П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 22

Ймовірно, це був один з тих світлових візерунків, які око бачить в глибокій темряві. Кеннеді було заспокоївся і знову став нерішуче вдивлятися в темряву, як раптом різкий свист прорізав повітря.

Що це? Крик тварини, нічного птаха або це кричить чоловік?

Кеннеді, усвідомлюючи всю небезпеку становища, збирався вже розбудити своїх товаришів, але тут йому спало на думку, що, хто б це не був, люди або звірі, вони в усякому разі знаходяться не так вже близько. Дік оглянув свої рушниці і став вдивлятися в темряву. Незабаром йому здалося, що якісь неясні тіні крадуться до їх дерева. В цю мить з-за хмар прослизнув промінь місяця, і Кеннеді ясно побачив групу якихось істот, що рухаються в темряві. Йому прийшло на пам'ять пригода з павіанами, і, не зволікаючи більше, він доторкнувся до плеча доктора. Той зараз же прокинувся.

— Будемо говорити тихіше, — прошепотів Кеннеді.

— Що-небудь трапилося?

— Так, треба розбудити Джо.

Коли Джо вискочив, мисливець розповів те, що він бачив.

— Невже знову ті кляті мавпи? — тихо промовив Джо.

— Можливо. Але, тим не менше, треба вжити всіх заходів обережності, — сказав Фергюсон.

— Ми з Джо спустимося по сходах на дерево, — заявив Кеннеді.

— А я в цей час, — додав доктор, — підготую все, щоб "Вікторія" змогла в разі потреби миттю піднятися.

— Значить, домовилися.

— Ну, так спускаємося, — сказав Джо.

— Дивіться ж, без крайньої необхідності не пускайте в хід зброї, — напучував їх доктор. — Абсолютно зайве виявити в цій місцевості нашу присутність.

Дік і Джо відповіли йому кивком голови. Вони безшумно зісковзнули на дерево і сіли на розгалуженні міцних гілок, за яке тримався якір. Деякий час вони, сидячи нерухомо серед листя, мовчки прислухалися. Раптом почулося якесь шарудіння по корі дерева. Джо схопив шотландця за руку.

— Чуєте? — прошепотів він.

— Так, щось наближається.

— Бути може, це змія. Пам'ятайте, ви чули свист?

— Ні, в ньому було щось людське.

"Вже краще все-таки дикуни, — подумав про себе Джо, — терпіти не можу гадів".

— Шум посилюється, — знову прошепотів через кілька хвилин Кеннеді.

— Так, хтось лізе сюди.

— Ти спостерігай за цією стороною, а я за тією, — пошепки промовив мисливець.

— Добре.

Вони були одні на міцній великий гілці, яка піднімалася прямо з гущі велетня-баобаба. У густому листі панував непроглядний морок. Раптом Джо нахилився до вуха Кеннеді і прошепотів:

— Негри.

До їх слуху навіть долетіло кілька слів, сказаних напівголосно внизу. Джо скинув рушницю до плеча.

— Почекай, — зупинив його пошепки Дік.

Дикуни дійсно піднімалися на баобаб. Вони дерлися з усіх боків, ковзаючи по гілках, як змії, і просувалися повільно, але впевнено. Їх можна було дізнатися за запахом тіл, змазаних смердючим жиром. Незабаром на рівні гілки, на якій сиділи Кеннеді і Джо, показались дві голови ...

— Стріляй! — скомандував шотландець.

Подвійний постріл прокотився, як грім, і завмер серед покриків болю. В одну мить вся ватага зникла.

Але серед виття раптом пролунав крик — дивовижний, несподіваний, неймовірний! Людський голос зовсім ясно крикнув по-французьки:

— До мене! На допомогу!

Кеннеді і Джо були безмірно здивовані і миттю піднялися назад в корзину.

— Ви чули? — запитав Фергюсон.

— Звичайно. Подумайте тільки! Цей неймовірний голос: "До мене! На допомогу!" Француз в руках цих варварів!

— Бути може, який-небудь мандрівник або місіонер?

