Пертська красуня - Сторінка 17

Несподівано вдалині показалось вітрило, на яке моряки дивилися спершу насторожено і з тривогою, а під кінець розгублено й з острахом. Уоллес запитав, що їх так налякало. І капітан відповів: оте судно з високими щоглами, яке підпливає з наміром узяти їх на абордаж,— корабель зцамени-того пірата, прославленого сміливістю, силою й успішними нападами. Той пірат — один джентльмен на ім'я Томас де Лонге-віль, родом француз, а в житті — один із розбійників, що називають Себе "друзями моря" й ворогами тих, хто плаває на його просторах. Він нападає на кораблі всіх країн і грабує їх, мов один із тих норвезьких, як їх називали, "Морських королів", що панували в давнину над бескеттям хвиль. Жодному судну, додав капітан, не вдавалося ще врятуватись від цього розбійника, втечею — такий швидкий у Лонгевіля корабель, і жодна команда, хоч би яка сильна, не має надії відбитися від нього, коли він, за піратським.звичаєм, сам на чолі своїх розбишак вдирається на чужу палубу.

Уоллес похмуро всміхався, поки капітан з тривогою на виду і сльозами в очах змальовував неминучу їхню долю — стати жертвами Червоного Розбіяки (так прозивали де Лонгевіля, бо той звичайно плавав під криваво-червоним прапором, якого підняв і тепер).

— Я звільню наші протоки від цього харцизякиї — сказав Уоллес.

Він покликав душ десять-дванадцять своїх' товаришів — Бой-да, Керлї, Сетона та інших,— які в найзапеклішій битві почували себе, мов риба у воді, сказав їм узяти зброю і полягати ницьма на палубі, щоб їх не було видно. А морякам звелів спуститися в трюм — усім, крім тих, без кого не можна вести судно. Капітанові під смертною карою Уоллес наказав повернути судно так, наче воно намагається втекти від піратів. Насправді ж Уоллес хотів дати Червоному Розбіяці змогу наздогнати їх і взяти на абордаж. Сам Уоллес т^ж заліг на палубі, де нібито ніхто не готувався до опору.

За чверть години корабель де Лонгевіля порівнявся з судном, на якому плив шотландський герой. Пірати накинули на борт здобичі залізні гаки, закріпилися, і до зубів озброєний Червоний Розбіяка сплигнув на палубу судна разом зі своєю ватагою, що зняла такий страшенний гвалт, ніби вже здобула перемогу. Але тут озброєні шотландці враз посхоплювалися на ноги, і піратам несподівано довелося схопитись із людьми, які звикли перемагати навіть тоді, коли на кожного з них припадало по два-три супротивники. Сам Уоллес кинувся на капітана піратів, і між ними двома спалахнув такий запеклий, такий лютий двобій, що решта облишили битись і стали спостерігати їх, немов дійшли мовчазної згоди вирішити долю сутички поєдинком своїх ватажків. Червоний Розбіяка бився так, як тільки може битися людина. Але Уоллес мав надлюдську силу й вибив меч із руки пірата. Щоб уникнути меча супротивника, в Лонгевіля не було іншої ради, як зійтися з шотландським велетом груди в груди з надією побороти його. Але й тут він прорахувався. Обидва попадали на палубу, тримаючи один одного в залізних обіймах, але француз упав навзнак, і Уоллес, схопивши його за горло, стиснув так, що комір панцера, хоч і з якої міцної криці він був, не витримав, і кров бризнула в Лонгевіля з очей, носа й рота, отож попросити пощади він зміг тільки на мигах. Побачивши, як сутужно довелося їхньому ватажкові, пірати покидали зброю і-почали благати помилувати їх. Уоллес подарував усім життя, однак корабля забрав, а команду взяв у полон.

Коли на обрії з'явилася французька гавань, Уоллес викликав там неабиякий переполох, піднявши на щоглі піратський прапор — так наче то сам Лонгевіль з'явився грабувати місто. Дзвони вдарили на сполох, сторожа засурмила в ріжки, городяни похапалися за зброю. Але зненацька все перемінилося. Над піратським прапором знявся Шотландський Лев на золотому щиті й сповістив, що підпливає герой Шотландії, немов сокіл зі здобиччю в кігтях.

Уоллес зійшов на берег зі своїм бранцем і передав його французькому дворові. На клопотання Уоллеса піратові простили його розбої, і король навіть виявив серові Томасу де Лонгевілю високу честь: подарував йому рицарське звання й запропонував служити при дворі. Та Лонгевіль перейнявся такими щирими почуттями до свого благородного переможця, що забажав з'єднати свою долю з долею Уоллеса, повернувся з героєм до Шотландії і бився пліч-о-пліч із ним у багатьох кривавих боях, не поступа-ючись відвагою нікому, крім свого покровителя. Йому випала щасливіша доля, ніж колишньому його переможцеві. Природа Наділила Лонгевіля не тільки силою, а й вродою, і він так полонив серце однієї юної леді, спадкоємниці давнього роду Чартерісів, що та віддала йому руку й серце і принесла в посаг прекрасний баронський замок Кінфонс разом з багатьма володіннями, їхні нащадки взяли ім'я Чартеріс — на честь своїх предків по материній лінії, давніх володарів їхньої маєтності, хоч ім'я Томаса де Лонгевіля вони шанували не менше, а великий дворучний меч, яким той стинав ворожі лави, завжди зберігався і досі зберігається серед сімейних реліквій. Існує, правда, й інша версія: "Чартеріс" нібито було родове прізвище самого де Лонгевіля. Згодом маєток перейшов до сім'ї Блерів, а нині ним володів лорд Грей.

