Пертська красуня - Сторінка 18

А то підскакуєш так, наче джигу витанцьовуєш у сідлі, тільки ногами не перебираєш.

— Еге, та це я зводжусь у стременах, щоб не так трясло. Бо моя кобила страх яка норовиста! Ох і попоносила ж вона мене по лісах та полях, не раз я вскакував з нею в халепу. Тож ми з Джезабел тепер нерозлучні. А Джезабел я назвав її на честь кастільської принцеси.

— Ти, мабуть, хотів сказати "Ізабел"? — озвався коваль.

— Ет, що Ізабел, що Джезабел — все одно, ти ж бо знаєш !. Та ось нарешті їде й сам бальї Крейгдаллі з аптекарем, цим нікчемним і полохливим плазуном. Вони взяли з собою двох офіцерів міської варти з солдатами — либонь, щоб ті охороняли їхні дорогоцінні персони... От кого я найдужче не можу терпіти, то це таких ось прихвоснів, як Двайнінг!

— Гляди, щоб він тебе не почув! — мовив коваль.— Повір, шапкарю, той худий як тріска кістяк небезпечніший від двох десятків таких здоровил, як ти!

— Подумаєш! Сміте, дорогенький, ти, бачу, з мене глузуєш! — промовив Олівер, стишивши, однак, голос і позираючи скоса на аптекаря, так ніби намагався вгадати, яка рисочка його висхлого обличчя або кволого тіла викаже приховану загрозу. Та, не помітивши нічого небезпечного, заспокоївся і хоробро додав: — Присягаю мечем і щитом, друже, я не боюсь посваритися з десятком таких, як Двайнінг. Що рін зробить чоловікові, в жилах якого тече кров, а не вода?

1 Обоє імен відповідають біблійному "Ієзавель", проте англійське "Джезабел" вживається також в образному значенні — "розпусна, зухвала жінка".

— Він може дати йому ковтнути ліків,— холодно відповів зброяр.

На цьому їхня балачка урвалася — бальї Крейгдаллі гукнув, що пора їхати на Кінфонс, і перший стиснув коня острогами. Вони рушили легким клусом і заговорили про те, якого прийому слід сподіватися і чи візьме провост близько до серця їхню скаргу. Старий рукавичник був дуже пригнічений і не раз заводив розмову, з якої було видно, що йому хотілося б схилити супутників зректися свого наміру. Однак відверто Главер про це не казав — певно, боявся пересудів, якщо люди здогадаються, що він не поспішає захищати чесне ім'я дочки. Двайнінг наче й поділяв його думку, проте висловлювався обачніше, ніж вранці.

— Зрештою,— мовив бальї,— як згадаю, скільки дарунків та всякого добра дісталося від нашого славного міста мілордові провосту, то і в думці не припускаю, що він не схоче нам допомогти. Не одна велика барка з бордоським вином відійшла від Південної пристані, щоб здати свій вантаж біля замку Кінфонс. А я все ж таки маю право говорити про це, бо сам торгував чужоземним вином.

— А я,— почав Двайнінг своїм писклявим голосом,— можу немало розказати вам про всілякі делікатеси, смачнющі фрукти в сиропі, хліб із пшеничного борошна тонкого млива і навіть про печиво з тою незвичайною лакоминкою, яку називають цукром. І все це посилають до замку, коли там святкують весілля, чи хрестини, чи ще щось таке. Та гай-гай, бальї Крейгдаллі, вино випито, фрукти в сиропі з'їдено, а хто ж пам'ятає про дарунки, коли в роті зникає їхній смак?.. Атож, сусіде! Спогад про різдвяний бенкет розтанув, як торішній сніг!

— Але були ще й рукавиці, наповнені золотими монетами! — сказав бальї.

— І я, здається, знаю, хто ті рукавиці шив,— докинув Саймон, бо хоч який він був заклопотаний думками, а його вухо ніколи не пропускало розмови про власне ремесло.— Один раз то була рукавичка на руку міледі для соколиного полювання. Я ще покроїв рукавичку трохи ширшою. Проте міледі не мала претензій — знала ж бо, яка буде начинка!

