Пертська красуня - Сторінка 13

Ґедзя я не дуже боюся, та коли вже він задзижчав, то близько до себе я його не підпущу.

Конахар зневажливо посміхнувся,

— Я не маю наміру тобі шкодити,— відповів він.— Син мого батька виявив тобі забагато честі, проливши кров такого вахлая. Я заплачу тобі за кожну краплину, щоб стерти її з своїх пальців. Я не хочу, щоб твоя кров поганила мої руки.

— Помовч, ти, хвалькувата мавпочко! — сказав зброяр.— За кров справжнього чоловіка золотом не заплатиш. Тут може бути тільки одна покута: візьмеш у своєму клані двох найміцні-ших вояків і зійдеш з ними на милю в Низовину. І поки я з обома поратимусь, тебе провчить мій підручний, малий Дженкін.

1 Французька золота монета (mouton), названа так через те, що на ній було викарбувано баранця (прим. авт.).

2 Торба горян, пошита здебільшого з козячої шкіри. її носили спереду на поясі й по-гельському називали 4спорран". А "спорран-моуллах" — волохаха торба, виготовлена звичайно з козячої чи іншої шкури хутром назовні (прим, авт.).

їх перебила Катаріна.

— Вгамуйся, вірний мій Валентине,— промовила вона,— адже я маю право тобі наказувати. І ти вгамуйся, Конахаре, ти теж мусиш мені коритись як дочці свого господаря. Негоже будити вранці зло, яке вночі вдалося приспати.

— Прощавайте ж, господарю! — сказав Конахар, знов кинувши на коваля зневажливий погляд, на який Генрі відповів тільки посмішкою.— Прощавайте! Дякую вам за доброзичливість, якої я не заслуговував. Коли я іноді й здавався невдячним, то виною тому був не я сам, а обставини. Катаріно...— Він перевів на дівчину вкрай схвильований погляд, у якому відбилися суперечливі почуття, і замовк, наче вагаючись щось сказати. Нарешті мовив лише: — Прощавай! — І відвернувся.

Хвилин через п'ять Конахар, у горянських баскінах 1 на ногах, з невеличким вузликом у руці, поминув північну браму Перта й рушив у бік гір.

—І Злиднів і пихи у нього стільки, що вистачило б на цілий клан,— промовив Генрі.— А про золото говорить так просто, як я говорив би про срібні пенні| Та я ладен заприсягти, що всі скарби їхнього клану влізуть у великий палець рукавички його матері.

— Мабуть, що так,— засміявся з жарту старий рукавичник.— Бо його мати була жінка костиста, надто в пальцях і в долонях.

— А щодо худоби,— провадив Генрі,— то її, даю до пня голову, помалу, вівця по вівці, накрали його батько, брати та інші родичі.

— Чим менше про них розмовляти, тим для нас краще,— сказав Главер, прибравши знов поважного вигляду.— Братів у Кона-хара н^має, зате в багька велика влада... І довгі руки... Він сягає ними скрізь, куди тільки схоче, а чує так, що ліпше не згадувати про нього без потреби.

— І все ж віддав єдиного сина в науку до пертського рукавичника? — здивувався Генрі.— А як на мене, то йому більше підійшло б шевське діло — це благородне, як його називають, ремесло святого Кріспіна. Коли вже син якогось великого "Мака" чи "О" 2 йде вчитися ремесла, то треба вибирати таке, щоб можна було брати приклад із принців.

Хоч іронія цих слів була спрямована проти Конахара, однак вона, здавалося, зачепила нашого приятеля Саймона за живе,— адже за тих часів йрофесійна гідність була характерна для стосунків між ремісниками різних цехів.

1 Б а с к і н и — високі черевики з шнурками й на грубій підошві. * На "Мак" починаються кельтські прізвища у Північній Шотландії, на "О" — в Ірландії.

— Ти помиляєшся, Генрі, синку,— вельми серйозно заперечив старий.— Ремесло рукавичника благородніше від шевського діла, бо ми вдягаємо людські руки, а шевці й сап'янники — тільки ноги.

