П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 19

Доктор визначив, що висота озера над рівнем моря — три тисячі сімсот п'ятдесят футів, і це збігалося з обчисленнями капітана Спіка.

— Ну, ось ми і на острові, — промовив Джо, сильно розчісуючи собі шкіру.

— Треба швидше оглянути його, — відгукнувся мисливець. — Мабуть, крім цих милих комах, тут немає жодної живої душі. — Треба вам сказати, що всі острівці, якими усіяне озеро, не що інше, як вершини затоплених водою пагорбів, — пояснив доктор. — Нам позитивно пощастило знайти тут притулок, бо берега озера населені лютими племенами. Спіть ж, благо небо обіцяє нам спокійну ніч.

— А ти, — Семюель, хіба не будеш нам за приклад? — спитав Дік

— Ні, я не міг би заснути. Думки женуть всякий сон. Завтра, друзі мої, якщо тільки вітер буде сприятливим, ми полетимо прямо на північ і, можливо, відкриємо витоки Нілу — цю таємницю, не розгадану досі. Я не в силах заснути, коли такі близькі витоки великої ріки!

Кеннеді і Джо, яких питання про витоки Нілу далеко не так хвилювало, як доктора, не забарилися міцно заснути під його охороною.

У середу, 23 квітня, о четвертій годині ранку "Вікторія" знялася з якоря. Панувала ще напівтемрява. Ніч неохоче покидала води озера, над яким стояв густий туман. Але незабаром його розігнав сильний вітер. "Вікторію" кілька хвилин гойдало з боку в бік, а потім понесло прямо на північ. Фергюсон від радості заплескав у долоні.

— Ми на вірному шляху! — закричав він. — Побачимо Ніл сьогодні, або ніколи! Знаєте, друзі мої, адже ми на екваторі! І ось-ось будемо в нашій північній півкулі!

— О! Так, значить, сер, ви вважаєте, що саме тут проходить екватор? — запитав Джо.

— Саме тут, мій милий.

— Ось як! По-моєму, сер, неодмінно потрібно не втрачаючи часу обмити цю подію.

— Ну, давайте вип'ємо по склянці грогу! — сміючись, відповів доктор. — Твій спосіб вивчати космографію, Джо, зовсім не поганий.

Ось як на "Вікторії" був відсвяткований переліт через екватор.

"Вікторія" швидко мчала вперед. На заході виднівся низький рівний берег, а далі — плоскогір'я Уганди і Усоги. Швидкість вітру все зростала: вона досягала тепер майже тридцяти миль на годину.

По озеру, наче по морю, йшли великі пінисті хвилі. Видно було, що воно дуже глибоке. За весь час перельоту на ньому показалось лише якихось два грубо зроблених човника.

— Це озеро, — почав доктор, — розташовано так високо, що воно повинно служити природним водоймищем для великих річок Східної Африки. Небо повертає йому у вигляді дощів те, що забирає у його витоків у вигляді випарів.

— Мені здається ймовірним, що Ніл бере свій початок саме тут.

— Побачимо, — промовив Кеннеді.

Близько дев'ятої години ранку наблизилися до західного берега, лісистого і, очевидно, пустельного. Вітер став відносити "Вікторію" трохи на схід, і вдалині показався інший берег озера. Він вигнувся, і на 2 ° 40 ' північної широти цей закрут закінчувався дуже відкритим кутом. Вдалині піднімалися виявлені вершини високих гір, між якими по глибокій звивистій ущелині вирувала річка.

Весь час, керуючи кулею, Фергюсон не зводив очей від місцевості, над якою вони пролітали.

— Дивіться, друзі мої, дивіться! — раптом закричав він. — Значить, те, що розповідали араби, вірно! Вони говорили про річку, яка випливає з північної частини озера Укереве. Тепер вона перед вами! Ми летимо над нею. Вона мчить майже з такою ж швидкістю, як і ми. І ця цівка води, що біжить під нами, звичайно, зіллється з хвилями Середземного моря. Це Ніл!