— Атож,— озвався бальї Крейгдаллі.— І якщо такий дарунок, зроблений на руку міледі, виявиться не на руку провостові, то винен у цьому він сам, а не місто. Бо те, що в рукавичці, не з'їси і не вип'єш у такому вигляді, як його дарують.

— Я теж міг би розповісти про одного чесного зброяра,— промовив Сміт,— та, як каже Джон Горянин, содап па всЬіе

"Мир чи війна —мені однаково" (гельсък.). Прим. авт.

Я так гадаю: буде мир чи війна, а кінфонський рицар виконав свій обов'язок перед містом. І не варто перелічувати добрі вчинки, які зробило для провоста місто, поки він не виявився невдячним.

— І я так кажу! — вигукнув наш приятель Праудф'ют зі свого високого сідала на кобилі.— Ми хлопці браві й ніколи не скотимось до того, щоб шкодувати вина та горішків для такого нашого друга, як сер Патрік Чартеріс. Повірте, сер Патрік — добрий мисливець і, звісно, високо цінує право полювати і влаштовувати лови на землях міста, тим більше, що цього привілею, крім його величності короля, не мають ні вельможі, ні простолюд, а має тільки н%ш провост.

Не встиг шапкар доказати ці слова, як ліворуч почулося:

— Шу-шу! Фа-фа!..

Це гукав на свого птаха сокольник.

— Здається мені,— промовив коваль,— тут хтось якраз і користується привілеєм, про який ти, Олівере, кажеш. Однак цей чоловік з вигляду не схожий ні на короля, ні на провоста.

— Оце-то так! Та я й сам це бачу! — вигукнув шапкар, збагнувши, що трапляється чудова нагода показати себе.— Ну ж бо, бравий Сміте, давай під'їдемо до того мисливця і побалакаємо з* ним!

— А чого ж, гайда! — крикнув коваль.

Його супутник стиснув кобилу острогами і подався вперед, не маючи сумніву, що Гоу скаче за ним.

Та Крейгдаллі притримав Смітового коня за повід.

— Стій, не руш! — скомандував він.— Нехай наш хвацький вояка сам спробує свого щастя! Може, йому трохи зіб'ють пиху, тоді він вгамується до вечора!

— Я вже й так: бачу,— відказав коваль,— що шапкареві дістанеться на горіхи. Той чолов'яга так зухвало на нас витріщається, ніби ми застали його на щонайзаконнішому полюванні... Судячи з його миршавої шкапи, іржавого шолома з півнячою пір'їною та довгого дворучного меча, він служить у котрогось із лордів на півдні — з тих, що живуть біля самого кордону і днюють та ночують в обладунку... Ці свого не проґавлять і по шапці вміють дати.

Поки вони так розмовляли-гадали, чим скінчиться ця несподівана пригода, сміливий шапкар, усе ще не маючи сумніву, що Сміт їде вслід за ним, став притримувати кобилу, аби зброяр його перегнав і під'їхав до незнайомця перший чи бодай водночас із ним, Праудф'ютом. Та коли він озирнувся й побачив, що Генрі спокійнісінько стоїть собі біля гурту ярдів за сто позаду, хоробрий вояка аж затрусився. Він збагнув, на яку небезпеку його підбив власний войовничий дух. Але свідомість того, що поряд

усе ж таки багато друзів, надія, що їхня чисельна перевага налякає порушника-одинака, а також сором повернути назад, коли вже сам поліз на рожен і коли стільки людей можуть стати свідками його ганьби,— все це взяло гору над великим бажанням круто повернути Джезабел і чимшвидше — аби лиш кобила встигла перебирати ногами — помчати до товаришів, так необачно ним залишених. Отож Праудф'ют усе ближче під'їздив до незнайомця, який тепер ще дужче налякав шапкаря, бо приострожив невеличку свою конячину і бадьорим клусом рушив назустріч. Відчувши в цьому ворожий замір, наш герой кілька разів оглянувся через ліве плече, немов шукаючи причину відступити, й нарешті зважився зупинитись. Та не встиг шапкар вирішити — прийняти бій чи накивати п'ятами, як супротивник був уже біля нього, і виглядав він вельми грізно. Довготелесий, кощавий, на лиці два чи три потворні рубці, і взагалі всім своїм виглядом цей чужак наче казав порядному чоловікові: "Гаманець — або життя!"

