Пертська красуня - Сторінка 19

Та в сумці нічого годящого він, видно, не знайшов. Тоді чолов'яга недбало відкинув її геть і дав бідолашному Оліверові звестися на ноги, а сам тим часом скочив на свою шкапу й мовчки дивився на решту городян, що тепер рушили в цей бік.

Побачивши, як їхній посланець злетів зі свого високого сідала, пертці вибухнули, реготом. Після шапкаревих вихвалянь друзі тільки й чекали нагоди позбиткуватися над ним. І таки дочекалися, коли їхній Олівер, як висловився Генрі Сміт, * припав усім тілом до матінки-землі". Та коли той зухвалець став над Прауд-ф'ютом, розставивши ноги, й заходився його обшукувати, зброяр не витримав.

— Даруйте мені, добрий пане бальї, але я не можу спокійно дивитися, як той розбійник б'є, грабує нашого громадянина, а то ще й, чого доброго, замордує його в нас на очах. Це кидає тінь на наше славне місто, а лихо сусіда Праудф'юта обернеться для нас ганьбою. Я повинен його врятувати!

— Ми всі підемо йому на допомогу! — відповів бальї Крейг-даллі.— Але щоб ніхто без мого дозволу не ліз у бійку! У нас і так стільки ворогів, що я боюся, чи стане в нас сили з ними розправитись. А тому наказую всім, а особливо тобі, Генрі Гоу, заради нашого славного міста, не хапайтеся за зброю, хіба лиш як доведеться боронитись!

Отож усі гуртом рушили на допомогу Оліверові Праудф'юту. Побачивши, що їх так багато, грабіжник покинув свою жертву й нерішуче став збоку, як той вовк, що хоч і відступив перед хортами, однак тікати не думає.

Генрі, бачачи все це, стиснув коня острогами, випередив товаришів і перший під'їхав до місця, де Олівера Праудф'юта спіткала біда. Насамперед коваль піймав за вуздечку Джезабел і повів кобилу до пригніченого господаря, який шкутильгав назустріч. Одежа у Праудф'юта була геть виваляна в землі, а в його очах стояли гіркі сльози болю, образи й ганьбш І взагалі він так мало скидався тепер на того чепурного й поважного шапкаря, до якого всі звикли, аж Смітові стало шкода цього невеличкого чоловіка, і чесний зброяр навіть картав себе за те, що дав Оліверові так осоромитись. Злий жарт, на мою думку; тішить кожного. Та різниця ось у чому: злостива людина випиває насолоду від такого жарту до дна, тоді як у людини шляхетної бажання посміятися скоро поступається місцем співчуттю до скривдженого.

— Дозволь, я тебе підсаджу, сусіде,— сказав коваль, сплигуючи на землю й помагаючи Оліверові, який, мов мавпочка, намагався видряпатись на своє бойове сідло.

— Нехай простить тебе господь, сусіде Сміт, що ти кинув мене напризволяще! Я б не повірив, ніби ти на таке здатний, навіть якби мені заприсягли півсотні найвірніших свідків!

Такі були перші слова, швидше сумні, ніж гнівні, якими збентежений Олівер вилив свої почуття.

— Бальї тримав мого коня за вуздечку,— промовив Генрі.— А крім того,— додав він з усмішкою, яку не міг стримати, навіть незважаючи на своє співчуття,— я сам боявся помагати тобі проти одного-однісінького супротивника — ще, думав, скажеш потім, нібито я принижую твою гідність. Та не журись! Той негідник узяв гору над тобою тільки через те, що тебе не слухалась кобила!

т— Це правда! Авжеж, правда! — вигукнув Олівер, жадібно хапаючись за таке виправдання.

"— Ти бачиш, наробив такого лиха й стоїть, каналія, всміхається! Ти гепнувся на землю, а він радіє з цього, мов той імператор у романі, що грав на віолі, коли горіло місто *, їдь зі

1 Сміт має на увазі Нерона, який нібито підпалив Рим і милувався пожежею, граючи на цитрі.

мною, ось побачиш, як ми намнемо йому вуха!.. Ні, не бійся, на цей раз я тебе не покину!