— Це Ніл! — повторив за своїм другом Кеннеді, заразившись його ентузіазмом.

— Хай живе Ніл! — вигукнув Джо, який ніколи не пропускав нагоди весело пошуміти.

Величезні скелі тут і там захаращували течію цієї таємничої ріки. Вода вирувала, утворюючи стромовини і водоспади, і все це ще більше переконувало Фергюсона в вірності його припущень. Сотні потоків, пінячись, мчали з навколишніх гір. Видно було, як із землі вибиваються на поверхню тонкі цівки, як вони біжать, зустрічаючись, зливаючись, змагаючись один з одним в швидкості, до цієї зародженої річці, яка приймала їх в себе і ставала рікою. — Звичайно, це Ніл, — переконано повторив доктор. — Знаєте, походження назви цієї річки викликало у вчених не менше пекучий інтерес, ніж місцезнаходження її витоків. З якими тільки язиками це слово "Ніл" не пов'язували: і з грецьким, і з коптською, і з санскритом [31]. Але все це врешті-решт неважливо, раз цьому самому Нілу довелося, нарешті, відкрити нам таємницю своїх витоків.

— Але скажи, Семюель, як переконатися, що це та сама річка, яку обстежили північні мандрівники? — запитав мисливець.

— Якщо сприятливий вітер протримається хоча б ще годину, ми отримаємо докази найвірніші, найбільші безперечні і незаперечні, — відповів доктор.

Гори розступалися, як би звільняючи місце численним селам і полям кунжуту та цукрової тростини. Тубільці, мабуть, були дуже збуджені і вороже налаштовані. Очевидно, вони швидше були схильні до гніву, ніж до поклоніння, приймаючи аеронавтів аж ніяк не за богів, а за чужинців. І "Вікторія" мала триматися поза досяжністю мушкетних пострілів.

— А спуститися на землю тут буде важкувато, — промовив шотландець.

— Ну, і невелика біда, — відгукнувся Джо. — Тим гірше для цих дикунів, ми позбавимо їх приємної розмови з нами.

— Однак знизитися все ж необхідно хоч на чверть години, — промовив Фергюсон. — Мені потрібні докази, які підтвердили б мої висновки.

— По-твоєму, це необхідно, Семюель?

— Абсолютно необхідно, і ми спустимося, навіть якщо знадобилося при цьому вдатися до зброї.

— Це-то мені до смаку! — вигукнув Кеннеді, погладжуючи свій карабін.

— Словом, ми спустимося, сер, коли вам буде завгодно, — сказав Джо, починаючи готуватися до бою.

— Іноді доводиться служити науці зі зброєю в руках, — зауважив лікар. — Між іншим, це ж сталося з одним французьким вченим, коли він в горах Іспанії вимірював земний меридіан.

— Будь спокійний, Семюель, і довіряй двом своїм охоронцям, — заявив Дік.

— Спускаємося, сер? — запитав Джо.

— Ще ні. Ми навіть піднімемося, щоб зробити точну зйомку місцевості.

Водень розширився; не минуло й десяти хвилин, як "Вікторія" парила вже на висоті двох тисяч п'ятисот футів над землею. Звідси ясно було видно ціла мережа річок, що впадають у велику річку. Більшість з них текло з заходу, серед пагорбів і родючих полів.

— Ми не більше як в дев'яноста милях від Гондокоро і менш ніж в п'яти милях від пункту, якого дослідники досягли з півночі, — вивірившись по карті, сказав Фергюсон. — Отже, почнемо обережно знижуватися.

Коли "Вікторія" опустилася більш ніж на дві тисячі футів, доктор попередив:

— Тепер, друзі мої, треба бути готовими до всіляких випадковостей.

— Ми готові! — відповіли в один голос Дік і Джо.

— Прекрасно!

"Вікторія" мчала вздовж русла річки в якихось ста футах від нього; в цьому місці річка була не ширше п'ятдесяти сажнів. Тубільці бурхливо метушилися в своїх оселях, на обох його берегах.