— І руки, й ноги людині потрібні однаково,— промовив Генрі, батько якого був шевцем.

— Може, й так, сину мій,— погодився рукавичник.— Але вони не однаково благородні. Поміркуй сам: руку ми подаємо на знак дружби й відданості, а нога такого привілею не має. Хоробрий чоловік б'ється руками, а боягуз удається до ніг, коли пускається навтікача. Рукавицю носять високо над землею, а чоботом топ-чуться в багні... Вітаючи товариша, ми скидаємо рукавицю і подаємо руку, а коли хочемо прогнати собаку чи того, хто нам потрібен, як собака, то штурхаємо його ногою. Рукавиця на вістрі списа в усьому білому світі вважається знаком і запорукою вірності, а кинута на землю означає виклик на рицарський двобій. А зі старим черевиком, наскільки я пригадую, пов'язана тільки одна прикмета: це коли стара відьма кидає його вслід чоловікові, щоб той мав у дорозі вдачу. Та в це я не дуже вірю.

— Е ні! — вигукнув зброяр, розвеселівши від такої яскравої промови товариша на захист свого ремесла.— Запевняю вас, я не з тих, хто принижує гідність вашого цеху. Ви ж бо знаєте, я й сам роблю рукавиці, тільки залізні. Одначе, поважаючи ваше давнє ремесло, я все ж таки не виходжу з дива, що Конахарїв батько віддав сина вчитися до ремісника з Низовини. Адже горяни мають нас за людей нижчого, ніж самі вони, роду, за таких собі нікчемних істот, тільки й вартих того, щоб ті голоштанці нами попихали та грабували нас щоразу, коли це можна зробити вигідно й безкарно.

— Та вже ж,— зігхнув Главер,— але були серйозні причини того... того...— Старий рукавичник вочевидь не важився щось доказати. Нарешті він промовив: — Того, що Конахарів батько так учинив... Одне слово, я вів з ним чесну гру і не мав сумніву, що й він поведеться зі мною чесно... Але Конахар покинув мене дуже несподівано й завдав мені неабиякого клопоту. Він у мене тут дечим порядкував. Треба заглянути до крамниці.

— Може, я вам чимось допоможу? — запитав Генрі, введений в оману стурбованим виглядом Саймона.

— Ти? Ні! — кинув Саймон досить сухо, і Генрі одразу збагнув, яка недоречна його пропозиція.

Зброяр почервонів по самі кінчики вух за свою нетямучість,— як же це кохання не помогло йому зрозуміти натяк?

— А ти, Катаріно,— додав Саймон, виходячи з кімнати,— розваж свого Валентина хвилин п'ять, та гляди, щоб він не втік, поки

З "Бібліотечна книга"

65

я вернуся... Ходімо зі мною, Дороті, та ворушйсь хутчій, коли твоя ласка!

Главер вийшов, за ним рушила й стара, і Генрі Сміт чи не вперше в житті зостався сам на сам з Катаріною. Якусь хвилю дівчина сиділа зніяковіло, а закоханий зброяр розгублено. Зрештою Генрі зібрав усю свою сміливість, дістав з кишені рукавички, які йому дав Саймок, і попросив Катаріну дозволити тому, кого цього ранку вона так ощасливила, заплатити належну пеню за те, що він спав тієї миті, коли за одну безсонну хвилину віддав би цілий рік сну.

— Ні, ні,— відповіла дівчина,— обов'язки перед святим Валентином не дають мені права прийняти пеню, про яку ти кажеш. Я навіть подумати про таке не можу.

— Ці рукавички,— промовив Генрі, непомітно присовуючи своє крісло ближче до Катаріни,— пошиті найдорожчими тобі руками. Поглянь, вони якраз на тебе.

Кажучи так, він розстелив одну рукавичку на столі, узяв у свою дужу руку дівочу долоню й поклав її на рукавичку, показуючи, що вона буде якраз до міри.

