П'ять тижнів на повітряній кулі - Сторінка 20

— Тремблантська гора. — Спогад про батьківщину. — Розповідь арабів. — Ньяма-ньям. — Змістовні думки Джо. — "Вікторія" лавірує. — Підйоми аеростата. — Мадам Бланшар.

— В якому напрямку ми летимо? — запитав Кеннеді свого друга, бачачи, що той дивиться на компас.

— Ми летимо на північно-північний захід.

— Чорт забирай, це ж не північ!

— Звичайно, ні, Дік. І боюся, що нам важкувато буде дістатися до Гондокоро. Прикро, але не треба забувати, що нам вже вдалося з'єднати воєдино праці дослідників, які рухалися і зі сходу і з півночі. Ні! Скаржитися нам не доводиться.

"Вікторія" мало-помалу віддалялася від Нілу.

— Ну, кинемо ж останній погляд на ці широти — межу, яку не могли переступити найвідважніші мандрівники, — промовив Фергюсон. — Саме тут мешкають ті ворожі європейцям племена, про які згадували Пітрік, Арно, Міан і молодий мандрівник М. Лієан, якому, треба сказати, ми зобов'язані кращими працями по верхів'ях Нілу.

— Значить, Семюель, наші відкриття не суперечать науковим гіпотезам? — запитав Кеннеді.

— Анітрохи. Біла річка, Бахр-ель-Абіад, випливає з озера, величезного, як море; тут і бере свій початок Білий Ніл; поезія від цього без сумніву програє; цієї королеві річок охоче приписували небесне походження; древні називали її Океаном і мало не вірили, що вона тече прямо з сонця! Але доводиться йти на поступки і час від часу приймати те, чому вчить нас наука; вчені, можливо, будуть не завжди, а поети завжди знайдуться.

— А он, видно водоспади, — сказав Джо.

— Це водоспади Македа, що знаходяться на третьому градусі широти, — відгукнувся Фергюсон. — Так, це вони. Як шкода, що нам не вдалося ще кілька годин пролетіти над Нілом, — додав він.

— Там, попереду нас, видніється гірська вершина, — зауважив мисливець.

— Це гора Логвек, звана арабами "Тремтлива" гора [32], — пояснив доктор. — Всі ці місця відвідав Дебоно, котрий подорожував під ім'ям Латіф Ефенді. Треба сказати, що племена, що живуть по берегах Нілу, постійно ворогують між собою і ведуть нескінченні кровопролитні війни. Ви уявляєте собі, який страшній небезпеці піддавався Дебоно в такій обстановці?

Тут вітер став нести "Вікторію" на північний захід. Щоб уникнути вершини гори Логвек, довелося шукати інший повітряний перебіг.

— Друзі мої, — звернувся Фергюсон до своїх супутників, — по суті тільки зараз і починається наш переліт через Африку. Адже до сих пір ми найчастіше йшли по стопах наших попередників. Тепер же ми вирушаємо в краї, абсолютно невідомі. Чи вистачить у нас на це сміливості?

— Звичайно! — в один голос гримнули Дік і Джо.

— Ну, тоді в путь-дорогу! І хай допоможе нам небо! Куля пронеслась над ярами, лісами і розкиданими там і сям селищами, наші мандрівники о десятій годині вечора були біля пологих схилів "Тремтячої" гори. У цей пам'ятний день, 23 квітня, "Вікторія", захоплена сильним вітром, пролетіла за п'ятнадцять годин відстань в триста п'ятнадцять миль.

Але під час останньої частини цього перельоту настрій у аеронавтів був пригнічений. В кошику панувала цілковита тиша. Чи був поглинений доктор Фергюсон думками про свої відкриття? Чи задумалися його супутники про те, що чекає на них в абсолютно невідомих краях? Все це було, звичайно, а на додачу нахлинули ще спогади про батьківщину і далеких друзів. Один тільки Джо продовжував дивитися на все філософськи, вважаючи цілком природним, що батьківщина, перебуваючи так далеко, не може бути одночасно і тут. Але він поважав мовчання Семюеля Фергюсона і Діка Кеннеді.