Голосом таким самим лиховісним, як і вся його подоба, чолов'яга гримнув:

— Чого тебе тут носить лиха година?! Псуєш мені лови, дідько б тебе вхопив!

— Шановний добродію,— промовив наш приятель заспокійливо й мирно,— я — Олівер Праудф'ют, громадянин Перта, заможний чоловік. А он то — високоповажаний Адам Крейгдаллі, головний бальї міста, з безстрашним Смітом із Вінда та ще з кількома озброєними людьми. Вони хотіли б знати, як звати вас і чого це ви зволили розважатися ловами на землях славного міста Перта... А втім, я можу від імені тих панів вас запевнити: вони не мають бажання сваритися з незнайомим чоловіком, із джентльменом через те, що він випадково заїхав на їхні землі... Тільки ж у них, бачите, свої звичаї: не дадуть полювати, поки їх, як належить, не попросять. А тому... А тому, шановний сер, дозвольте запитати, як вас звати?

Похмура, бридка міна, з якою сокольник увесь час розглядав Праудф'юта, ще більше збила того з пантелику, і шапкар завершив своє звертання зовсім не так войовничо, як він це, певно, зробив би, коли б за спиною в себе відчував Генрі Гоу.

Але й на ці лагідні слова незнайомець відповів лиховісною посмішкою, яка через рубці на обличчі.здавалася ще відразливішою.

— Ага, то вам кортить довідатись, як мене звуть? Звуть мене Чортів Дік з Пекельної Загати, а в Аннандейлі мене добре знають як Джонстона-Тишка. І— господар мій — відважний лерд Вемфрей, він служить вкупі з грізним лордом Джонстонодо у кінноті славного графа Дугласа. А граф, і лорд, і лерд, і я, його зброєносець, випускаємо своїх соколів повсюди, де бачимо дичину, і ніколи не питаємо, на чиїх землях нам полювати.

— Я так і перекажу ваші слова, сер,— відповів Олівер Праудф'ют — досить згідливо, бо йому вже не терпілося якомога швидше спекатися мороки, яку сам так нерозважливо взяв на себе. Він уже навіть хотів був повернути коня, коли той аннан-дейлець додав:

— А оце ось тобі на згадку — щоб не забув* як спіткався з Чортовим Діком, і щоб на другий раз знав, як псувати лови тому, хто носить на плечі знак крилатої остроги!

По цих словах він разів два чи три щосили оперіщив дубцем нещасного шапкаря по голові та плечах. Дісталося й Джезабел, яка рвучко крутнулася на місці, скинула свого вершника на землю і побігла чвалом до гурту городян.

Опинившись на землі, Праудф'ют спершу заходився не зовсім мужньо, як годилося б чоловікові, кликати на допомогу, а тоді відразу, майже не переводячи дух, почав благати пощади, бо супротивник хутко сплигнув з коня і, не давши шапкареві встати, приставив йому до горла кинджал — чи, може, то був довгий мисливський ніж,— а другою рукою став нишпорити в нещасного городянина по кишенях і навіть надумав заглянути до його сумки. При цьому він найстрашнішими словами присягався забрати все, що в ній знайде,— адже йому, мовляв, зіпсовано лови! Не завдаючи собі клопоту розстібнути пряжку, мисливець почав грубо смикати за ремінець, ще дужче налякавши такою зухвалістю розпростертого на землі шапкаря, і смикав доти, доки пряжка розстебнулася сама.