. Його білуваті ікла, дивно і красиво вигнуті, були не менш восьми футів в довжину. Між цими-то іклами і засіли міцно-міцно якірні лапи.

Слон марно намагався за допомогою хобота звільнитися від канату, прикріпленого до кошику.

— Вперед! Сміливіше! — в захваті кричав Джо. — Ось ще один спосіб подорожувати! В конях немає потреби, до ваших послуг — слон.

— Але куди ж він нас тягне? — промовив Кеннеді, крутячи в руках свій карабін; йому так і кортіло вистрілити.

— Якраз туди, дорогий Дік, куди нам потрібно. Потерпи трохи, — заспокоював Фергюсон свого друга.

— Wig a more, wig a more! Як кажуть селяни Шотландії, — вигукнув щасливий Джо. — Вперед! вперед! "

Слон понісся шаленим галопом, розмахуючи хоботом направо і наліво. Кожен його стрибок страшно стрясав кошик "Вікторії".

Доктор з сокирою в руці стояв напоготові, збираючись обрубати канат, як тільки це стане необхідно.

— Але, все-таки нашим якорем ми пожертвуємо тільки в самому крайньому випадку, — промовив він.

Біг на буксирі у слона тривав уже години півтори, а слон аж ніяк не виявляв ніякої втоми. Ці величезні товстошкірі тварини, так само як і кити, що нагадують їх своїми розмірами і швидкістю руху, можуть в одну добу подолати величезні відстані.

— А знаєте, — вигукнув Джо, — це все одно що загарпунити кита. Ми копіюємо те, що проробляють китоловів під час лову.

Однак мінливий характер місцевості змусив доктора подумати про інший спосіб пересування. Милі за три, на північній стороні степу, показався густий ліс камальдорів. Тут вже з'явилася необхідність звільнити кулю від її живого двигуна.

І ось зупинити слона було доручено Кеннеді. Той скинув на плече свій карабін і, хоча становище для стрільби було надзвичайно незручним, вистрілив. Але куля, вдарившись об голову слона, сплющилася, ніби потрапила в залізо. Слон при цьому не виявив жодних ознак страху, але після пострілу понісся ще швидше, немов скаковий кінь.

— Це якийсь диявол! — крикнув Кеннеді.

— Ну і міцна ж головешка! — промовив Джо.

— А тепер спробуємо-но всадити в нього кілька конічних куль, — промовив Дік, старанно заряджаючи карабін, і тут же вистрілив.

Слон страшно заревів і помчав ще швидше.

— Бачу, містер Дік, мені треба вам допомогти, — сказав Джо, хапаючись за рушницю, — а то цього ніколи кінця не буде ... І дві кулі вп'ялися в боки тварини.

Слон зупинився, підняв хобот і потім знову щодуху пустився у напрямку до лісу. Він мотав своєю величезною головою; кров вже лилася з його ран потоками.

— Давайте ще стріляти, містер Дік, — запропонував Джо.

— І, дивіться, стріляйте без перерви, а то ми все в якихось двадцять сажнів від лісу, — зауважив лікар.

Пролунали ще десять пострілів. Слон зробив жахливий стрибок. Кошик і куля затріщали так, що здавалося — все зараз розвалиться на шматки. Поштовх був до того сильний, що сокира з рук доктора впала на землю.

Становище ставало абсолютно критичним: канат якоря, міцно прив'язаний до кошика, не можна було ні відв'язати, ні перерізати ножами, а "Вікторія" була майже під лісом.