— Нещасний! — вигукнув мисливець. — Його терзають, може бути, вбивають.

Фергюсон марно намагався приховати своє хвилювання. — Тут немає ніяких сумнівів, — нарешті, промовив він, — якийсь нещасний француз потрапив в руки дикунів. І, звичайно, ми не рушимо звідси, раніше ніж зробимо все можливе для його порятунку. За нашими рушничними пострілами він повинен був зрозуміти, що з'явилася несподівана допомога, він вірить, що це втручання провидіння. Адже правда, друзі мої, ми з вами не віднімемо у нього цієї останньої надії? Як ваша думка?

— Ми абсолютно згодні з тобою, Семюель! Розпоряджайся нами!

— Обговоримо ж тепер, що нам робити, а на світанку постараємося його виручити, — сказав Фергюсон.

— Але як нам позбутися цих підлих негрів? — промовив Кеннеді.

— Коли я згадую, як ці негри тікали, для мене абсолютно очевидно, що вони не знайомі з вогнепальною зброєю, — продовжував доктор, — значить, нам потрібно буде використовувати їх жах. Але почекаємо світанку і вже тоді, ознайомившись з місцевістю, виробимо план порятунку. — Цей бідолаха повинен бути де-небудь поблизу, — зауважив Джо, — так як ...

— До мене! До мене! — пролунав той же голос, але вже слабкіший!

— Варвари! — закричав, весь трясучись від хвилювання, Джо. — А що, якщо вони прикінчать його ще цієї ночі?

— Чуєш, Семюель, — кинувся Кеннеді до свого друга, хапаючи його за руку, — якщо вони прикінчать його вночі!

— Це мало ймовірно, друзі мої. Дикі племена умертвляють своїх бранців звичайно серед білого дня: їм, бачте, для цього неодмінно потрібно сонце, — пояснив доктор.

— Ну, а що, якщо я скористаюсь нічною темрявою і проберусь до цього нещасного? — промовив шотландець.

— Тоді і я піду з вами, містер Дік, — запропонував Джо.

— Чекайте, чекайте, друзі мої! Цей план робить честь вашому серцю і вашій хоробрості, але ви піддаєте небезпеці всіх нас і ще більше можете зашкодити тому, кого ми хочемо врятувати.

— Чому ж? — заперечив Кеннеді. — Адже ці дикуни страшно перелякані. Вони розбіглися і більше не повернуться.

— Дік, благаю тебе, послухай мене! Повір, я маю на увазі загальне благо. Якби ти випадково попався їм в руки, все б пропало.

— Але цей нещасний? Він чекає, сподівається. І ніхто не відгукується, ніхто не йде на допомогу. Йому вже, певно, починає здаватися, що рушничні постріли йому тільки привиділися.

— Його можна заспокоїти, — заявив доктор Фергюсон. І, піднявшись, доктор приклав до рота руку у вигляді рупора і прокричав на тій же мові, на якій волав про допомогу невідомий:

— Хто б ви не були, не втрачайте надії! Троє друзів думають і піклуються про вас.

У відповідь на це пролунав жахливе виття, що заглушило, без сумніву, відповідь бранця.

— Його вбивають! Його прикінчать! — закричав Кеннеді. — Наше втручання тільки прискорило його смертний час. Треба діяти!

— Але яким чином, Дік, подумай, що можна зробити в такому мороці?

— Ах, якби було світло! — вигукнув Дік.

— Ну, добре, а якщо б був день, що б ти тоді зробив? — якимось особливим тоном запитав доктор.

— Нічого не може бути простіше, Семюель, — відповів мисливець. — Я спустився б на землю і стріляниною розігнав би цей набрід.

— А ти, Джо, що зробив би? — звернувся до нього Фергюсон.

— Я, сер, вчинив би більш обережно. Дав би знати бранця, в якому напрямку йому бігти.

— Але яким же чином?

— Прив'язав би записку до стріли, яку, пам'ятайте, я зловив на льоту, або ж голосно сказав би йому це, оскільки дикуни не розуміють нашої мови.