— Поглянь на цю рукавичку! Яка вона довга й вузенька! — сказав Генрі.— Поглянь на ці тоненькі пальчики! Згадай, хто прошив ці шви шовком та золотом, і подумай, чи повинна ця рукавичка і єдині пальчики, на які вона підходить, лишатися на-різно тільки через те, що нещасній рукавичці доля судила полежати одну-єдину хвилинку в такій грубій і потемнілій долоні, як моя?

— Я рада цим рукавичкам, бо їх шив мій батько,— відказала Катаріна.— Рада, звичайно, ще й тому, що їх дарує мій друг,— вона наголосила на останньому слові,— мій Валентин і захисник.

— Дозволь, я поможу їх надягти,— промовив Сміт, присовуючись до Катаріни ще ближче.— Вони спершу можуть видатись трохи тіснуватими, і ти, певно, не обійдешся без допомоги.

— А в тебе гарно це виходить, добрий Генрі! — усміхнулася дівчина, проте зразу й відсунулась від закоханого зброяра далі.

— Та, як сказати правду, не дуже,— відповів Генрі, похитуючи головою.— Я більше звик приміряти залізні рукавиці на рицарів у кольчугах, ніж надягати гаптовані рукавички на дівочі руки.

— Тоді я більше не завдаватиму тобі клопоту, мені поможе Дороті... А втім, допомога тут і не потрібна... В мого батька несхибне око і вправні пальці — все, що виходить з-під його рук, ніколи не зраджує мірки.

— То дозволь і мені в цьому впевнитися,— сказав зброяр.— Дозволь побачити, що ці гарненькі рукавички й справді прихо-дяться на долоні, на які зроблені.

— Іншим разом, добрий мій Генрі,— відповіла дівчина.— Я ще вдягну ці рукавички на честь святого Валентина й товариша, якого він послав мені на цей рік. Я щиро хотіла б і в інших, важливіших справах чинити так, як воліє батько... Але сьогодні в мене зранку болить голова, і від запаху шкіри мені ще гірше.

— У моєї любої дівчинки болить голова?! — вигукнув закоханий зброяр.

— Якби ти сказав "болить серце", то теж не помилився б,— промовила, зітхнувши, Катаріна й далі повела вельми серйозно.— Генрі, я хочу поговорити з тобою відверто і, може, навіть сміливо, коли вже сьогодні вдосвіта я дала тобі привід вважати мене сміливою. Я зважилась першою забалакати про те, про що мала б мовчати, поки не заведеш мову ти сам. Та після того, що сталося сьогодні вранці, я не можу довше мовчати про мої почуття до тебе, бо боюся, що інакше ти зрозумієш їх не так... Ні, не перебивай мене, доки не вислухаєш до кінця... Ти один із найвідваж-ніших чоловіків, Генрі, ти чесний і вірний, мов та криця, яку сам куєш...

— Годі!.. Годі тобі, Катаріно, заради всього святого! Коли ти починаєш казати про мене такі гарні слова, вони щоразу кінчаються гірким осудом, а твоя похвала виявляється тільки його провісницею. Мовляв, Генрі і чесний, і такий, і сякий, скажеш ти, однак гарячий забіяка, має моду раз по раз хапатися за меч та кинджал...

— Якби я так сказала, то скривдила б і саму себе, й тебе. Ні, Генрі, до звичайного забіяки, навіть якби він носив рицарську пір'їну на шапці й золоті остроги на закаблуках, Катаріна Главер не виявила б тієї невеличкої ласки, яку сьогодні з власної волі я виявила до тебе. І коли я, бувало, суворо ганила твою схильність упадати в гнів і відразу встрявати в бійку, то чинила так ось чому: я хотіла — якби мені пощастило тебе переконати,— щоб ти зненавидів у собі два гріхи, яким ти найлегше піддаєшся,— гордощі й лють Я казала про це не тому, аби лиш висловити свою думку, а швидше для того, щоб розбудити твою совість.