Сказавши так, Сміт схопив Джезабел за повід І, не давши Оліверові отямитись, помчав бік-о-бік з ним до Чортового Діка, який спинився поодаль, на вершині пологого пагорба. Однак Джонстон-Тишко — чя то він вирішив, що сили нерівні, чи то цього дня йому вже перехотілося битись — ляснув пальцями, зухвало посварився рукою і, приостроживши коня, пустив його до сусіднього болота. Складалося враження, ніби він не скаче по мочарах, а пурхає, мов дика качка, розмахуючи над головою приманкою та весь час посвистуючи на свого сокола, хоч будь-якого іншого вершника з крнем трясовина відразу засмоктала б по саму попругу.

— Чистої води розбійник! — сказав Генрі.— Схоче він помірятися силою чи накиває п'ятами — це вже його діло, а погнатися зараз за ним — однаково, що кинутись за диким качуром! Боюсь, Олівере, він прихопив твій капшук, бо такі молодці рідко тікають з порожніми руками.

— Атож,— сумно покивав головою Праудф'ют,— поцупив мій гаманець... Та дарма, зате мені залишилась мисливська сумка!

— Так, сумка була б йому, звісно, знаком перемоги в двобої — трофеєм, як кажуть менестрелі.

— Вона цінна не тільки цим, друже,— багатозначно промовив Олівер.

— О, це ж добре, сусідо! Я радий, що ти знов забалакав мудро й розважливо. Ну ж бо, вище голову! Негідник не тільки показав тобі спину — ти ще й дістав назад трофей, що його втратив був, коли тебе захопили зненацька.

— Ох, Генрі, Генрі!..— промовив шапкар, потім глибоко зітхнув — майже застогнав і замовк.

— Що таке? — поспитав Олівера товариш.— Яка ще печаль ятрить твоє серце?

— Я маю підозру, любий мій друже, що той негідник кинувся навтікача зі страху перед тобою, а не переді мною!

— Не журись,— відказав коваль.— Він побачив двох і дав драла. А хто знає, від кого він утік — від одного чи від другого? До того ж, розбійник на власній шкурі відчув твою силу й завзяття. Ми ж бо всі бачили, як ти навлежачки брикавсь ногами й відбивався!

— Правда? — перепитав бідолашний Праудф'ют.— А я вже й забув... Атож, я знаю, це мій найкращий прийом... Ноги у мене в стегнах ого-го які міцні! Невже-таки всі бачили?

— Всі до одного! — підтвердив Сміт, якого аж душив сміх.

— Але ж ти їм про це нагадаєш?

— Нагадаю, будь певний,— відповів Генрі.— І про те нагадаю, як ти не втратив гумору навіть тепер. Слухай добре, що я зараз казатиму бальї Крейгдаллі, і ще й матимеш з цієї оказії вигоду.

— Річ не в тім, що мені потрібна якась порука чи підтримка. Бо на вдачу я, як і більшість пертських чоловіків, хоробрий. От тільки...— Тут наш герой затнувся.

— От тільки — що? — запитав зброяр.

— От тільки боюсь я, щоб мене не вбили. Сам знаєш, Сміте: прикро було б залишити вдовою мою гарненьку жіночку й посиротити діток. Ти це зрозумієш, коли сам опинишся в моїй шкурі. Тоді ти не будеш так козиритися.

— Може, й не буду,— зітхнув коваль і задумався.

— До того ж, я так звик хапатися за зброю і в мене таке широке дихання, що в цьому мало хто зі мнрю позмагається. І все це — отут! — додав невеличкий чоловічок, випнувши, мовби вгодований індик, груди й поплескуючи по них обома руками.— Тут доста місця для цілого ковальського міха!

— Сопеш ти, мушу сказати, й справді могутньо, наче ковальський міх... Принаймні з твоїх балачок видно...

— З балачок? А ти гострий на язик, Генрі! Та послухай: недавнечко мені привезли шматок дромонда, що стояв біля Дан-ді на якорі...

— Кого, кого — Драммонда?! — вигукнув зброяр.— Чи ти здурів, чоловіче? Ти ж накличеш на себе гнів цілого клану — і, наскільки я знаю, чи не найбільш мстивого в цілій країні!