— Ваші плани нездійсненні, друзі мої. Врятуватися втечею цьому нещасному страшно важко, якщо б навіть він зумів вислизнути від своїх мучителів. Твій же проект, дорогий Дік, при твоїй відвазі та ще завдяки страху, який ми нагнали на них стріляниною, можливо, і вдався б. Та хай він — тобі загрожувала б загибель, і нам довелося б рятувати вже не одного, а двох. Ні! Треба діяти інакше — так, щоб всі шанси на успіх були на нашому боці.

— Але діяти негайно, зараз же, — наполягав мисливець.

— Може бути, і так, — промовив Фергюсон, як би підкреслюючи ці слова.

— Та невже, сер, ви в силах розвіяти цю темряву?

— Хто знає, Джо ...

— Ох, пане! Якщо тільки ви зробите щось подібне, я зараз же заявлю, що ви — самий великий вчений в світі!

Доктор кілька хвилин помовчав. Мабуть, він обдумував якийсь план. Обидва, Дік і Джо, з трепетом дивилися на нього. Вони були страшно схвильовані цим абсолютно надзвичайним становищем.

Незабаром Фергюсон заговорив:

— Ось мій план: у нас ще не чіпався баласт в двісті фунтів. Мені здається, що цей бранець, — адже він виснажений, змучений, — не може важити більше найважчого з нас. Отже, у нас у всякому разі залишається зайвим шістдесят фунтів баласту, і його можна скинути, щоб швидше піднятися.

— Поясни, будь ласка, що ти думаєш робити? — попросив Кеннеді.

— А ось що. Ти сам розумієш. Дік, що якщо мені вдасться захопити полоненого і я скину кількість баласту, рівну йому за вагою, то рівновага кулі не буде порушена. Але якщо доведеться якомога швидше підніматися, щоб вислизнути від цієї юрби негрів, мені знадобиться вдатися до більш енергійних засобів, ніж моя пальник. І ось для цього в потрібну хвилину і доведеться скинути залишок баласту.

— Мабуть, це так, — погодився Дік.

— Але тут є і негативна сторона, — продовжував Фергюсон. — Щоб спуститися потім, мені знадобиться випустити кількість газу, пропорційне надлишку скинутого баласту. Звичайно, газ річ дуже коштовна, але чи можна думати про це, коли питання йде про порятунок людського життя!

— Ти абсолютно правий, Семюель: ми повинні піти на будь-які жертви, щоб врятувати цю людину.

— Приступимо ж до справи, — сказав Фергюсон. — Почніть з того, що перемістить баласт до борту кошика так, щоб його відразу можна було скинути.

— А як бути з темрявою?

— Поки вона приховує наші приготування, а коли вони будуть закінчені — розсіється. Тримайте зброю напоготові. Бути може, доведеться стріляти. Що ми маємо? Один постріл з карабіна, чотири з двох рушниць, дванадцять з двох револьверів, всього сімнадцять. Ми можемо зробити всі сімнадцять в чверть хвилини. А може бути, стріляти не знадобиться. Ну що, ви готові?

— Так, готові, — відповів Джо.

Баласт помістили біля борту, зарядили зброю.

— Прекрасно, — схвалив доктор. — Будьте ж уважні. Ти, Джо, скидай баласт, а ти. Дік, хапай бранця. Але пам'ятайте: нічого не робити без мого розпорядження. А тепер, Джо, іди скоріше, відчепили якір і миттю повертайся назад в корзину.

Джо швидко спустився вниз по канату і через кілька хвилин повернувся назад. "Вікторія", отримавши свободу, повисла в повітрі майже нерухомо.

В цей час доктор переконався, що в камері змішувача є достатньо газу, щоб в разі потреби пустити в хід пальник, не вдаючись до допомоги бунзеновскої батареї. Потім він узяв два добре ізольованих провідника, що служили для розкладання води, і, порившись в своєму дорожній валізі, дістав звідти дві загострених вуглинки, які і прикріпив до кінців провідників.

Обидва його друга дивилися на те, що він робить, рівно нічого не розуміючи, але мовчали.