На другому градусі Ніл утворив водоспад, де вода скидалась з висоти близько десяти футів. У цій своїй частині він був несудноплавний.

— Ось, напевно, той водоспад, про який згадував Дебоно! — вигукнув доктор.

Річка розширювалася і була всіяна численними острівцями; їх Семюель Фергюсон розглядав з особливою увагою. Здавалося, він шукає якийсь орієнтир, якого йому поки не вдавалося знайти.

Кілька негрів підпливли на човні під саму кулю. Кеннеді привітав їх пострілом з карабіна. Не заподіявши їм шкоди, постріл цей, проте, змусив їх якомога швидше дістатися до берега.

— Щасливої дороги! — прокричав їм Джо. — На їх місці я не ризикнув би повернутися, я б здорово злякався чудовиська, яке реве і гримить.

Але ось доктор Фергюсон схопив підзорну трубу і направив її на острівець посередині річки ...

— Чотири дерева! — закричав він. — Дивіться, он там! Дійсно, на березі острівця росли чотири дерева.

— Це острів Бенга. Так, звичайно, він! — додав лікар.

— Ну, і що з цього? — спитав Дік.

— Так то, що ми з божою допомогою спустимося тут.

— Але там, здається, є люди, містер Семюель, — зауважив Джо.

— Ти правий. Якщо я не помиляюся, он там купка тубільців чоловік в двадцять, — підтвердив Кеннеді.

— Ми швиденько змусимо їх тікати, це не так уже й важко, — відповів Фергюсон.

— Ну, що ж, сказано — зроблено, — відповів Дік. Коли "Вікторія" спускалася до острівця, сонце стояло в зеніті.

Негри, що належать до племені Макадо, стали голосно кричати. Один з них розмахував капелюхом з деревної кори. Кеннеді прицілився в нього і вистрілив, — капелюх розлетівся на шматки.

Це викликало страшне сум'яття. Негри кинулися в річку і вплав перебралися на той берег. Звідти негайно посипалися град куль і хмара стріл. Але "Вікторія", що зачепилась за розколину скелі, була недосяжна. Джо зісковзнув на землю.

— Сходи! — закричав доктор. — Кеннеді, за мною!

— Що ти хочеш робити, Семюель?

— Давай спустимося, Дік, — ти мені потрібен як свідок.

— До твоїх послуг.

— А ти, Джо, сторожі гарненько.

— Будьте спокійні, сер, я за все відповідаю.

— Ну, йдемо ж, Дік, — квапив доктор.

Зійшовши на землю, він повів свого друга до групи скель, що височіли на краю острова. Тут він почав щось шукати серед чагарників і при цьому в кров подряпав собі руки. Раптом він схопив мисливця за плече.

— Дивись! — промовив він.

— Літери! — закричав Кеннеді.

Справді, на скелі дуже ясно вимальовувалися дві літери: А і Д.

— А та Д — це власноручний підпис Андреа Дебоно, дослідника, який найдалі піднявся вгору за течією Нілу, — пояснив доктор.

— Ось це дійсно незаперечно, дорогий мій Семюель!

— Тепер ти, нарешті, переконався?

— Це Ніл. Тепер вже сумніватися неможливо.

Фергюсон ретельно змалював ці дорогоцінні ініціали, точно дотримуючись їх величини і форми, і, глянувши на них в останній раз, сказав:

— А тепер повернемося до нашої "Вікторії".

— І не втрачаючи часу, — додав Кеннеді, — бо, бачиш, скільки тубільців вже збираються плисти сюди.

— Тепер для нас це не має значення. Нехай би вітер ще кілька годин ніс нас на північ, і тоді ми будемо в Гондокоро, де зможемо потиснути руки нашим землякам.

Через десять хвилин "Вікторія" велично здіймалася в повітря. Доктор Фергюсон, в ознаменування досягнутого успіху, розгорнув прапор Англії.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Ніл.