— Нехай боронить святий Андрій! Ти, Генрі, таки виведеш мене з терпцю! Я сказав йе "Драммонд", а "дромонд", цебто велика галера. Я поставив у себе в дворі її ахтерштевень *, обтесав його й розфарбував так, що вийшов такий собі султан або сарацин. На ньому я і вправляюсь — вдихну на повні груди, замахнуся дворучним мечем та як рубону чй як штрикну! І так цілу годину.

— Ну, то ти, либонь, добре навчився орудувати мечем,— промовив коваль.

— О, ще б пак!.. А то, бува, надягну на свого султана шапку — звичайно, якусь стареньку, а тоді з усієї сили як гахну — і голова навпіл. Одне слово, в того поганина вже майже й черепа не лишилося, скоро не буде по чому й бити.

— От шкода, адже тепер ти не матимеш на чому вправля-тися,— зітхнув Генрі.— А що ти скажеш на таке, шапкарю: давай я вдягну якось шолом, візьму обладунок, і ти рубатимеш

1 Ахтерштевень — нижня кормова частина судна, що є продовженням кіля.

мене своїм мечем, а я тільки захищатимусь і відбиватимусь палашем. То як, згода?

— Ні в якому разі, любий друже! Я тебе знаєш як можу покалічити!.. До того ж, сказати щиро, мені куди зручніше бити по шолому чи по шапці, коли вони на голові мого дерев'яного султана — я тоді запевне знаю, що не схиблю. Та коли переді мною похитується перо чи плюмаж та ще з-під заборола люто зблискують чиїсь зіниці, і все це ворушиться, миготить перед очима, тоді в мене, признаюся, просто опускаються руки.

— Виходить, майстре Праудф'ют, якби супротивник стояв перед тобою стовпом, як твій султан, ти бавився б із ним, як кіт з мишею?

— А чого ж, згодом, повправлявшись, міг би й побавитись,— відповів Олівер.— Та ось і вся наша компанія. У бальї Крейгдаллі вигляд розгніваний, та його гніву я не боюсь!

Ти, звісно, не забув, ласкавий читачу, що тільки-но Крейгдаллі та його почет побачили, як зброяр помчав на допомогу нещасному шапкареві, а напасник пустив Олівера, вони не завдали собі клопоту під'їздити ближче. Грізний Гоу, вирішили вони, упорається й сам. Городяни рушили далі на Кінфонс, не бажаючи ні на хвилину затримувати вирішення— своєї справи. Шапкар з ковалем наздогнали гурт не зразу, і бальї Крейгдаллі запитав обох, а надто Сміта, чого це вони надумали гаяти такий дорогий час, марно погнавшись за тим сокольником.

— Я не винен, пане бальї, їй-богу, не винен,— відповів Генрі.— Якщо ви зв'яжете в пару звичайного нашого хорта з гірським вовкодавом, то не дорікайте хортові, коли він побіжить туди, куди його потягне вовкодав. Саме так, а не інак, сталось і з нашим сусідом Праудф'ютом. Шдвівшись із землі, він блиска--вично скочив у сідло. Його просто обурила нелицарська поведінка шельми мисливця — скористався, бачте, з того, що під Олівером спіткнулася кобила! Отож наш сусід кинувся за зухвальцем, мов той дромадер 1. А мені не зосталось нічого іншого, як податися вслід за шапкарем — і щоб його кобила не" спіткнулася вдруге, і щоб захистити нашого надто відчайдушного товариша й вояка на той випадок, якби на пагорбі йому влаштували засідку. Але той негідник,— він посіпака якогось лорда на кордоні' з Англією і носить на плечі знак крилатої остроги,— дременув рд нашого приятеля, мов заєць від гончака.

Головний бальї Перта слухав Сміта й дивувався: і нащо це зброяреві здалося пускати про Олівера таку побрехеньку? Бо досі Генрі не дуже йняв віри шапкаревим баєчкам про власні

1 Дромадер — одногорбий верблюд.

подвиги і не зважав на його вигадки, що їх люди мали сприймати за святу правду.