О десятій годині вечора "Вікторія" стала на якір супроти "Тремтячої" гори. Тут мандрівники щільно повечеряли і добре виспалися, по черзі несучи вахту.

Вранці вони прокинулися в кращому настрої, ніж напередодні. Погода була гарна, і дув сприятливий вітер. За сніданком Джо так розвеселив своїх супутників, що вони остаточно прийшли в гарний настрій.

Країна, де вони перебували, була величезна, на кордонах її тяглися гори Місячні і Дарфур. За величиною вона дорівнювала мало не всій Європі.

— Ми, мабуть, зараз летимо над місцевістю, де, за припущеннями вчених, знаходиться царство Усога, — сказав доктор. — Географи вважають, що в центрі Африки існує величезна западина з неосяжним озером. Подивимося, чи вони мають рацію.

— Але звідки могли взятися такі припущення? — запитав Кеннеді.

— За розповідями арабів. це народ балакучий, мабуть навіть занадто. Деякі з мандрівників, що побували в Казехе і у Великих озер, зустрічали там невільників з Центральної Африки і розпитували їх про їх батьківщину. Від зіставлення всіх цих оповідань і виникла така гіпотеза. Але треба сказати, що в таких оповіданнях завжди буває якась частка істини. Ми бачили, що припущення про витоки Нілу виявилися вірними, — додав Фергюсон.

— Так, нічого не може бути вірніше, — відгукнувся мисливець.

— І ось на підставі таких свідчень і були зроблені спроби скласти карти, звичайно, дуже приблизною точності, — продовжував доктор. — Одна з таких карт в моєму розпорядженні, і я в дорозі, в міру потреби, буду її виправляти.

— А ця країна вся населена? — запитав Джо.

— Звичайно, і населена досить-таки несимпатичними племенами, — відповів доктор.

— Так я і думав!

— Всі ці розрізнені племена відомі під загальною назвою "Ньяма-ньям", — розповідав доктор, — а це не що інше, як звуконаслідувальне слово, що відтворює жування.

— Дуже добре! — вигукнув Джо. — "Ньяма-ньям".

— Але, знаєш, милий мій Джо, якби ти був безпосередньою причиною звуконаслідування, то, я думаю, не знаходив би його таким кумедним.

— Що ви маєте на увазі, сер? — скрикнув Джо.

— Так то, що ці самі тубільці вважаються людоїдами.

— І це достовірно?

— Абсолютно достовірно. Також стверджувалося, що у них є хвости, як у чотириногих, але незабаром переконалися, що хвости належать шкурам звірів, які вони носять.

— Шкода все-таки, що у них немає хвостів: ними так зручно відганяти москітів, — зауважив Джо.

— Можливо, що й зручно, але, бач, милий мій, це треба віднести до області байок: це ніби собачі голови, які мандрівник Брён-Ролле нібито бачив у деяких племен.

— Собачі голови! Ну, це теж зручно: можна гавкати і харчуватися людським м'ясом.

— Ну ось що, на жаль, достовірно, — продовжував доктор, — так це те, що племена ці надзвичайно люті і дуже ласі до людського м'яса, яке завжди жадають роздобути.

— Вже, сподіваюся, вони не спокусяться на мою особу! — вигукнув Джо.

— Дивіться-но, чого захотів! — зауважив мисливець.

— Так, так, містер Дік. Якщо коли-небудь мені й судилося бути з'їденим під час голоду, то я хочу, щоб мною скористалися ви з моїм лікарем. Але годувати собою негрів ... Фу! Ніколи! Я помер би від сорому.

— Добре, милий мій Джо, — відгукнувся на це Кеннеді. — Значить, вирішено: в разі чого, ми з Семюелем будемо на тебе розраховувати.