Отож барони Кінфонси 1 вже багато поколінь, від батька до сина, справляли обов'язки пертських провостів. Замок і місто стояли по сусідству, і давня домовленість була дуже вигідна для обох сторін. Сер Патрік, про якого йдеться в нашій історії, не раз очолював пертське ополчення в сутичках і боях з невгамовними грабіжниками з гір та з іншими ворогами — чужозем;ними й домашніми.

Правда, нерідко до нього зверталися без особливої' потреби, просили втрутитись особисто, і часом йому просто надокучало розбирати дріб'язкові й безглузді сварки. Тож і не дивно, що інколи городяни нарікали, нібито сер Патрік і " надто гордовитий — адже він, мовляв, вельможа, і надто лінивий — бо багатий, і надто полюбляє полювання та втіхи феодальної гостинності, й, коли славне місто з того чи того приводу сподівається його рішучого втручання, не вавжди, мовляв, поспішає. Та незважаючи на всі ці, зрештою, не дуже й серйозні нарікання, пертці в хвилину справжньої небезпеки незмінно гуртувалися довкола свого провоста і щоразу діставали від нього пораду й підтримку.

РОЗДІЛ VIII

Тут Джонстони жили віки —• їх славить Аннандел, Відважні, чесні вояки, Повік тут жить їм, гей!

З давньої балади

Про вдачу й чесноти сера Патріка Чартеріса, пертського провоста, ми коротко розповіли в попередньому розділі. А тепер вернімося до депутації, яка саме збирається біля Східної брами,

1 Існує думка, що нині давніх баронів Кінфонсів представляє по чоловічій лінії колись могутня парость цього роду — Чартеріси з Емісфілда у графстві Дамфріз. Руїни замку поруч із теперішнім будинком свідчать про те, який багатий був цей рід у минулому (прим. авт.).

щоб вирушити з своею скаргою до цього вельможного чоловіка в замок Кінфонс.

Перший сюди прибув Саймон Главер — верхи на іноходцеві, якому часом випадала честь возити на собі й не такого важкого, зате куди приємнішого верхівця — красуню Катаріну. Рукавичник по 'самі очі загорнувся в плащ — почасти, звичайно, від холоду, однак насамперед для того, щоб друзі не чіплялися до нього на вулиці з розпитами. На його чолі залягла глибока тривога,— видно, чим більше він міркував про справу, в яку йрго втягли, тим тяжчою і небезпечнішою вона йому здавалася. Отож друзів, що під'їздили до місця зустрічі, Главер вітав мовчки, лише киваючи головою.

Відважного Сміта до Східної брами ніс дебелий вороний кінь давньої галловейської породи — невисокий, долонь 1 чотирнадцять, не більше, заввишки, зате гарної статури, клуби круті, міцний у ногах і з округлим крупом. Знавець коней помітив би в його очах іскру того недоброго норову, який часто вживається з великою силою і витривалістю. Проте вага, впевнена рука й тверда постава вершника, а також тривала й напружена недавня подорож уже приборкали норовистого коня.

Вкупі зі Смітом їхав шановний Олівер Праудф'ют. Цей, як читач уже знає, невеличкий і кругленький чоловічок,— таких звичайно називають куцоногими,— скидався швидше на червону подушечку для голок. Він убрався в яскраво-червоний плащ, зверху начепив мисливську сумку і вмостивсь у високому сідлі так, як ото курка на сідалі. Сідло з чоловіком у ньому стриміло на хребті великої й важкої фламандської кобили, що нагадувала верблюда: вона так само витягувала вперед морду, на ногах мала по чималому пучку шерсті, а кожна підкова була завбільшки мов сковорода. Контраст між конем і вершником був надзвичайно разючий, і коли випадкові перехожі тільки дивувалися з того, як цей чоловічок виліз нагору, то його друзі з тривогою думали про небезпеку, що чигала б на їхнього товариша, якби той надумав сплигнути на землю. Бо шапкар сидів так високо, що його ноги навіть не звисали нижче сідла. Праудф'ют сам набився в компанію до Сміта і тепер, щоб не відстати, стежив за кожним його рухом. Олівер Праудф'ют додержувався думки, що люди дії справляють ще вигідніше враження, коли тримаються купи. Йому аж дух перепинило від захвату, коли один дотепник з підмайстрів, прибравши серйозного вигляду й навіть не всміхнувшись, досить поважно вигукнув:

— Ось вона — гордість Перта! їдуть наші майстри-відчай-духи — бравий Сміт із Вінда й відважний шапкар!

1 Долоня — міра довжини, близько 10, 16 см.

Щоправда, парубійко, який т^к захоплено привітав обох вершників, надув щоки й підморгнув своєму збитошному приятелеві. Та шапкар цієї гримаси не помітив і великодушно кинув парубійкові срібний пенс — у винагороду за повагу до вояків. Така щедрість зібрала цілу ватагу хлопчаків, вони бігли зі сміхом і гиком за вершниками, аж поки Генрі озирнувся й пообіцяв одшмагати переднього. 1 хлопчаки не стали чекати, поки зброяр виконає свою погрозу.

— А ось і ми, свідки,— сказав маленький чоловічок на великій кобилі, коли вони під'їхали до Саймона Главера.— Одначе де ж ті, що мають нас підтримати? Ех, брате Генрі, тягар відповідальності — це ноша екоріше для віслюка, ніж для баского коня! А таким молодцям, як ти та я, він тільки зв'язує руки!

— Кортить мені хоч раз побачити тебе обтяженим цим тягарем, славний майстре Праудф'ют*— відповів Генрі Гоу.— Вже бодай для того, щоб ти надійніше сидів верхи.