— До ваших послуг, панове.

— А знаєш. Дік, чому Джо сказав нам це? — вставив доктор. — Та щоб ми його якнайкраще відгодовували.

— Що ж? Бути може, і так, — погодився Джо. — Адже людина вельми егоїстична тварина.

Після полудня небо заволокло теплим туманом, що піднімався від землі. Крізь нього ледь можна було розрізнити, що робилося внизу. І ось доктор, боячись наштовхнутися на якусь вершину, вирішив зробити зупинку о п'ятій годині. Ніч пройшла благополучно, без всяких пригод, але з огляду на цілковиту темряву довелося бути особливо насторожі.

На наступний ранок подув дуже сильний мусон. Вітер вривалося знизу під западини кулі і тріпав щосили придаток, через який проходили в кулю трубки з газом. Його довелося зміцнити мотузками, що дуже спритно виконав Джо. При цьому він переконався, що куля як і раніше закрита абсолютно герметично.

— Чому ця обставина так важлива для нас, — зауважив Фергюсон. — Перш за все ми не втрачаємо дорогоцінного газу, а крім того, не залишаємо навколо себе легко займистої речовини, яка врешті-решт загорілася б і викликала пожежу.

— Так, це було б досить неприємною пригодою, — промовив Джо.

— А скажи, Семюель, ми в цьому випадку стрімголов полетіли б на землю? — поцікавився Дік.

— Стрімголов — ні. Газ горів би спокійно, і ми спускалися б поступово. Подібний випадок стався з французькою аеронавткою, мадам Бланшар. Вона, пускаючи феєрверк, примудрилася підпалити свою кулю. Але вона не полетіла каменем вниз і вціліла б, якби її кошик не стукнуло об якусь трубу, причому ця злощасна мадам Бланшар була викинута на землю.

— Будемо сподіватися, що нічого подібного з нами не станеться, — сказав мисливець. — До сих пір наш політ мені не здавався небезпечним, і я не передбачаю перепон, які перешкодили б нам благополучно дістатися до мети.

— Я теж притримуюся твоєї думки, дорогий Дік, — сказав Фергюсон. — Треба зауважити, що до сих пір нещастя з повітроплавцями завжди відбувалися або по їх необережності, або внаслідок поганої конструкції їх апарату. І взагалі на кілька тисяч зроблених підйомів доводиться не більше двадцяти смертних випадків. Для аеронавтів найбільшу небезпеку представляють спуски і підйоми. І тут ми повинні бути особливо обережні і завбачливі.

— А тепер треба снідати, — заявив Джо, — і поки містер Дік не знайде способу пригостити нас добрим шматком дичини, доведеться задовольнятися м'ясними консервами і кавою.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

Небесна пляшка. — Сикомора-пальма. — Мамонтові дерева. — "Дерево війни". — Проект крилатої колісниці. — Битва двох племен. — Різанина. — Втручання згори.

Вітер посилювався і робився поривчастим. "Вікторія" весь час змінювала напрямок. Її кидало то на північ, то на південь, і вона ніяк не могла зустріти постійний повітряний потік.

— Ми наче мчимо швидко, але по суті не дуже-то посуваємось вперед, — промовив Кеннеді, помітивши часті коливання магнітної стрілки.

— "Вікторія" летить зі швидкістю принаймні півтораста кілометрів на годину, — відгукнувся Фергюсон. — Нахиліться обидва, і ви побачите, з якою швидкістю миготять всі предмети під нами. Погляньте-но! Цей ліс ніби мчить нам назустріч.

— І ось він уже змінився галявиною, — зауважив мисливець.

— А замість галявини тепер селище, — оголосив через кілька хвилин Джо. — Ну, до чого ж спантеличені і розгублені обличчя у цих негрів!

— Воно й зрозуміло, — відповів доктор. — Адже коли французькі селяни вперше побачили повітряну кулю, вони почали стріляти в неї, прийнявши за повітряних монстрів.